Поточний № 20 (1258)

27.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Мій майор Вихор


07.02.2013

12 лютого - 99 років з дня народження Євгена Березняка

Почну з Олеся Гончара: ніхто ще нічого не знав… Ми всі тоді зачудовано пили малиновий трунок «Тронки». Я на вступних іспитах в університет вельми емоційно зробив ідейно-художній аналіз поезії Лесі Українки «Contra spem spero!». У Будинку вчених – на кращій сцені тодішнього Дніпропетровська – ми до 50-річчя свого славного земляка і Прапороносця української писемності поставили літературно-музичну композицію по його творах. А чиновно-архіпатріотичний Союз на всю одну шосту світу роздув комчванську вакханалію навколо нашого «Собору»: «Я ету кніжонку не чітал, но счітаю…»

І НА ЦЬОМУ ТЛІ перший з політико-історичної «Альтернативи» роман «Майор Вихрь» молодо-стрімкої зірки радянського детективу Ю. Семенова сприйнявся читацьким загалом якщо не індиферентно, то, принаймні, незаслужено, смію твердити, спокійно і наче якось відсторонено. Інша річ – коли по ньому вже вийшов однойменний фільм.
Я чого так… здалеку? У кожного журналіста окремішній шлях до свого героя. І нікому з нас не дано знати про його початок. Ба навіть підозрювати, що він для тебе у житті стане визначальним. Адже все, як правило, починається непомітно, поступово і без твоєї волі. Тому й прошу ці спогади сприйняти не як панібратськи поблажливе поплескування свого героя по плечу (і ми, мовляв!...), а як сповідь.
…Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, стурбоване тим, що молоді випускники вузів і технікумів чомусь не доїджають до сільської глибинки своїх призначень, вдалось до нечуваного тоді експерименту: відібрало в завтрашніх дипломантів заявки адрес, за якими воліли б вони податись на роботу. І я, вже всерйоз заженихавшись до завтрашньої електротехнічки з Дніпродзержинська, погодився з нею на Білоцерківське міськвно, що в Київській області. Тішились ми і квартирною перспективою, яку там вимальовував нам, стаючи до ладу, місцевий шинзавод.
Але… Ми передбачаємо, а Бог розпоряджатися. Бо якщо я ще тільки планував стати на Київщині на весільний рушник з молодою нареченою, одна вчительська пара там сімейний глек уже розбила. І в одній школі співіснувати, зрозуміло, не могла.
Це сьогодні розведені подружжя можуть цілими роками в одній квартирі жити. А для вашого молодого тоді покірного слуги той сумний факт педагогічного розлучення недвозначно засвідчив: моя вчительська вакансія в славному місті Біла Церква накрилась якщо не мідним тазом, то, в усякому разі, хризантемами розлуки.
Й оскільки це сталося не з моєї, повторюся, волі, як випускник уже з вільним дипломом подавсь я прямо в Київ. У міністерство освіти, яке, мабуть, й досі розміщується в самісінькому центрі столиці, акурат за рогом Хрещатика, навкіс від консерваторії.
Після п’ятидобового знудження по готельних розкладачках і поневірянь міністерськими коридорами дочекавсь я нарешті своєї черги і почув розважливе запрошення до кабінету, на дверях якого жовтаво тьмянів скромний напис: Є. С. Березняк.
Певно, що жовторотий дипломник ніколи й подумати не міг, що про красу поліської природи з ним говорить саме легендарний майор Вихор. Посеред чарівності якої на мене чекала, бачте, Доля – просто сільська школа. Господар кабінету легко з-за столу встав і, по-дружньому напівобнявши мене за плечі, з учительською указкою в руках підвів до великої карти України.
- Ось тут, - десь у верхній край помережаного полотнища нею тицьнув, - скоро на лижвах зі своїми, учнями будете в лісі кататися. Тут і першу шкільну весну зустрінете. А як запросите, колего,- несподівано тепло і зовсім уже по–батьківськи посміхнувся, - то я приїду і молоденьку вчительку вам висватаю. Погоджуйтеся!..
Удруге: ніхто ще нічого не знав. Журнальний варіант «Майора…» вийшов лиш два роки по тому. А для кінофільму десь ще тільки писавсь Юліаном Семеновим його сценарний варіант. Завважимо й те, що майстер політичного детективу першим на той час у Союзі отримав доступ до архівних документів Генштабу. Навіть сам Євген Березняк свою особову справу побачив тільки через два роки після письменника…
У міністерському чиновникові безвусий претендент на поліське вчительство не міг, звісно, «нічого такого» розгледіти: перед ним був звичайний собі, як би сказали, канцелярський, даруйте, функціонер. Худорлявий, аж наче жилавий. Гармонійно збитої статури, вище середнього зросту чоловік. Й, уявляєте, нічого, наголошую, героїчного. Очі, теплий погляд привертали увагу, запам’ятовувалися, пом’якшуючи загальне враження «воєнної кісточки». По всьому – просто вчитель перед вами.
Однак, незважаючи на те, що мені кар’єрно усміхалась перспектива мати міністерського свата, вже через рік я опинивсь у зовсім іншому кінці республіки – в редакції районної газети. Змінив свого першого директора школи Устима Серебрія на першого серед рівних у Бога редактора Леоніда Серебрякова.
