Передмова

Автором цього документального оповідання про іловайський фрагмент російсько-української війни є Юрій Стасовський, демобілізований сорокачотирирічний сержант 40-го Окремого мотопіхотного батальйону «Кривбас» із Петриківки (на фото). У травні 2014-го він отримав повістку, обійняв дружину, двох синів і пішов боронити Україну від російських військ та різношерстих озброєних банд. Зовні Юрій Олексійович наче нічим особливим не виділяється - середнього зросту, міцної статури, з примруженим українським поглядом на світ. Та за плечима у нього героїчний річний шлях оборони рідної землі, невимовне щосекундне напруження багатогодинних боїв, кров і піт війни, найтрагічніше - загибель побратимів. Справжню велич військової доблесті учасників бойових дій в Донбасі, відчайдушної мужності, безмір подвигів ми всі лише починаємо усвідомлювати…

До війни Юрій Олексійович трудився робітником у Дніпропетровську. Любить працювати з деревом, його побутові художні вироби викликають неабиякий інтерес. А ще має захоплення – мисливство, яке дуже допомогло йому та побратимам осягнути нові воєнні реалії, пройти найстрашніші бої біля Іловайська та Дебальцевого.

Спостережливість воїна закарбувала в пам’яті героїчні жертовні години, коли підлість Путіна змусила його вірнопідданих наплювати на власну честь, генеральське слово і підло розстріляти українських солдатів, які виходили (разом з російськими полоненими!) з Іловайського котла. Ця щира розповідь, викладена на папері, є ще одним доказом прямої участі Росії у війні проти України. Юрій Стасовський на власні очі бачив полонених з російських військових частин Нижнього Новгорода, півночі Росії та Кавказу. Звісно ж, і частина жителів Донбасу зрадила Україні і повірила у якусь міфічну «окремішність», гідну «власних республік».

- Пряма вина нашої влади, що там скільки людей піддалися сепаратистським настроям. Хоча б телевежі треба було «погасити», коли ще можна було літати. Адже коли голова пуста, цей вакуум заповнює телебачення, і більше туди нічого не наллєш. Жителі окупованих територій Донбасу і навіть наші хлопці на передовій і досі бачать лише «сепарські» канали. Якось здався в полон українець, житель Сибіру, який приїхав у Донбас захищати його від… бандерівців. Лише тут йому відкрилися очі на те, що насправді відбувається. Війна – це не хто кого перестріляє. Війна – це хто кого передумає, - вважає Юрій Стасовський.

Дійсно, Москва таким облудним способом вже не вперше доточує собі землі та дає можливість одурманеним зі зброєю в руках гинути за її «велич» за межами «неділимої». Почуймо наших воїнів - окрім бойового, нам конче потрібен інформаційний захист від гебельсо-путінської брехливої машини, яка на «чорне» каже «біле» і навіть оком не змигне при цьому! Оповідання Юрія Стасовського вселяє віру в перемогу України в цьому віковічному двобої з північним сусідом, показує щоденний героїзм наших воїнів. У ньому стисла солдатська термінологія, яка підкреслює напругу бойових дій. Танчик – танк, беха - бойова машина піхоти, АК – автомат Калашникова, КК – кулемет Калашникова, БК – боєкомплект, РПГ – ручний протитанковий гранатомет, АГС – гранатомет, ВОГ – підствольний гранатомет, працювати – нести бойову охорону, стріляти тощо.

Саме такі стислі чоловічі розповіді потрібні нам усім для розуміння важливості захисту незалежності України, необхідності правдивого діалогу із воїнами, ратна праця яких досі чомусь оцінюється далеко не найвище в державі. Та й урядова ініціатива-обіцянка «платити воїнам за кожен день бойових дій, знищену ворожу техніку» так і залишилася лише обіцянкою… Чому? Погодьтеся, парадигма поведінки держави і у воєнні, і у мирні часи мусить бути єдиною - правдивою і реальною. Тим паче після всіх злигоднів, пережитих українцями…

Після прочитання цієї розповіді виникає ще більше почуття вдячності до Юрія Стасовського і його побратимів, живих і полеглих, до всіх українських воїнів, які зуміли зупинити підлий російський наступ і щоденно стримують його на сьогоднішніх рубежах.

Слава Україні! Героям слава!

Григорій МИКОЛАЙЧУК.

