Поточний № 49 (1236)

19.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

На межі


02.09.2015

З огляду на події, які відбуваються в країні, немає, мабуть, жодної людини, яка б їх не обговорювала. Сперечаються, доводять, б’ють себе в груди, а то й опонента хапають у запалі за барки. Тільки одиниці мовчать на всяк випадок, бо «хто його знає, яка завтра влада прийде».

НЕЩОДАВНО довелося почути розмову двох похилого віку кумів, що зустрілися вранці на межі. Один з них, Микола, підтримував Майдан і Революцію. Інший, Іван, дуже запекло вірив, що «тільки регіонали наведуть лад в країні». Довготелесий Микола був мрійником, ідеалістом, багато читав і прагнув, щоб Україна стала на шлях демократичного розвитку. «Якщо не ми, то діти, онуки житимуть по-людськи», - частенько говорив людям.
Опасистий Іван мав погляди приземлені. «Немає таких граблів, що від себе гребуть», - майже як життєве кредо почасти вторив. Гнув він і зараз свою лінію, побачивши Миколу, що полов картоплю за межею на своєму городі, і одразу дорікнув:
-Та й що вам, куме, отой Майдан дав? Тільки повбивали ні за що людей. Ще й війна тепер. Казав я вам, нічого з тієї революції путнього не вийде.
- Тільки раб, коли його грабують, принижують і б’ють, не бореться за свої права, - парирує Микола, - а зараз українці відстоюють свою незалежність від імперії. Тому нам і тяжко тепер, та з нами Бог і правда.
- Тяжко бідним, бо дурні, повірили в казна-що. А багатії як наживалися, так і наживаються, тепер ще й на війні. Ну чим ця влада краща за попередню, чим? – аж синіє Іван.
- Так, і до нинішнього правління претензій чимало, але ж змінюється сам народ в процесі боротьби! Люди вже не мовчать, відстоюють свої інтереси, ось що головне, - Микола, як завжди, намагається бути стриманим і чемним, чим ще більше «заводить» Івана:
- А що таке народ? Куди поведуть, туди й піде. Ось незабаром вибори. Грошовиті політики знову наобіцяють, набрешуть… Кого підкуплять, кого залякають, і ті ж самісінькі знову вилізуть нагору. І як крали, так і крастимуть... А революції тільки до ще більшого зубожіння доводять людей, - підсумував Іван.
- Всі європейські народи пройшли через революції і війни за незалежність, а тепер мають набагато вищий за нас рівень життя. Нині настав і наш історичний час боротьби. Краще життя ніхто нікому не принесе на підносі, його необхідно вибороти, - філософськи мовив Микола.
Іван задумався. Деякий час помовчав, а потім притишено спитав:
- І ти віриш, що народ може змінитися – не даватиме і не братиме хабарці, не крастимуть можновладці? Та це ж неможливо! У нас ота (шукаючи слово, потер потилицю Іван) ментальність не така…
- Не в ментальності справа, а у свідомості. Довгий час в Америці, коли вони освоювали простори Нового Світу, був правий той, хто скоріше вихопить револьвер і поцілить опонента. Про закони не йшлося, доки не дійшло до їхньої свідомості: «так жити більше не можна!» Але процес формування свідомості – справа не одного дня. Та цим шляхом треба йти: змінюватися самим, виховувати законослухняних дітей. Тільки так ми чогось досягнемо, - переконано завершив спіч Микола.
Помовчали. За хвильку, скептично глянувши на сусіда, Іван взявся за своє:
- Е-е, куме, не помажеш, не поїдеш… Скільки вже тих революцій, воєн було, а наш правлячий люд яким був, таким і лишається: брешуть і крадуть, крадуть і брешуть, як каже Ляшко. Ото тільки такі як ви, куме, вибачте на слові – дурні – у щось там вірять, товчуться, на щось сподіваються. А більшість людей живуть просто: хто сипне гречки, за того й голосують. Так було й буде, а Ви «свідомість, свідомість…». Дурня!
- Не кажіть, куме, що більшість, - докинув слівце Микола, - а хто ж тоді бореться за волю в Україні споконвіку? І голодом морили наш народ, і війнами, і репресіями, і в Сибір висилали, а духу козацького, снаги до свобідного й гідного життя на своїй землі не вбили. І не вб'ють, не сумнівайтеся, куме!
- Скажете гоп, як перескочимо. Тобто переживемо оцю лиху годину. Ой, здається мені, що знову потрапимо ми з вогню та полум’я… Краще вже ото й не пнутися було. А то пішли добровольцями, волонтерами… І яка їм шана від держави за це? Ото-то й воно…
- Добровольцям і волонтерам шана і повага від усього мислячого народу українського, куме. Хай знають і вороги: ми народ трудящий, мирний, але не чіпайте нас! Бо ми, як бджоли, будемо нести все для перемоги, ото тільки «трутні» осторонь стоятимуть та спостерігатимуть: чия візьме.
- Та я й гривні не дав на армію і пиріжки не пектиму солдатам, як деякі, - зиркнувши на Миколу, аж засичав Іван. – Бо прийдуть ті, - махнув рукою на схід, - і вб’ють.
Микола подивовано глипав на Йвана, наче пізнавав його, знаного змалечку, у непростому сьогоденні.
- Чи прийдуть, а чи не прийдуть - все ж від нас залежить! А як прийдуть, будьте певні: нікого не пожаліють. Ото у вас, куме, і хатина добра і машина є, то хоч пекли ви пиріжки, хоч – ні, а скажуть: було ваше - стане наше. Якщо й взагалі вціліє. Є такі, куме, завжди вичікують, на всі випадки у них «шапка», як у Малинівці, є. Переможемо ми – вони перші одягнуть вишиванку і гупатимуть себе кулаком в груди «та я ж все робив для перемоги!». А коли навпаки, мабуть, вже й гімн окупанта на всяк випадок вивчили…
- Ет! - махнув рукою Іван на дошкульні Миколині слова. Побачивши свою дружину, яка йшла на город, Іван почав сердито мантачити косу.

Наталя ШИРОКА.