А вчорашня електротехнічка з Дніпродзержинська швидко втішилась неіржаючим коханням шкільного дитинства. З молоденькою «вчилкою» подалось межи люди і майбутнє світило райжурналістики. На партійній ниві якого часто було, повірте, не до героїко-захмарних емпіреїв. Усе більше, знаєте, доводилось писати, як влучно був висловився неперевершений Степан Олійник, «про гній, про надої, про пшеницю, що п’яниця на п’яниці…»
За кілька років уже й сам райредактором став. За рекомендаціями обкому партії зміцнював один колектив за іншим. І тільки в П’ятихатках ще раз я зіткнувся з прізвищем Березняк. Такий псевдонім інколи в «Ударнім фронті» ставив собі його відповідальний секретар В. Палагутін. На честь пам’яті, як він казав, нашого земляка, майора Вихора (директорував свого часу у Лихівській середній школі таки ж П’ятихатського району).
Тоді, на початку 80-х минулого століття, постать радянського розвідника, котрий від знищення фашистами врятував польське місто Краків, була настільки для всіх нас легендарною, що здавалась просто вже недосяжною і навіть фантастичною, котра якщо й існувала колись, то тільки десь там, у героїчному минулому. З якого більшість із нас вийшла. Проте ніколи й на думці не могли ми капітана Березняка, легендарного майора Вихора, автора цілого ряду популярних книг – спогадів якось, бачте, пов’язати з нашою тогочасною буденністю…
Хоча, мало не щороку буваючи по кілька разів у Києві, дружину й дочку – школярку, що вже готувала себе до батькової журналістики, підвів якось до того непоказного міністерського будинку і ностальгічно проказав їм: «Ось тут мене до вас і висватали…» На що вони відреагували як на переказ такої сивої давнини, що вже наче аж нереальний.
…Ще до війни Євген Степанович Березняк здобув учительську освіту. Педагогічний технікум закінчив у Кіровограді (тоді це місто звалося Зінов’євськ). А від моїх П’ятихаток це, як мовиться, двічі сьогодні палицею перекинути.
А починав він звичайним сільським вчителем, був заступником директора і директором школи. По закінченні педінституту в 1939 році завідував міським відділом наросвіти Львова. Після війни три десятиліття працював у міністерстві, займався науковою діяльністю. Був нагороджений медалями Ушинського, Крупської, Макаренка. І мені достоту відомо, що багато його колег-співробітників навіть і не підозрювали, що працюють поруч з майором Вихором, художній фільм про котрого тріумфально пройшов кіноекранами всього Союзу і країн соцспівдружності. Демонструвався й по обидва боки Світового океану.
Кавалер орденів Вітчизняної війни I і II ступенів, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», польських «Віртуті Мілітарі» і Золотого Хреста партизанської слави капітан Березняк нагороджений медалями «За трудову доблесть» I і II ступенів, польськими «За врятування Кракова» і «За врятування пам’яток культури і мистецтв», чергове звання майора отримав тільки в… 1998 році.
Збираючи матеріали про свого відомого земляка Данила Кривулю, колега по журналістському цехові В.Царенко подзвонив мені якось і повідомив, що саме його майбутній герой документального нарису легалізував перед німецькою окупацією завідувача Петропавлівським райвно Євгена Березняка і цим самим врятував від репресій НКВС, оскільки працював, бачте, в Західній Україні, і це ще треба придивитися, як він тут, на Сході, опинився…
Ось як про це в одній зі своїх книг згадує саме мій Вчитель, Євген Степанович Березняк:
«Прийняв мене Данило Олексійович і каже:
- Усе знаю, розмова з обкомом була. Йди у військкомат, у райвно – оформляйся. Виїжджай у свою Миколаївку. В тебе, Євгене Степановичу, завдання особливе – легалізуватися… квартиру ми тобі підшукали. Люди надійні.
Того ж дня мені видали «білий» квиток. Підвели під статтю – не пригадую, саме яку.
Але виходило, що для стройової служби ніяк не годжуся. Ввечері вже був у Миколаївці. Починалося нове життя…»
…На стіні Краківського гестапо, з якого капітан Михайлов таки втік, побачив був напис:
«Dum spiro spero!» - «Поки дихаю, сподіваюсь». З того часу ця латинська фраза стала для нього життєвим девізом і кредо. Як для Лесі Українки й автора цих рядків «Contra spem spero» - Без надії сподіваюсь…»
Та ви вже самі все знаєте! Заслужений вчитель України, наш земляк (народився у Катеринославі), капітан Голос (Михайлов), почесний академік Академії педагогічних наук, почесний солдат Військово-дипломатичного інституту Академії Збройних сил України, генерал-майор у відставці, Герой України Євген Березняк (звання й нагорода прийшли аж на 90-у році його життя) знову відзначає свій день народження. З роси і води Вам, наш Вчителю – майоре Вихор!

Вячеслав БУЛАВА. м. П’ятихатки, Дніпропетровська область.