ВОСЬМОГО серпня 2014 року надійшла команда:

- Завтра 22-й блокпост знімається, передислокація.

Я працюю з семи до одинадцяти. Поки ми з «Шаманом» змінюємося, машини майже завантажені, допомагаємо довантажити БК, виїжджаємо на Кутейникове. Їдемо «Уралом», дивлюся на дорогу. Як мені це потім згодилося - я запам’ятав дорогу! Приїхали в Кутейникове на місце збору, вивантажились, лежимо в тіні, дрімаємо. Більш обізнані хлопці здогадами своїми діляться. Андрюха «Беркут», Ромка «Змій» розповідають, що позавчора пробували зайти до Іловайська, але там - гаплик, капітальний укріпрайон. Втратили інженера-афганця, хлопчину молодого з Дніпродзержинська, і відійшли.

Починаємо розуміти всю серйозність заходу. Під’їжджає комбат Мотрій. Шикування. Пояснює ситуацію:

- Їдемо до вовка в лігво! Хто відмовляється - вийти зі строю.

Люди виходять зі строю. Комбат наказує віддати магазини, ГП, ВОГи та йти на хрін в «Урал». Всі інші вантажаться в кузови, формується колона, починаємо рух. Нас супроводжують два танки і дві бехи-двійки сімнадцятої танкової, почуваємо себе впевнено. По дорозі колона зупиняється, попадаємо під мінометний обстріл. Мій перший обстріл на війні. Страху немає, всі на адреналіні, ще не навчилися боятися обстрілів.

По дорозі бігає цілий генерал, руками махає, команди роздає. Хомчак. Хто служив, трохи чманіє - генерал півтори сотні людей заводить на опорняки, явно не його рівень. Продовжуємо рух, постійні обстріли, але танчики головою працюють, бехи допомагають, під’їжджаємо до Зеленого. Привал. В село не заїжджаємо, ночуємо за кілометр. «Газель» з речами загубилася, спальників, карематів нема, їжі нема, води нема. Танкісти дають декілька сухпайків, виходить один на 15 чоловік. Нам на п’ятьох випадає обід. Найпоживніший. Повезло. Вечеряємо. Виставляємо охорону, лягаємо спати.

До ранку цокаємо зубами від холоду. Розвиднилося. Половина особового складу залишається, це опорний пункт 40.02, ми рухаємося далі. Попереду розвідка з ПС, заїжджають в с. Зелене, зупиняються на перехресті, перекривають дорогу на Харцизьк. На них вилітає машина з боку Іловайська. Зупиняють. В «десятці» двоє облич в камуфляжі з колорадськими стрічками. Хлопці відпрацьовують, два 200-х. Один місцевий дурень, другий з військовиком м. Грозний, снайпер. Перекриваємо дорогу, починаємо обладнувати блокпост.

З боку Іловайська летять два легковики, швидкість за сотню. Виходжу на дорогу, наказую зупинитися, перший сигналить і пролітає повз, помічаю водія в камуфляжі і російський прапорець під лобовухою. Та стріляти пізно, через 100 метрів наші на перехресті. Відпрацьовую з «Шаманом» другий автомобіль. Авто іде юзом, водій випадає з дверей, що відчинилися, кричить:

- Я свой!

Моя куля потрапила йому в голову по дотичній, очі не фокусуються, нокаут. На пасажирському сидінні хлопець років 18-ти, в повному ауті, позаду АК-47, тактичний рюкзак з БК. Наш клієнт. Машину відганяють на перехрестя, полонених в кювет. Прибігає «Док» із 17-ки, бинтує підранка. Той вже без свідомості.

І тут починається «веселуха». Мінометний обстріл з Іловайська. Із соняхів писків 50-70 сепарастів напружують, з депо АГС перлівницю за перлівницею випускає. Дерева високі, міни над головою в кронах розриваються, але всі осколки – на боки, донизу майже не летять, просто падають на голови, обпікають. Молодий сепераст смикається, мов у лихоманці, від кожного розриву, очкує, старший без свідомості. Позаду танчик починає головою працювати, «двійка» посадку чеше з «тридцятки». Якось відбилися. Прибіг Сєнковський Ю. «Санич» з матюками й змушує окопуватися та обладнувати вогневі точки. Тягаємо шпали, каміння, копаємо окопи. Темніє. До ранку пильнуємо почергово. Перший «Шаман», потім Андрюха Микитчак, третій я. Дідую. Я старий хрін, мені важко пізно лягати, я собі зміну призначаю з чотирьох до дев’яти. Далі декілька днів більш-менш спокійних, облаштовуємо побут, в крайньому будинку Стас-кухар кухню обладнав, генератор працює, рації, телефони заряджає, літній душ. Краса…

Та це швидко закінчується. З села заходять сепарасти, штурмують.

