Ілля Данилович Стефанович - один із засновників та перший голова Полтавського земельного банку, яким був до своєї кончини 1895 року. Землевласник, благодійник і меценат, передусім у царині створення закладів освіти, зокрема й для дітей простих селян.
Народився 12 квітня 1828 року у с. Стефанівщина Миргородського повіту.

Кожне українське село має свою історію, схожу з іншими чи неповторну. Глибоку або не дуже. Коротку чи тривалу.
Стефанівщину колись знали за межами Полтавської губернії. Сюди приїздили на відпочинок поважні персони. Ще сто років тому це село мало шанс стати справжньою окрасою у віночку наймальовничіших сіл України…

ОДНОГО разу, побувавши у Стефанівщині, я мимоволі почав ловити себе на якомусь дивному відчутті. Та що це, довго не міг зрозуміти. Поки перед очима не постала така собі, цікава «геометрія». З вершини пагорба село ніби дугою спускалося вниз, а потім, із протилежного боку, стрімко піднімалося вгору. Виходило якесь замкнуте напівколо. Стефанівщина лежала переді мною, як на долоні.
Випадковість чи якийсь задум? Таке враження, подумалось, що це своєрідний проект і в нього був автор.
…Дев‘ятнадцяте сторіччя. Ошатна зелень Каракашівщини (давня назва села) привертає увагу небайдужого до принад природи банкіра та землевласника Іллі Стефановича з Полтави. Він, не вагаючись, купує цю землю. І відразу ж береться облаштовувати придбану територію. Завізши з-за кордону саджанці, закладає сад. Через кілька літ дозрілі яблука та груші так окутують пахощами село, що дух перехоплює. У саду ростуть і ягоди: суниця, чорниця, лохина. А ще - чотири довгих ряди волоського горіха. Усе літо дзижчать бджоли - поруч пасіка.

Та основні свої зусилля Ілля Стефанович спрямував все ж на заповітну свою мрію - парк. Посадили липи, дуби, берези, ялини. Парк «опоясаний» сосновою алеєю завширшки до трьохсот метрів. Довкруги кущі шипшини.
Старожил Стефанівщини В. Коршак згадує:
- Парк був дуже гарний та такий великий і густий, що моя бабуся з прабабусею просто в ньому заблукали.
Неподалік саду розташувався «ставочок», який і донині так називають. Стефанович зробив улоговину (збереглася до сьогодні), по якій вода стікала вниз. Як і зараз, тоді було два ставка. Посеред одного - гребля. За нею і перед нею росли чотири ряди акацій. Через нижній ставочок пролягав місток, від якого до церкви проклали піщану алею, обсаджену каштанами. По обидва її боки стояли лавочки. Стефанівщинці згадують: дочка Стефановича -Олександра Іллівна - була хворобливою, довго не могла втриматися на ногах, тож лавочки зробили спеціально для неї. Дно нижнього ставка вимостили камінням - вода завжди була чистою та прозорою.
Пригадую, як по закінченні навчального року ми за традицією ходили в цей лісок варити пшоняну кашу. Уже тоді він заростав глодом і шипшиною, і нам невтямки було, що це місце «нездійсненних» мрій Стефановича.
Звісно ж, побіля парку постав у всій красі маєток заможних Стефановичів. Поруч - будинок для прислуги, капітальний підвал, дві комори для продуктів. Трохи вище - вітряк. Ще два вітряки - далі, у сусідньому хуторі Саї.
Під час зведення маєтку Ілля Стефанович, керуючись тодішньою традицією, засипав фундамент монетами. Житель Стефанівщини М. Давиденко згадує:
- Побіжимо ми з хлопцями на руїни, піднімемо кілком дошки на підлозі, застромимо руку і витягуємо монети.
Моя покійна бабуся розказувала теж ось про таке. Вона чула від дещо старших, як виглядали у селі карету “Стефановички” (так тоді величали Олександру Іллівну, згодом баронесу). Їде ото вона на прогулянку і розкидає босоногій дітворі цукерки, що буквально летять за її каретою.
Стефанович добре ставився до селян. Не зобижав. Спромігся навіть звести для них два будинки, що стоять і понині.
Незважаючи на свою неміч, молода дочка Стефановича вийшла заміж за барона фон дер Остен-Дрізена (знатний рід обрусілих німців). Разом із зятем Ілля Данилович збудував п‘ять печей для випалювання цегли, де видавлювалися літери «С» - «Стефанович» та «Д» - «Дрізен».
Коли ж Ілля Данилович пішов у світ інший, його справу продовжили молоді барон та баронеса, підтримували маєток у порядку.
Але згодом ідилія життя Стефанівщини закінчується. Гримнув 1917-ий… Після революції, перед тим, як виїхати за кордон, родина Стефановича ще якийсь час мешкала у Полтаві.
Довго ще баронський маєток гнітив стефанівщинців своєю зіяючою порожнечею. Але все-таки там влаштували патронат для сиріт, потім - дитсадок, а ще згодом - школу. У будинку для прислуги розмістився фельдшерсько-акушерський пункт. Невблаганний час, проте, ніби Молох, поглинав колись добротні панські споруди. І нині тут залишки фундаменту, пара-трійка балок, напівзруйнований підвал зі сміттям.
Парк спіткала така ж лиха доля. Під час війни гітлерівці для будівництва мосту через Псел спиляли всі ялини, вижила одна-однісінька. Самотньо височіє і найстаріший дуб.
Зруйновано не тільки будівлі, але й церкву. Шквал незрозумілої людської байдужості пронісся і по могилах цвинтаря, що був поруч. Там, у глинищі ще довго знаходили черепи та шматки напівзотлілого одягу.
ВЛАСНЕ, і по самій Стефанівщині, і по «баронському парку», що в свій час вважався одним із найкращих у Полтавській губернії, безжальним катком прокотилася наша жахлива історія. Гірко до сліз, але таку безглузду минувшину двадцятого століття ми маємо. І не нам судити попередні покоління. Ще за часів Радянського Союзу в «залишки парку» навідався один із нащадків роду Стефановича та барона фон Остен-Дрізена. Довго ходив у задумі, низько схиливши голову…
Якою б вона не була, ми повинні вчитися на нашій історії. Щоб не перетворюватися на ботокудів*, безжальних, сліпих і недоумкуватих. І потрібно тільки висловити величезну подяку членам пошукового загону «Надія» Степанівської загальноосвітньої школи під керівництвом педагога Наталії Коршак, котрі зібрали просто-таки унікальний матеріал, узагальнивши його під назвою: «Історія баронського парку». Учні відвідали музеї у Великій Багачці та Миргороді, розшукали людей, котрі пам‘ятають, яким був парк, записали їхні спогади. Стефанівщинці, навіть у молодшому поколінні, добре пам‘ятають із розповідей своїх батьків і дідів, що багато хорошого було при Стефановичу.
Пошуковий загін «Надія» взяв під свій захист джерело біля нижнього ставка. Після війни з‘ясувалося, що вода тут просто цілюща. Був навіть намір збудувати побіля джерела санаторій. Не судилося. Оздоровницю звели у Великій Багачці.
Стефанівщина довго дрімала в забутті. Та «Надія» звільнила від безнадії. І за ініціативою патріота села Якова Малька у «баронському» парку влаштували справжнє свято…

Микола Шарий.
* Ботокуди - оскаженілі дикуни.

На знімку: на ганку - родина Стефанович-фон Остен-Дрізен. Фото 1906 р.

Фото з архіву Степанівської сільської ради.