В її паспорті у рядку «місце народження» написано: м. Гузум, Німеччина. Зараз вона б могла як громадянка Німеччини жити там, але ніколи ні в неї, ні в її дітей не було навіть і думки такої, бо Батьківщина у неї одна – Україна.

- Фрау, їсти… кіндер. Ходила під вікнами жінка з немовлям і ламаною німецькою мовою просила милостиню.
- Я, я! Кивнула німкеня із вікна і, замість хліба, вилила на голову бідоласі відро помиїв.
Ось так починалось нелегке життя Людмили Хорсун, тим немовлям була вона, а полонена жінка – її мати, яка  і повідала про свою нелегку долю доньці.
Коли фашисти прийшли в Україну, стали забирати молодих хлопців і дівчат. «Для роботи у великій Німеччині», - так вигукували окупанти.
А у моєї мами були довгі красиві коси, ось за ті коси і витягли її з рідної домівки. Жила вона на той час у селі Комуна, що в Запорізькій області. Звідти  повезли її в німецький Гузум. Там вона й зустріла мого батька, який був загнаний у полон до м. Кіль. На спільних роботах вони познайомилися, покохали один одного, і у березні 1945-го року з’явилась на світ я. 
Скільки випробувань довелось пережити за цей час моїм батькам. Весна 45-го року. Наші війська впритул наближаються до Німеччини. Ворог скаженів. Всім полоненим наказали викопати ями.
- Загнали нас у ті ями, - розповідала мама, - а це було проти ночі, сидимо і ждемо свого часу. На світанку нас повинні були розстріляти. Коли це чую, гукає хтось:
- Катю! Катю Новохатько із Запоріжжя! Я схаменулась. Хто це? А то був Володя Неклеса, друг батька, бо сам він не зміг, охорона сильна була в них. Він нас дістав із тієї ями і розповів мені, куди йти.
Дійшла моя мама зі мною до лісу, сіла на пеньок та й думає: «Іти до станції – там поліцаї схоплять, залишитись у лісі – теж не вихід».
Коли це їде німецький лісник. Посадив нас на підводу і привіз додому. А жінці наказав натопити баню і знайти одяг із довгими рукавами, щоб не було видно номеру полоненої на руці.
Жінка побубоніла, мовляв, не можна, за це і нас розстріляють. Та зробила так, як велів чоловік.
І той же лісник наказав матері: «Будуть поліцаї допитувати, скажи, що твій чоловік теж поліцай і ти боїшся за себе і дитину». Так вона і зробила. Обдурила німців. А їй на дорогу дали ще й бутербродів, чаю. І так моя мама зі мною поїхала шукати батька. Знайшла. А на тій станції вже бомбили наші. І мої батьки разом зі мною попадають під вибух снаряда. Їх присипає землею. А мене відкинуло дуже далеко. Оговтались тато і мама, а мене нема. Вони почали рити землю, думали, що мене присипало, рили, рили та й почали вже надію втрачати. Коли це пішли до річки, а я аж там. Отакої був сили снаряд. Так мої тато і мама пішли шукати  радянську діючу армію.
Знайшли. І ті розпорядились мене з мамою відправити на Батьківщину, а тата залишити писарем при штабі.
Невдовзі і омріяна Перемога прийшла. Солдати поверталися додому. Повернувся і Андрій Новохатько у свою Новоолександрівку, що на Дніпропетровщині. І мерщій шукати свою Катю із донечкою, але у Запоріжжі. Довго від села до села ходив батько, шукав нас.
- Чи не бачили таку жінку з малою дитиною? Вона така красива і в неї довгі коси.
Транспортного сполучення після війни не було. До Мелітополя товарняком, а там все пішки.
- Ні, не бачили. І раді були б допомогти люди, та нічим.
Довго ходив, пройшов багато сіл. Та все ж знайшов.
І так у великій післявоєнній скруті, але з любов’ю і злагодою прожили мої батьки все життя. Після мене на світ з’явилось ще шестеро дітей, зі мною – семеро. Жилось матеріально дуже важко. Батько зранку залатає мені черевички, а після занять вони вже й розвалились. Додому іду  вже берегом річки, щоб ніхто не бачив тих черевичків.
Ті важкі часи вже давно лишилися позаду. Діти Андрія та Катерини Новохатьків вже й правнуків діждалися. І Людмила Хорсун (таке її прізвище зараз) має не одну пару черевичків, бо життя навчило її бережно ставитися до речей, до життя.
Був ще в її житті цікавий випадок. Приїжджає якось її чоловік додому, а Анатолій Хорсун працював дільничним інспектором у райвідділі міліції, та й каже:
- Поїхали зі мною, я тобі щось покажу.
Приїхали у Пашену Балку, заходять на подвір’я. І звертається Анатолій до господаря суворим голосом:
- Ви Володимир Неклеса?
- Так, - зніяковів господар перед міліціонером.
- Знаєте, - пом’якшив голос дільничний, - цю жінку ви врятували у 1945-му разом з її матір’ю Катериною Новохатько.
Володимир розтанув у посмішці:
 - Моя ж ти дитино! – і кинувся обіймати Людмилу. Скільки тоді було радості, скільки сліз.
Надав Бог шанс Людмилі Хорсун народитися у концтаборі, і своє життя вона прожила з честю. Вона в житті була просто дружиною дільничного. І в усіх зірках, які були на погонах офіцера Хорсуна, була і її доля, бо вона надійно тримала сімейний тил.

Записала Валентина ШЕВЧЕНКО.
c. Горького, Дніпровський район,
Дніпропетровська область.