- Аллах акбар, укроп сдавайся!

І всі справи. Саничу прилітає в розгрузку, розбиває магазин, іде бій. Юра «Чапай» з-за бетонного європаркану одиночними вздовж дороги лускає. Вибігає «Змій»:

- Старлей, не дрейф!

І лупить із «ксюхи» довгою чергою. Тут же прилітає з РПГ в паркан, купа пилу, в Юри горло осколками посікло, щоку, Ромка головою мов цап трусить. Стою за купою шпал, відпрацьовую навскоси через вулицю всі підозрілі місця. Ось шматка шиферу немає, туди «двієчку», ось куток вікна без скла, туди довгий ВОГ. Завищив. Ще один… Попав.

Зліва в 20 сантиметрах куля в шпалу потрапляє, тріска в щоку вп’ялася. Дивлюся в пробоїну, розумію, звідки прилетіло. Сарай з плоским дахом за 200 метрів прикритий гілками горіха. Між нами молоденьке деревце, воно мене і врятувало – куля гілочку зачепила, відхилилася. Пуляю туди «ВОГом», вистрілюю магазин. Пропав, більше не стріляє. За спиною Масяня із недобудованої бані шмалить без зупинки в кукурудзу. Зробив там підранка, він реве, його намагаються витягти, Саня магазин випулює, вони лежать. Перезаряджаються, намагаються витягти. Підключаюся, поливаємо двома стволами, відходять. Потроху відходять, бій затихає. «Санич» направляє групу оглянути вулицю. Андрюха «Беркут», «Змій», Мишаня, «Кабан», Гена Боговик ідуть. Притягують два кулемети, «Змій» переймався віросповіданням загиблих, декілька штук обрізаних, мусульмани. Ну що ж, кадирівці не вразили. Чеченці наші набагато крутіші й відчайдушніші. Мінус дев’ять у сепарастів, у нас всі цілі.

«Санич» вирішує відходити з села на Іловайськ-сортувальний. «Чапай» розподіляє оборону на рейках, Саня «Хімік» - на вагонах. До 20 серпня нічого серйозного, АГС, 82-й міномет, снайпер, пару разів стрілянина, з півсотні сепарастів. Двадцятого бій 13 годин, його Юра Брехаря вже описував, «веселуха» ще та була. Далі – більше. Зайшли російські БТРи, ми в оточенні.

29-го вихід, нам обіцяють «зелений коридор». Вранці виїжджаємо, на 40.02 приєднуються наші хлопці, Андрюха «Беркут» палить наш дохлий безлад, їдемо на 40.01 і далі. Формується колона, «Донбас», «Дніпро-1», пізнаю Володимира Парасюка на узбіччі, стоять хлопці, регочуть.

Першими поїхали вони. І почалася бійня. Їх розстрілювали з усього. Машини горять, на дорозі поранені, шматки тіл. Пальба зі всіх сторін. «Кабан», «Беркут», Мишаня попереду на «Мусі» («УАЗ» пігулка) підбирають двох важкопоранених донбасівців, їдуть попереду. Зі всіх сторін по них луплять, вибухають БМП, танки. Помічаю на краю поля викопані нори. Просто дірка, землю віднесли вглиб поля. Майже не видно, прекрасне маскування. Починаю вистрілювати магазин за магазином, вистріляв «ВОГи», не одразу призвичаївся. На полюванні я стою, а звір біжить. Тут навпаки – звір на місці, я рухаюся. Вистріляв сім магазинів, перезаряджаюся, дивлюся в кузов. Поряд «Док» білий, рука розпорена, видно кістку, Саня «Хижак» непритомний, в голові куля – пройшла практично навиліт і вийшла наполовину. А він ще живий. Підіймає руку начебто почухати там, де куля… Саня Гажур його бинтує. Машин в колоні все менше, скрізь горить техніка і трупи, трупи, трупи…

