Наша мама Євдокія дійсно була неповторною, вірною ідеям своєї юності.

-ВАСИЛІВСЬКУ Явдошку добре знаю і пам’ятаю її усе своє життя, - через 70 років згадує Софія Яківна Хоменко, мешканка селища Іларіонове Синельниківського району Дніпропетровської області.
- Явдошка Василівська тому, що таке ім’я було у її тата Василя Гостренка, - пояснила Софія Яківна. - Жіночок з іменами Явдошка в той час у Копиловій було декілька. Тому до імені Явдокії добавляли прізвисько з імені їхніх батьків чи чоловіка. Ми з Василівською Явдошкою народились в один рік. Разом навчались і закінчили Січкарівську початкову школу. З дитинства грались у доньки-матері. Дуня завжди намагалась бути матір’ю, такою, як її мама Оксана Федорівна, а я завжди була донькою. В юні роки ми з нею брали активну участь у художній самодіяльності у Копилівському сільбуді, який був організований у хаті Микити Дерев’янка.
З Василівською Явдошкою ми співали дуетом улюблені пісні, ставили театральні п’єси, в яких втілювались наші дитячі ролі доньок-матерів. Наприклад, в опері Івана Котляревського «Наталка Полтавка», Василівська Явдошка грала роль вдови Горпини, а я виконувала роль її доньки Наталки.
У п’єсі Тараса Григоровича Шевченка «Назар Стодоля» вона грала роль Стехи, а я - роль Галі. Назара грав Сергій Колісник. Усе своє життя заздрю Василівській Явдошечці тому, що вона до кінця життя свого була вірна своїй мрії - мати багато діточок. Жаль, що вона так рано пішла з життя.
Ця розповідь подруги маминої юності надихнула на згадку тих тяжких років німецької окупації, які перенесла вона, 27-річна солдатка з трьома малолітніми діточками. Я бачив її сльози. Одного разу вона прийшла з тяжкої роботи в хату, з морозу, із сльозами на очах, скинувши черевики і шкарпетки, терла руками приморожені пальці ніг.
Восени 1942 року солдатка змушена була з трьома дітками перебратись у гуртожиток евакуйованих городян, створений у колишній хаті Якова Михайличенка, де мешкало 5 сімей біженців. Мамі з трьома дітьми виділили куточок у великій кімнаті вітальні, в якій в денний час працював лимар Петро Фійовий над пропахлими кінським потом хомутами, шлеями та іншою збруєю. Одного разу вночі в кімнату на ночівлю поселили десь біля десятка військовополонених червоноармійців, яких поліцаї гнали на будівництво аеродрому, розташованому біля залізничної станції Кільчень. Зморені і голодні чоловіки, не роздягаючись, полягали спати прямо на дерев’яній підлозі, застеленій соломою, поклавши під голови свої клунки, вкрившись шинелями.
Рано-вранці їх підняли і погнали далі.
Одного вечора мама купала дворічну сестричку, яка чомусь голосно плакала. Після цього ми поїли картоплю в мундирах з помідорами і закусили величезним червоним кавуном.
Сестричка Рая заснула у мами на руках.
Трирічний братик Володя заснув поруч, прямо на підлозі, а мені, старшому 5-річному сину, було доручено винести сусідській козі залишки від кавуна.
Мама, тримаючи на руках сестричку, тихенько співала якусь колискову пісню. Спати не хотілось. Притулився біла мами, приліг, поклав голову на коліна і слухав мамині пісні, дивлячись знизу на її обличчя. Від колискової пісні вона перейшла до своєї улюбленої «Ой вийшов місяць із-за хмари». Милуючись чарівною журливою мелодією народної пісні, зачаровано дивився на маму. Із її очей почали капати сльози. І раптом в мій розкритий рот попала гірко-солона мамина сльоза. Від раптовості здригнувся і ще з більшою наснагою продовжував слухати пісню-тугу про нещасливу любов, про розставання з милим.
Понад 70 років минуло з тих пір, та цей випадок і мамину пісню, гірко-солоний присмак сльози ношу у своєму серці.
Діждалась свого милого Євдокія Василівна в любові і радості, в повоєнні роки народила і разом зі своїм чоловіком і мамою виховала ще двох синів і чотирьох донечок.
Вона встигала брати ще й активну участь у громадській роботі села. Зокрема, після народження сина була обрана депутатом сільської ради. Як член сільськогосподарської комісії брала активну участь в організації підготовки реманенту і посівного матеріалу до нового сільськогосподарського сезону 1947 року.
За доблесну і самовідданну працю в період Другої світової війни Рябцева Євдокія Василівна 8 травня 1947 року була нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Віичизняній війні 1941-1945 рр.». Згодом, 17 січня 1949 року її було обрано головою бюджетно-фінансової комісії сільської ради.
Окрім цього, вона була чудовою вихователькою підростаючого покоління.
Свідчення цього лист – згадка через 60 років, написаний автору цих рядків :
«Михайле Павловичу, доброго дня!
