Поточний № 37 (1275)

21.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

На скронях сивина, а в очах - молодечий запал


03.11.2011

У свої дев‘яносто Микола Васильович Маляр жвавий, бадьорий, енергійний. Сам порається по господарству. У дворі, на городі – всюди чистота і порядок. Син Володимир і дочка Зіна неодноразово пропонували йому перебратися до них у місто. А він – ні в яку: «Мені і тут добре. Батьківське обійстя – найцінніше, найдорожче, почуваю себе, що козак на волі».
- Промайнули роки, - вдається до спогадів Микола Васильович, - мов у казці. Було чимало драматичних подій, та все завершилося щасливим кінцем. Довелося побувати, коли образно висловитися, у смертельних пазурах трьох страшних драконів-голодоморів. Вони забрали сотні тисяч, мільйони життів. Постраждали і мої рідні. Лише якимось дивом я вижив. Потрапив і у пекельний вогонь війни. Фашистська орда не щадила нікого, спопеляла все довкола.
В армію Миколу забрали у 1939-му, в прикордонні війська. Разом з іншими новобранцями направили на кордон з Фінляндією. Там вперше побачив трагічні наслідки війни, в якій загинуло багато і наших воїнів.
Згодом наш земляк потрапляє на курси прикордонників у Ленінград. Готували їх серйозно, вимоги були досить суворими. Адже попереду на них чекали неабиякі випробування. Не сьогодні-завтра на нашу країну повинні були напасти гітлерівці, які зосередили колосальні сили на західних кордонах. І ось того трагічного 22 червня 1941-го загриміли небувалої сили канонади, небо наповнилося гулом армади літаків з чорними хрестами.
Їх, курсантів-прикордонників, підняли по тривозі, вишикували на плацу. Перше запитання командира було таке: «Хто добровільно бажає відправитись на фронт?» Усі одностайно підняли руки. Проводжали хлопців урочисто, з духовим оркестром. Вірилось, що одномоментно розіб‘ють ворога, примусять тікати назад.
Поїзд прямував у напрямку Литви. За вікнами вагонів проносились поля, ліси, річки. Селяни виганяли худобу на пасовиська, косарі поралися на сінокосах. Ще панувала мирна ідилія і ніщо не віщувало великої біди. Тим часом фашистська лавина нестримно неслась вперед. І коли прибули на місце призначення, там вже йшли криваві бої. У них відразу включились і курсанти. Звісно, що вони, озброєні гвинтівками, без підтримки артилерії, авіації не могли протистояти досвідченим гітлерівським автоматникам, які наступали під прикриттям танків. Сила-силенна полягла наших бійців. Решті істотно поріділого загону лише якимось дивом вдалося уникнути оточення і добратися до Ленінграда.
- У терміновому порядку, згадує ветеран, - нас зібрали, сформували чотири групи і на катерах відправили до Естонії. За ніч не встигли добратися. День чекали в укритті. Ті райони контролювали німецькі літаки. Коли опустилися сутінки, попливли далі. Згодом підійшли до берега, десь на 250 метрів, де належало висаджуватися. Екіпаж нашого катера послали в розвідку. Тільки-но наблизились до суші, як різко спалахнули прожектори, застрочили кулемети, автомати. Виявляється, ми натрапили на ворожий гарнізон. Маневрували, як могли. Втекли від переслідування. Хоча і не уникнули втрат. З 15 чоловік особового складу залишилося дев‘ять. Після висадки мене послали вияснити, що і як. Адже могли знову потрапити у засаду. Мені пощастило: зустрів хороших людей, які звели нас з партизанами. Тоді своє завдання ми виконали. Створені диверсійні групи завдавали у тилу ворога відчутних ударів.
Брав участь Микола Васильович і в ряді інших операцій на території Прибалтики, Білорусії, України, Польщі, за що нагороджений багатьма орденами і медалями.
Коли фронтовик повернувся додому, в рідні Кринички, то зустрів тут свою суджену. З Ніною Василівною, яка, на жаль, відійшла вже у світ небожителів, прожив щасливо півстоліття. Вона залишила добрий слід на землі. Як майстер кухарської справи, берегиня домашнього затишку. Як любляча дружина і мати, яка подарувала коханому двох діточок, які достойно знайшли себе в житті, продовжили славний рід Малярів.
- У моєму житті, - розповідає племінник Миколи Васильовича, Юрій Грицай, - дядько зіграв значну роль. Він був, є і залишається взірцем порядності, людяності, доброти, творчого підходу до справи. Саме від нього передався мені хист художника. Він навчив мене сприймати світ у його найкращих тонах, робити все так, щоб було добротним і гарним, радувало око. У нього золоті руки, які творять дива. За що не візьметься, виходить, як кажуть, картинка. На батьківському обійсті сам збудував хату-писанку, з вмінням і любов‘ю облаштував її всередині.
Ветеран спочатку працював техніком-будівельником у відділі будівництва при райвиконкомі, потім – дорожнім майстром райшляхбуду. З його участю зведено в районі не один об‘єкт виробничого і соціального призначення, прокладено і відремонтовано десятки кілометрів доріг. Його трудова діяльність теж відзначена рядом нагород.
Захоплюється Микола Васильович і музичними інструментами. Так уже повелося в їхній сім‘ї, що завжди на видному місці були скрипка, гітара, гармошка. Бере він гармошку в руки – і ллється вулицею чудова мелодія. Чимало знає пісень народних, ліричних, фронтових. Одна з найулюбленіших «Хороша страна Болгария, а Россия лучше всех». Чому саме ця пісня припала до душі?
- Так вже нас виховували, - розмірковує фронтовик-орденоносець. – Прищеплювали любов до Вітчизни. Все узагальнювали з Росією, хоча і наша ненька Україна не гірша. Люблю свій рідний край і ніколи не проміняю на інший.
На скронях ветерана-довгожителя сивина, а в очах – молодечий запал. Нехай йому щастя рікою ллється і в житті добро ведеться. Хай серце не знає печалі й болю. Бажаємо міцного здоров‘я, красивої долі.

Юрій СКРИПКЕВИЧ, смт Кринички, Дніпропетровська область.