Наш танчик і беха, дивина, ще цілі. Газон наш переганяє «Муха», проїжджає трохи, чути, працює беха. Під’їжджаємо, «пігулка» горить, «Кабан» в пропоротій кулею касці й Мишаня стоять на узбіччі. Немає «Беркута», загинув, згорів разом з донбасівцями… Далі підбираємо двох хлопців із 51-ї бригади біля підбитої «двійки». З-за крайньої хати села виїхала російська беха під українським прапором, розстріляла їх, розстріляла нашу «пігулку» й відійшла. Хлопці радіють, що живі залишилися…

З пагорба б’є КК, обидва одночасно голови поклали, один на мене завалився, цинк з ВОГами не можу витягти. Вибач, синку, відштовхую вбік. Цинк з ВОГами ущерть з кров’ю… Стріляю раз по раз в «зеленку». Наче прорвалися. Уже видно Новокатеринівку. Попереду танчик, беха. Танчик чіпляють ПТУРом, та живий, в БМП влучають, вона одразу вибухає, башта перелітає через дорогу… «Газон» з’їжджає в кювет і зупиняється. Ми висипаємося з кузова. Танчик здає назад. Хлопці ним прикрилися і почали відходити за пагорб. А я не можу, в мене Льоха Кондрашов поранений в ногу і в кузові нічник. Мені на нього гроші на Уахантері усім форумом збирали, як я його кину? Починаю розуміти, що відбувається. Справа з пагорба б’ють КК і снайпер, видно місце, що вигоріло, ПТУР стоїть, до десятка сепарастів стоять відкрито і шмалять по хлопцях, як у тиру…

Виставляю на планці 800 метрів, починаю працювати. Далеко, звичайно, для 5,45, та вибору нема. Льоха сасулутень добрий, я його хіба що покотити зможу, та й то недалеко. Кажу, щоб повз за всіма. Він спочатку поповз, а потім встав і почав кульгати. Звідкілясь намалювався Вася «Кинжал», іде, хитається, мов захмелений. Мені:

- Давай, братан, відходь…

А сам в неадекваті, замість того, щоб відходити узбіччям, по відкритому чеше. Працюю вправо далі. Жду, коли Льоха з Васею відійдуть.

Перебігаю до машини. Думка про подарований прилад нічного бачення не дає спокою. Падаю, дух забиває, біль в боку. Відкриваю клапан на розгрузці, вистрелює пружина з простреленого магазина. На диво майже немає болі, лише дух забитий і серце з грудей вискакує. Сиджу під машиною, повертаюся. Льохи й Васі не бачу, пора й мені відходити. Вирішую відстріляти магазин і - на ривок. Висовуюся з-за машини, разів п’ять-шість встигаю вистрелити. Прилітає в каску. Думав, і голова відвалиться… Сиджу очманілий, а тут біля мене в борт тук-тук-тук. Падаю і повертаюся. Зліва за сто метрів, біля розбитої палатки під білим прапором із окопу виглядає сепар і шмалить по мені довгими чергами чомусь. Стріляю пару разів, він пірнає в окоп й більше не з’являється.

Відходжу. Починають падати міни. Скачу, мов сайгак, під обстрілом. Помічаю під дорогою трубу, пірнаю в неї і якраз наді мною – вибух. Добряче глушить, відключаюсь на певний час. Приходжу до тями, з лівого вуха тече, перед очима - кола… Пролазю по трубі на інший бік дороги. Куди йти, куди відійшли хлопці, де наші?

Міномети по залишках колони працюють з обох боків. Один від Новокатеринівки, другий з боку колишньої бази 39 БТрО. Пауза. Міномет з Новокатеринівки починає працювати по міномету в районі штабу 39 бата. Попадають, вибухає БК. В мене це вселяє радість. Виходить, тут купа різних підрозділів з паскудним зв’язком і повною відсутністю взаємодії. Пройшовся лісом, нікого, повернувся назад. Намагаюся зателефонувати «Шаману», виклик не йде, та вряди-годи одну позначку на телефоні показує. Пробую відправити смс місцевому знайомому і «Чапаю» в шпиталь. Питання одне – де наші?