Прийшло натхнення, вирішив написати деякі спогади зі свого дитинства, копилівського життя. В мої дитячі роки не було поняття «вихователька», а просто «няня». Вона і годувала, і носи витирала, і виховувала, і сварила, якщо було за що. Такою першою моєю вихователькою була тьотя Дуня Рябцева. Вона не читала Макаренка, Сухомлинського, але була природно одарованим талановитим педагогом, психологом. Пройшло багато років, Євдокія Василівна давно пішла з життя (мир праху її), а я й досі пам’ятаю один випадок з мого дитинства.
В хаті Петра Фійового (в селі його звали Цуприком) був дитячий садок-ясла. Рядом дорога, щільних заборів тоді не було. Щоб діти не вискакували на дорогу, для ігор викопали яму, не дуже й глибоку, та й не мілку.
Граючись у тій ямці, я щось зробив негоже, і мене тьотя Дуня виключила з дитсадка. Для мене це було великим покаранням і соромом. Хоч і маленьким був, а дуже переживав. І тільки після вибачення перед дітьми і нею, тьотею Дунею, мене знову прийняли в дитячий колектив.
Це була НАУКА, за що я вдячний своїй першій виховательці.
Своїх дітей Євдокія Василівна виховувала порядними, трудолюбивими, вчила взаємоповаги і взаємовиручки, пошани до старших. З ранніх років вони знали ціну шматкові хліба».
Та найголовніше надбання подружжя моїх батьків через піввіку з відходу їх у царство небесне – їхні діти, які виправдали надії батьків і продовжили рід. Син Михайло (тобто я) одружився з Діною Чумак. Ми з дружиною виховали сина Олега і двох онуків, правнучку.
Другий син Володимир одружився з однокласницею Ганною Кукузою, виховали донечку Шуру і онука. Дванадцять років Володимир був на військовій службі. Більшу половину свого трудового життя працював токарем на «Південмаші», нагороджений орденом «Трудової слави» 3-го ступеню.
Донечка Раїса вийшла заміж за Івана Чмиря. Виховали донечку Тетяну і двох онучок. Понад сорок років пропрацювала слюсарем-інструментальником в КБ «Південне», нагороджена медалями «За трудову доблесть», «Ветеран праці».
Син Микола разом з дружиною Галиною виховали синів Віталія і Сергія, доньок Ірину і Олену та чотирьох онуків. Все своє життя віддав праці на рідній землі, починаючи з роботи тракториста і закінчуючи посадою головного інженера колгоспу. Останні десять років до виходу на пенсію працював сільським головою Почино-Софіївки Магдалинівського району.
Донька Надія вийшла заміж за Павла Мишурина, вони виховали донечку Світлану.
Донька Валентина пов’язала своє життя з Володимиром Новіком. У них - син Вадим, донечки Вікторія і Катерина та п’ятеро онуків. Все своє життя працювала в колгоспі, брала активну участь у громадському житті села Січкарівки Магдалинівського району.
Донечка Шура працювала в колгоспі, на підприємстві. Нагороджена орденом «Трудового Червоного прапора». Народила і виростила сина Василя та, на жаль, захворіла і пішла з життя, не дочекавшись невістки Ірини і онука Микити.
Син Сергій після закінчення Дніпропетровського національного гірничого університету працював у Харківському державному проектному інституті «Південгіпрошахт». За його проектами зводились і успішно працюють шахти тресту «Краснодонвугілля» на Луганщині. Нагороджений трьома відзнаками «Шахтарської слави». З дружиною Надією Луніною виховали синів Володимира і Олександра, які також стали інженерами-проектувальниками.
Донька Наталка вийшла заміж за Павла Чижмака, подружжя виховало доньок Тетяну і Оксану, мають трьох онуків.
Таким чином родинна гілка Рябцевих складається із 43-х громадян незалежної України.
Заслуговує на святу пам’ять подвижницьке життя мами і бабусі Оксани Федорівни, яка пережила трьох чоловіків, трьох своїх дітей і, залишившись з онуками, створила дружну родину. Сім’я Євдокії і Павла Рябцевих збудували хату в Січкарівці. В Новоселівці залишилась Оксана Федорівна з онучкою Раїсою, яка, вийшовши заміж, виїхала в село Петровське. Після цього Оксана Федорівна продала свою хату. Купив її батько багатодітної сім’ї Іван Халепа, де і далі в його родині народжувались діти. Згодом і ця сім’я залишила цю оселю і перебралася і сусіднє село Мар’ївку, залишивши хату пусткою.
Сьогодні б моїй мамі - Євдокії Василівні Рябцевій - виповнилось би 100 років.
Світла їй пам’ять.

Михайло РЯБЦЕВ, краєзнавець.

На знімку: Сім’я Рябцевих. Січкарівка.
Проводи на строкову службу Миколи. 1966 рік
Зліва направо: 1 ряд: сидить донька Наталя;
2-й ряд: син Сергій, онук Олег, невістка Галя, Оксана Федорівна Земляна, мама, донька Рая;
3-й ряд: син Володя, доньки Шура, Валентина, Надія;
4-й ряд: син Микола, зять Іван Чмир, син Михайло,
автор цих рядків.