Поточний № 40 (1377)

18.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Мусимо пам’ятати


14.05.2020

УКРАЇНА вшанувала 75-у річницю Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ця війна торкнулася кожної української родини – хтось не дочекався з фронту синів і доньок, хтось – своїх чоловіків, братів, родичів. Хтось загинув у тилу, а хтось наближав перемогу у партизанських загонах, як мій дід Григорій Григорович Миколаєнко. Лише тепер стало відомо, що у 1985 році його було нагороджено орденом Вітчизняної війни, який він так і не отримав, бо на той час він разом із моєю бабусею Анастасією Іванівною перебралися з Дніпра до Донецька, ближче до своїх родичів. Тож орден так і знайшов свого героя. Уявляю, як би дід Григорій порадів би. Заспівав би так, що чути було б до сусіднього села. А знав дід Грицько більше сотні українських пісень, які годинами міг виконувати без перепочинку. Недарма ж його запрошували до  хору імені Верьовки.  А ще мій дід Григорій, кажуть, міг коня підняти, такий був дужий. 
 У Донецьку жив бабусин рідний брат Петро Іванович Гриценко, учасник війни, який дійшов до Берліна. Пригадую, свої фронтові фотографії дядько Петро розмістив у рамці у найбільшій кімнаті свого будинку, де завжди збиралися родичі на великі свята – Різдво та Великдень. 
Дядько Ванько, як називав свого брата мій другий дід Яків Григорович Гуденко, приїздив у Підгородне 9 травня зі своєю гармошкою. Після того, як за святковим обідом вони випивали по фронтових 100 грамів, дядько Ванько вмощувався на стільчику у центрі двору і більше години віртуозно грав на своєму інструменті. Тоді мені було лише п’ять років. Лише тепер я дізнався, що дядько Ванько шкандибав на одну ногу через фронтове поранення, а 7 червня 1944 року за героїзм був нагороджений орденом Червоної Зірки. У нагородному листі значиться, що, будучи кулеметником,  він збив три ворожі літаки, а отримавши поранення, продовжував бій. Ось такими були мої героїчні діди.
Під час служби у складі Групи радянських військ у Німеччині у 1980 році мені довелося побувати у Потсдамі у палаці Цецилієнгоф, де з 17 липня до 2 серпня 1945 року  проходила конференція керівників трьох союзних держав-переможниць у Другій світовій війні – СРСР, США, Великої Британії. На ній, зокрема, були прийняті рішення про денацифікацію, демілітаризацію, демократизацію Німеччини. 
Хто міг подумати, що через 75 років  після Перемоги над нацизмом Російська Федерація прийде зі зброєю руках, щоб відтяпати шматок української території – Крим, окупувати частину Донецької та Луганської областей, звідки навіть у ці дні пам’яті про спільний героїчний подвиг і гіркі втрати у Другій світовій, російські найманці вбивають наших воїнів, які стоять на лінії розмежування.
Природу українства та росіянства відображають два погляди на Другу світову: у нас пишуть «Ніколи знову», у них – «Можем повторить». А чи не досить повторювати? Скільки крові пролито вже...
Олексій ГУДЕНКО,
головний редактор, 
старший лейтенант запасу.