Колюня місцевий пропонує йти на Докучаєвськ, там він підбере й відвезе. «Чапай» радить на Комсомольське, там Національна гвардія. Вибираю другий варіант. На телефоні 7% заряду, запускаю GPS та Озик, дивлюся супутникові знімки, запам’ятовую, виключаю. Вирішую чекати вечора. Пити хочеться – кошмар, обезводнювання страхітливе.

Виходжу з лісу до нашої розбитої колони в надії розжитися води. Гуде заведений танк, люки відчинені – сідай та стріляй… Та не вмію. Не віддавати ж сепарастам, треба спалити. Сірників катма, за сто метрів на вершині стоїть МТЛБ «розбута», біля неї танкіст мертвий. Обшукую, знаходжу запальничку, в машині пробита пластикова каністра, у ній – пару літрів соляри. Заповзаю на самісінький верх, спостерігаю. Одразу за вершиною, за сто метрів, сепарасти окопи риють, машини шманають. Чую голоси:

- Здесь раненые!

- Ходячие?

- Без сознания.

- Добей.

Дві короткі черги. Тиша.

Відходжу тихо до танка. Обливаю солярою кітель, підпалюю, закидаю в танк, каністру навздогінці в люк. Відбігаю до лісу, спостерігаю з узлісся. Він як рвоне… Башта – набік, а люк – у мій бік, метрів п’ять не долетів. Коли на танк залазив, бачив приватбанківську скарбничку на дорозі. Йду лісом туди, шукати воду. Під ноги дивлюся, шукаю міни, розтяжки, чую звук двигуна. Скарбничка стоїть заведена. Виходжу на звук, підіймаю очі, а там два чоловіки до мене спиною. Камуфляж, лаковані туфлі на босу ногу, білі пов’язки, СКС та АК на плечах. Двічі стріляю, один падає, як лантух без руху, інший наче біжить, ногами рухає. Навіщось стягую їх донизу, прикриваю бур’яном та великою гілкою. Повертаюся до машини, хапаю рюкзак, флягу з водою і ходу до лісу… Втамовую спрагу, в рюкзакові консерва та три рації. Вертаюся на узлісся, їм і чекаю темряви.

Перевіряю рації. Сіли. Готуюся до нічного походу. Знаходжу метрову тоненьку гілочку. Буду перед собою прощупувати, розтяжки шукати. Що не наступлю на міну, надія лише на фарт. Знову включаю телефон, включаю GPS, починаю подумки прокладати маршрут. Найрозумніше обійти Новокатеринівку стороною. Але якою? Ближче обійти справа, через колишній 22-й блокпост. Та, по-перше, там надто низький сонях, рівне поле і в тепловізор воно наскрізь просвічується. По-друге, там Костя-сапер сигналки розтягував, коли я ще на 22-му БП стояв. Легкі шляхи не для нас…

Вирішую обходити зліва. Подумки прокладаю два маршрути. Зариваю сепарські стволи, свій ГП (ВОГів єднак нема), АКС танкіста, викидаю каску, шия після влучання болить немилосердно, будь-який рух приносить біль… Без каски трохи легше. Виконую подружній обов’язок – відправляю дружині смс «Все нормально. Люблю». Вона не знає, де я, я всім казав, що в Слов’янці, на кордоні Дніпропетровської та Донецької областей.

Смеркне. Небо ясне, з орієнтуванням жодних проблем. За потреби я по азимуту до Дніпра б дійшов. Тут завдання простіше – півтора десятків кілометрів, і складніше – пройти лінію фронту зі всіма «звабами»… Рухаюся вздовж села, намагаюся триматися не ближче 150 метрів від хат. Сподіваюся, що в сепарастів такі ж поганенькі нічники, як і у нас. Є в моєму прокладеному в голові маршруті одне вузьке місце, я б там обов’язково засаду поставив. Надія лише на безлад. Справа наближається звук двигуна. Прямо на мене. Падаю в лощину, витягаю РГД, вириваю чеку. Як мені хотілося в той момент мати РПГ! БМП їде за десять метрів від мене, там дорога.

Продовжую рух, наближаюся до найнебезпечнішої, на мою думку, ділянки шляху. Абсолютний штиль. В правій руці розчекована РГД, всі відчуття загострені. Попереду за сто метрів злітають перепілки. Стояти! Вони ніколи просто так не злітають! На них треба практично наступити, щоб полетіли… Сиджу, слухаю ніч. Наче все нормально. Попереду на висотці працює беха, справа – танк. Орієнтовно, напроти дороги на Комсомольське.

