Поточний № 44 (1231)

18.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Мій перший РЕДАКТОР


12.09.2013

МІЙ рідний край в центральній Полтавщині багатий талантами та яскравими особистостями.

Як мовиться, сама назва зобов’язує – Велика Багачка, Великобагачанщина, де давні козацькі традиції наповнювалися душевним кобзарським співом, де голубить-пестить зір найдовша та найчистіша притока Дніпра – в’юнкий Псел.
Тут народився попередник Миколи Гоголя, натхненник його творчості Василь Наріжний, звідси пішли в світ кобзарі-лірники Антін Скоба та Федір Кушнерик, письменники Олесь Донченко, Микола Шаповал, поет Сергій Осока (Нечитайло), літературознавець Анатоль Костенко, прославили край і художниця Глафіра Псьол(Рєпіна), відомий лікар-хірург Овксентій Богаєвський та багато інших.
Вважаю, що у цьому славетному списку моїх земляків цілком по праву і почесний великобагачанець Олександр Павлович Солод – мій Учитель професійного слова, мій перший редактор, який особисто дав мені путівку в трудове життя та став напутнім провідником на довгій стежині журналістики. З цими словами низько схиляю перед ним свою голову…

Осінь 1978-го… Спокійний та розважливий час розвинутого соціалізму. Мої перші трудові будні у редакції районної газети «Світло Жовтня». Я, вчорашній школяр, зарахований на відповідальну посаду кореспондента молодіжного відділу з великим авансом. Бо одна справа писати щемливо-романтичні вірші за мотивами «Червоних вітрил» Олександра Гріна, а інша – висвітлювати ідеологічні аспекти комсомольського життя. А тут ще така безтурботна та закохана юність, що від усього-всього поезією розпирає душу.
Я щиро вдячний особисто Олександру Павловичу, всім працівниками районки за терпіння і настанови початкуючому поету, тоді далеко ще не журналісту. Вони всі разом підправляли, виправляли, підказували… Вчили зважувати слово, що часто буває на вагу золота. Підтримували і мої настійливі поетичні вправи, дарма, що я чомусь, певно ж, за наслідуванням, писав здебільшого російською мовою. Тоді ж, у перший місяць осені, на мій день народження мої перші в житті колеги подарували збірник вибраних віршів Валентина Сорокіна – головного редактора видавництва «Сучасник» («Современник») - із колективним автографом та побажанням у недалекому майбутньому видати таку ж, тільки вже свою збірку поезій.
Уралець Валентин Сорокін, незважаючи на гоніння влади кінця сімдесятих - початку вісімдесятих, створив дуже багато в поетичній царині, популярний в теперішній Росії, автор відомого козацького гімну. Я ж поетом не став, але в журналістиці уже більше трьох десятиліть, за винятком невеликої перерви в псевдоринкові дев’яності. І в професіїї успішний старт мені дав саме Олександр Павлович Солод та очолюваний ним колектив районної газети «Світло Жовтня», нині «Рідний край», - це був неоціненний дарунок долі.
Я на все життя запам’ятав свого першого редактора спокійним і незворушним, мов скеля. Але я тоді ще не все знав – не знав, що за цим стоїть, звідки цей характер, ця витримка. А прийшло все дуже дорогою ціною.
Народився він у перший день осені 1922 року у селі Якимове під Великою Багачкою. (З моєї хати дитинства, що і нині стоїть на високому пагорбі, це село добре видно - до нього рукою подати, та ми хлопчаками і бігали туди долиною по високій траві). Маленький Сашко рано зостався круглою сиротою. Виховувався у дитбудинку радгоспу імені Будьонного, тут же закінчив семирічку. У 1940 році зробив свої першій трудові кроки у газеті «Ленінський шлях» - не обстріляний, як і я. Але часи тоді були інші, набагато складіші. Бо вже незабаром юний Олександр став під справжні кулі…
Про цей героїчний період життя Олександра Павловича написала у тижневик «2000» його правнучка Юля Кропивка, учениця Великобагачанської середньої школи. І назвала цей теплий допис так:

«ЇХ ЗАЛИШИЛОСЯ ЗОВСІМ МАЛО»:
«Я вдивляюся в його добре, світле обличчя, примружені в усмішці очі, і почуття гордості за те, що я його правнучка, переповнює мене.
Зараз моєму прадідусеві Олександру Павловичу Солоду 87 років (публікація 2009-го – М.Ш.). Він живе спогадами про своє повне різноманітних подій життя. Серед них найбільш яскраві і тяжкі - про Велику Вітчизняну війну, яку довелося пройти від початку і до кінця.
Щойно йому виповнилося 18, будував оборонні укріплення біля Ворошиловграда (Луганська).
Потім - полкова школа, Камишинське танкове училище. Бої під Воронежем, Оршею. Був командиром танка. Після поранення - командир взводу в мотобатальйоні, бойовий шлях якого пролягав через Карелію, Мурманськ, Хібіни, Норвегію, Польщу, Берлін. І так до самої Перемоги, яку дідусь зустрів 9 травня у Празі.
Ще маленькою я любила дивитися на колону ветеранів - коли вони крокували, на їхніх грудях мелодійно дзвеніли бойові нагороди. Всі завмирали, прислухаючись до незвичного передзвону. А в багатьох котилися сльози - сльози печалі за тими, хто не повернувся, радості - за тих, хто вижив, вдячності - усім, хто відстоював наше право на життя.
Не йдуть вже колоною старі солдати. Їх залишилося зовсім мало. Вони сидять на почесних місцях, отримують квіти і вітання. І стоячи біля Вічного вогню, згадують своїх бойових друзів.
Коли мій дідусь одягає на свято нагороди, я беру в руки орден і ніби відчуваю його тепло. Тепло тих, хто мужньо боровся за щастя своїх дітей і онуків. Низький уклін і безмежна вдячність солдатам Перемоги!
Дідусь всміхається, веселий:
- Зате тепер щасливі дні!
А рани, рани дідусеві
Болять сьогодні і мені».

Після війни Олександр Павлович повернувся до роботи в газеті «Ленінський шлях», здобув дві освіти – у сільгосптехнікумі та Вищій партійні школі. З 1967 по 1983 роки - незмінний редактор газети «Світло Жовтня», депутат районної ради чотирьох скликань. Кавалер численних бойових та трудових нагород. Після виходу на заслужений відпочинок ще десять років очолював районну організацію ветеранів, нині почесний голова цієї шанованої організації. А ще, попри свій поважний вік, продовжує співати в унікальному в своєму роді хорі ветеранів при Великобагачанському будинку культури.
Учитель слова, звісно ж, не забуває про ювелірне огранування слова. Вийшла у світ збірка його оповідань «Журавлині ключі». Він часто публікується в рідній газеті, що нині виходить з чудовою назвою «Рідний край» і має великий тираж.
Першого вересня Олександру Павловичу Солоду виповнився 91 рік. Так тримати, шановний ветеране! Нехай кожен майбутній день приносить вам, Олександре Павловичу, повну пригорщу наснаги, щоб ви неквапом, але так же впевнено йшли і дійшли до свого вікового ювілею!

Микола ШАРИЙ.

На знімку: О. П. Солод з донькою Людмилою.