Послухав оце я по телевізору молодого аграрного міністра Романа Лещенка, який заявив, що «земля — це питання не ідеології, не політики, а добробуту людей та держави. Землеволодіння завжди було привілеєм меншості – ми ж зробили його правом усіх громадян».

Він  також нагадав, що понад сто років тому Українська Народна Республіка ставила перед собою одним із основних завдань реалізувати земельну реформу і дати людям право на володіння землею. На жаль, через затягування та нерішучість тоді не вдалося це зробити, а довіру селян було підірвано. І ось нарешті завдяки політичній волі керівництва держави у новій Незалежній Україні відновлено історичну справедливість для кожного українця. «Маючи землю у власності, аграрій може закласти на ній сад, виноградник, ягідник, побудувати потужності з переробки... Такі види використання землі створять на селі додаткові робочі місця, молоді не доведеться виїжджати на заробітки до міста або за кордон», – сказав міністр Лещенко.

Слухав я, слухав і подумав, а чи бував цей міністр у сільській глибинці, де вже давно немає школи, закрили амбулаторію, клуб, пошту, сільську раду. Про які додаткові місця йде мова, про яку молодь він говорить? Молоді люди, які побачили «переваги» сільських реформ, дійсно виїхали до міста, аби ж на заробітки до Польщі, Чехії, Німеччини. Їх тепер не повернеш в Україну ніякими пряниками. А якщо у 2024 році землю почнуть скуповувати ще й іноземці – нам тоді тут взагалі нічого буде робити.

Мені 82 роки, дружині – 80. На двох у нас 12 гектарів землі. Продавати землю ми не збираємося, бо маємо гарного орендаря, який з 2000-го року вміло господарює на ній, вирощує високі врожаї, повсякчас допомагає нам і в горі, і в радості. Як кажуть, від добра добра не шукають. Ось і ми уклали з фермером договір до 2030 року. Нам вистачає. А далі – побачимо. Аби тільки хоч трохи ще пожити на білому світі.