Додаткові два орієнтири. З висотки зліва чути голоси, кричать щось один одному, між ними метрів двісті. Це хорошо. Явно дилетанти, бояться і не розуміють ночі. Очкують. Це вони не один одному кричать – це вони нам, оточенцям кричать:

- Хлопці, ми тут, обійдіть нас!

Рухаюсь далі, швидкість сорок кроків за хвилину. Зліва вже водосховище, по плесу пробігла лиска, злетіли крижні. Значить, підходжу до найнебезпечнішого місця. Темно, хоч в око стрель, трава вигоріла під ногами, від зорь світла мало. Гілочкою нащупую перешкоду, пробую обережно рукою. Проволочка. Переступаю…

І тут чую запах цигаркового диму. Я вже сім років не палю, на тютюн нюх загострився ще б пак. Повний штиль. Звідкіля запах, незрозуміло. Попереду метрів за сім щось біліє. Кидаю туди гранату. Там крик в два голоси, вириваю з розгрузки ще одну, кидаю. Шмалю з автомата. Увесь магазин однією чергою… Патрони закінчуються практично одночасно з другим вибухом (як мені потім хлопці з «Миротворця» дякували за цей шухер! Вони натовпом, з пораненими не дійшли до секрету метрів сто… Стовідсотково б нарвалися).

Біжу вперед. За каміннями лежка, два тіла, під ними сіно загорілося, освітлює обличчя. Посікло осколками, та явно азіати якісь. Молоді. Що ви тут забули? Не зупиняюся, біжу вперед. Мені потрібно, щоб справа була «зеленка», зліва гора з БМП. Орієнтир – спереду асфальт. Ось він. Лечу стрімголов… Виявляється, одразу за дорогою кювет на метр нижче. Лежу, слухаю. Тиша… Зліва шумить вода, там місток чи труба. Пригадую карту. Там якась ферма. Раптом з того боку світиться мобілка. Ага, Бог не фраєр – туди не можна. Треба переправлятися вбрід. Я не боюся, судячи з карти, там метрів три-п’ять ширини.

Доходжу до річки, перший сюрприз – прірва метрів півтора. Обережно спускаюся, думаю нащупати ногами дно. Зриваюся, іду під воду з головою. Дно тверде, відштовхуюся, хапаю повітря, знову відштовхуюся, бронік тяженний, рюкзак тягнуть на дно, доплигую до протилежного берега, ледве вибираюся… Попереду бур’ян двометровий, беру правіше, проходжу метрів тридцять. Капость. Тут перехід через річку, каміння лежать. Розумію, що гарно підшумів, присів, слухаю ніч. Переді мною стежка. Вирішую «розтягтися». Кріплю зліва струну, справа на деревце хочу підвісити гранату. Перевіряю розгрузку і чманію – я тільки що другою кинув Ф-1! Стоячи, на сім метрів! Повезло… Підвішую РГД в розвилку, відломлюю вусики. Починаю рух.

Через тридцять метрів дорога, далі абсолютно голе поле. Якщо його дивляться в нічник або тепловізор, я труп. Без варіантів… Навіть борозни ніякої немає. Відходжу метрів сімдесят, ривок. Біжу, серце вискакує, далі має бути асфальт. Ось він! Падаю, слухаю, відпочиваю. Позаду спрацьовує моя розтяжка. Повезло, з сепарастами розминувся на декілька хвилин. Кудись пострілюють потроху. Тиша.

Зліва по Старобешевому працює міномет. Одна труба. Ліниво так, раз в десять секунд над головою високо шелестять міни. Кинув штук тридцять, перекур. Знову штук тридцять… Куди накидає? В Старобешевому вже п’ять днів сепари. Просто по селу, від нудьги? Далі наче як нейтралка, в Комсомольському «нацики». Та справа сепарські села, розслаблятися не можна. Іду потихеньку, сонях, кукурудза чергуються, як назло увесь час впоперек рядків. Намагаюся тихіше… В тому, мирному житті я не один десяток разів так підходив до кабана, якого працювали мої лайки. Та тепер все по-іншому, приз за безшумний рух не трофей. Життя…

Справа наче якийсь приглушений голос. Зовсім поряд. І тут на весь голос:

- А вот ещё случай был!

