Поточний № 28 (1266)

21.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Мов побували в Афгані…


22.02.2012

Сімнадцятого лютого в Царичанці Дніпропетровської області за ініціативою громадської організації воїнів-інтернаціоналістів «Захист» музична група «Контингент»
з м. Лубни Полтавської області дала концерт. Присвячувався він 23-ій річниці з дня виводу радянських військ з Афганістану. З перших слів першої пісні повний зал районного Будинку культури опинився в атмосфері страшних, неймовірно тяжких дев‘ятирічних буднів молодих солдатів, кинутих радянським керівництвом у вир громадської війни мусульманської країни.

«За що наші хлопці гинули в обіймах війни чужої країни?» - ці рядки з пісні у різних варіаціях звучали постійним рефреном-звинуваченням комуністичному режимові, який після Другої Світової війни брав участь у 26 воєнних конфліктах по всьому світу. Це Корея, В‘єтнам, Угорщина, Чехословаччина, Афганістан… Остання спроба радянської влади встановити «соціалістичний» лад у цій країні коштувала життя більше трьом з половиною тисячам українців. Ще більше полягло від ран, тілесних і душевних, вже після війни…
Разом з біллю втрат і поранень воїни-афганці винесли з собою високе почуття бойового побратимства, взаємовиручки, готовність стояти один за одного до кінця. Саме це благородство людських почуттів, синівська любов до матері, до Батьківщини і непізнаного дорослого життя і вражає у піснях «Контингенту». Усі три його солісти – полковник Костянтин Авсєєвич, майор Олександр Нудьга, старший сержант Олександр Даценко – воювали в Афганістані. Вони вже записала п‘ять пісенних альбомів про неймовірні випробування, які випали на долю покоління 60-их. Тут і пісня, присвячена пам‘яті Героя Радянського Союзу, дніпродзержинця Олександра Стовби, який дві години сам тримав оборону, і рядки з листів додому – до мами, коханої, і розповідь про досі невідомі сторінки тієї неоголошеної війни.
Одна з них особливо вражає. Тринадцять радянських полонених працювали під дулом автомата на великому збройному арсеналі поблизу пакистанського Пешавару. В один із днів під час мусульманського намазу вони зуміли роззброїти чатового і захопити арсенал. Перед ними були беззбройні вороги, та вони дочекалися закінчення молитви. Керував повсталими українець Микола Шевченко з Сумської області, а військами гарнізону – майбутній президент Афганістану Раббані. У 1994-му в Душанбе він згадав слова Миколи Шевченка, сказані ним на переговорах. У них звучить національна гордість:
- Якщо ви не дозволите нам через консульство іншої країни покинути Пакистан, ми на 99 відсотків готові до смерті. Краще вмремо козаками, ніж житимемо рабами…
Раббані тоді відмовився надати їм волю і розпочав штурм арсеналу. За два дні боїв наші солдати знищили біля чотирьохсот ворогів. Після цього їхню позицію обстріляли з гармат. Усі, крім одного солдата-узбека, загинули непереможеними. Разом з ними злетіли у повітря і озброєння та боєприпаси. Вибухи тривали ще три дні…У світовій пресі навіть з‘явилося повідомлення, що Радянський Союз напав на Пакистан.
Пісні і розповіді «Контингенту» глибоко торкаються сердечної людської струни. Глядачі говорили, що враження після концерту таке, що мов побували в Афганістані. Концерт цієї чи не найвідомішої в Україні «афганської» групи бажано б дивитися тим, хто збирається ухвалювати військові напади на Ірак, Іран чи будь-де. Після побаченого вони, поза сумнівом, були б набагато менш переконаними у недолугій задумці. Добре було б, якби і нині діюча українська влада була уважнішою до «афганців» і ніколи не змушували їх повертатися до себе спиною.
А ще солісти і музиканти (їх теж троє) розповідають про подвиг воїнів останніх призовів в Афганістані. Коли у 1988 році вони довідалися про виведення військ обмеженого контингенту з країни до лютого 1989 року, то відмовилися від демобілізації восени і переслужили кілька місяців на війні. Щоб не піддавати молоде поповнення смертельній небезпеці. Зі сцени «Контингент» своїм життям і піснями закликає нас, особливо молоде покоління – любіть Україну, бережіть життя і волю і, в разі потреби, захищайте їх так само мужньо і самовіддано, як покоління 60-их на нав‘язаній їм війні.

Григорій ДАВИДЕНКО.