- ГАРНО тоді було,- пригадує, обпершись на кулак, примружено усміхаючись Микита Петрович. А далі ніби хвилі пам’яті перекинули його у ті роки, коли стояли сніги взимку аж до острішків хат, а він, молодий, веселий, жартуючи з рум’яними розпашілими дівчатами та парубками, ходить колядує селом:
- Жила у нас у селі неподалік одна жінка, звали її Одарка. Гарна, що там казати і характер, як у гоголівської Солохи. Чоловіка не мала. Та до неї, про це всі в селі знали, вчащав Петрик (так лагідно вона його називала). Чоловік сімейний, але такий хвацький, що не проти при нагоді скочити в гречку. Та ще на свята, сказав удома жінці - піду до кума, а сам скік і вже й там, тобто в Одарки. А вона і напече, і наварить та ще й подасть, що там казати… Про ці походеньки в селі пліткарки перешіптувались, а іноді і відверто докоряли Одарці, а тій байдуже, тільки кине глузливо їм:
- А вам зась! - і, знай, своє робить.
Ми, молоді хлопці та дівчата, теж знали про походеньки дядька Петрика до тітоньки Одарки. Й цього року чути було, як з Одарчиного двору ще напередодні свят вищало порося, яке, вочевидь, благополучно зарізали. Значить, в Одарки будуть і ковбаси, і печене, і смажене… А ще такої самогонки, як у неї, треба було пошукати на селі. Що там говорити, вміла і справна на всі боки була тіточка Одарка.
Того вечора на Різдво, бігаючи від хати до хати та співаючи колядок, раптом комусь із наших заманулося:
- А ходімо ще до тітки Одарки, вона ж, напевно, сьогодні свого Петрика чекає, там же всього!
- Так не впустить вона нас, нащо ми їй?
- А ми щось придумаємо!
Галасливою веселою юрбою ми підкотилися до тітчиного двору, гучно заспівали колядку, під вікнами потупцювалися, а у відповідь – тиша.
- Може, її вдома нема,- хтось припустив.
- Аякже, де ж їй бути, чекає свого Петрика,- переконливо запевнив інший.
- Тоді зробімо так,- раптом мене осяйнуло,- я стану коло дверей, а ви йдіть з двору на вулицю і співайте, ніби пішли далі. Вона цікава, повинна подивитись, хто приходив.
- А якщо не вийде? - хтось засумнівався.
- Вийде, я її краще знаю, - запевнила я всіх.
Так і зробили: всі пішли, а я затихла коло дверей. Раптом у хаті щось шелеснуло, гуркнуло, двері прочинилися, а за одвірками сяйнули цікаві тіточки Одарки очі.
- Сюди! - регочучи, дала команду я хлопцям і дівчатам, одночасно тримаючи двері.
За мить вся наша весела ватага була в Одарчиній хаті. Пританцьовуючи і співаючи, ми почали колядувати (мали з собою баян, бубон). Хтось із найвідчайдушніших, виграючи, вхопив і її до танцю. Ну де вже їй було дітися, запросила вона нас до столу, почастувала, пригостила.
Попоспівали ми тоді і натанцювалися досхочу, а з нами і тіточка Одарка відвела душу. А Петрик того вечора, мабуть, приходив та й пішов, отримавши облизня…

Записала Наталя ШИРОКА.