І далі щось бу-бу-бу. Серце гайнуло кудись донизу, потім – до горла, в ребра гатить, як молотом. Автомат наперед, підходжу… Один хлопчина, миршавий, в камуфляжі, берцях, сам із собою говорить. Явно не всі валети в колоді.

- Братан, ходімо!

Він щось розповідає про хлопців, колону, укропські «Гради». Стояти! Прислухаюся. А російська мова не наша, явно росіянська, тягнуча, акаюча. Накриває. Витягую ніж, беру лівою рукою за горло, щоб не дати крикнути. Шийка тоненька, під пальцями жилка б’ється, він затих, стоїть, не ворушиться. І так мені його чомусь жаль стало… Зовсім сопляк, ровесник моєму молодшому сину, який у нього ще розум? Відпускаю. Суки. Тварюки мерзенні… Заради своїх політичних амбіцій на забій дітей посилаєте! Перед виходом із Зеленого вчора вранці ми відпустили десяток полонених сепарастів. Я сумнівався, чи варто, можливо, треба було списати? Так це були дорослі чоловіки. А тут взагалі дитина. Біс із тобою, живи. Можливо, коли дах на місце стане, десятому закажеш – не треба в Україну лізти!

Залишаю кацапчука, іду далі. Накопичується втома. Ноги свинцеві. Іду баштаном, знаходжу кавун, з’їдаю. І наївся, і напився. Переходжу залізничні колії, спускаюся в якусь балочку, включаю телефон, щоб уточнити маршрут. Нормально, практично там, де й думав, попереду став і Комсомольське. Телефон здихає. Друга година ночі. Заходити зараз лячно, ще «нацики» з переляку пристрелять… Вирішую дочекатися ранку, лягаю. За десять хвилин починаю замерзати, за двадцять вже молотить так, що ні про який сон і мови нема… Підіймаюся, іду далі. Заходжу до міста, іду приватним сектором, ніде нікого, дорога увесь час догори. Включаю ліхтарик, щоб на посту раптово «нациків» не налякати, розгинаю вусики чеки на «ефці» на всяк випадок, рухаюсь далі.

- Стояти!! Пароль!!

- Хлопці, який у біса пароль, я із робитої колони…

Ось я кладу ствол, ось знімаю розгрузку, свічку на себе, відходжу пару метрів набік, сідаю на асфальт. Ф-1 зачепив дужкою за штани, під захистом паху не видно, витягти – долі секунди. Обережно підходять, бездумно, перекривають один одному лінію вогню. Заходять на світло мого ліхтарика, що лежить. Слава Богу, «нацики»! Ха, робокопи. Кевларові каски, окуляри, всі в однаковій формі, броніки, берці, літьоха з АПСом. Сука, в нас у баті трьох чоловік катма однаково одягнених…

Забирають АК, розгрузку, рюкзак, відводять до військкомату. Там декілька вцілілих із РТГ 92 бата. З’їдаю пару печенин, відключаюсь… Засинаю і просинаюся з єдиною думкою – я що, вижив один з усього батальйону? І тут у двір заходять три бійці, серед них Стас Полюхович. Як ми зраділи одне одному! Далі ще восьмеро, Вовка Кулінко кульгаючий, з підстреленим пальцем на нозі, Макс із потрощеними уламками бехи ребрами, «Батя» з 17-го БП, іще хлопці. Напружую «нациків», щоб дали машину поранених відвезти.

В обід всі недобитки «Кривбасу», «Дніпра-1», «Миротворця», пару чоловік з 51-ї бригади, які зійшлися на ту пору, переправили «Камазами» у Волноваху, далі автобусом на Дніпро. На межі області зупиняємося, вистрілюємо по магазину однією чергою, віддаємо шану полеглим хлопцям. Під Дніпропетровською ОДА купа людей, дружини зі сльозами на очах, з надією виглядають своїх. Далі на Кривбас. Здаю ствол, магазини, 17 патронів, їду на Дніпро. Потім додому. В маршрутці народ від мене сахається. Брудний, вонючий, одяг у своїй та чужій крові, у капюшоні кусень сепарського мозку з кров’ю засмердів. Дома. Душ. Спати. Спати. Спати.

Це були найбільш насичені дві доби мого життя.

Слава Героям!

Юрій СТАСОВСЬКИЙ. смт. Петриківка, Дніпропетровська область.