НЕВТОМНИЙ час вже відміряє чверть віку відтоді, як радянські солдати залишили Афганістан. Це була остання кривава багатолітня війна, розв’язана тоталітарним комуністичним режимом. На ній серед інших навічно залишилися і близько чотирьох тисяч українців… У тодішніх кремлівських керманичів не здригнулося серце посилати сотні тисяч чужих, не власних дітей на каліцтва і смерть. За що вони полягли? За чию свободу? Поза сумнівом, за нашу з вами і волю прийдешніх поколінь. Бо саме після афганських та чорнобильських трагедій остаточно стало зрозуміло, що українці більше не терпітимуть криваве імперське ярмо. І сьогоднішні події на Майданах України це підтверджують.

Та перед афганською були й інші війни на чужій території, правда про які в колишній імперії так само ретельно приховувалася. І про радянську окупацію Чехословаччини 45 років тому – теж. Сьогодні про неї розповідає житель Царичанки, колишній єфрейтор 86-го окремого радіотехнічного батальйону зв’язку протиповітряної оборони Микола Грисенко:
- Після призову до армії у 1967-му служити довелося у польському містечку Стшегом. Про Празьку весну 68 – го і те, що Чехословаччина почала тоді реформи і стала віддалятися від соціалістичного табору, ми не знали. Нам сказали – треба допомогти чехословацькому народу, бо його задушить контрреволюція! Нас ніхто не питав – чи хочемо туди йти, чи ні. Ми вважали, що разом з німцями, поляками і болгарами рятуємо чехів і словаків…
Операція «Дунай», або окупація Чехословаччини країнами Варшавського договору, готувалася кілька місяців. Вночі 21 серпня 1968–го року радянські пасажирські літаки над усіма чеськими аеродромами одночасно попрохали «вимушену посадку». Після її дозволу і приземлення з літаків вибігли наші десантники і захопили диспетчерські аеродромів тощо. Далі одразу човниковими рейсами почали приземлятися наші військово-транспортні літаки з десантниками, які брали найважливіші об’єкти. О четвертій ранку чеський уряд був заарештований, а основні державні і воєнні установи до 9 – ої ранку блоковані.
Всього в операції брали участь до 500 тисяч чоловік, 5 тисяч танків, 22 авіаційних і вертолітних полки тощо. На танках і бронетранспортерах були нанесені білі полоси, всі інші підлягали нейтралізації. Наземні війська заходили в Чехословаччину з Польщі, Української РСР і Угорщини. Наша частина разом з польською на автомобілях «Урал» рухалися в напрямку містечка Чеське – Будійовіце, неподалік Австрії та ФРН. По дорогах стояли натовпи людей, кричали «Ви – вороги!», протестували. Люди чинили пасивний спротив – міняли дорожні знаки з напрямком руху, знищували таблички з назвами вулиць, не давали військам води і продуктів.
Інколи по наших колонах стріляли з кулемета чи зенітки, тоді отримували відповідь. Першими нам стріляти заборонили, дозволялося лише у разі нападу. У Празі бойові дії були в районі Чеського радіо. Але великих боїв не було. Президент Свобода звернувся по радіо до нації з проханням не чинити опору союзним військам.
Почалася партизанська війна. У Празі, наприклад, кількох наших хлопців дівчата заманили на темну вулицю, де на них напали чехи з ножами… Там постраждав мій друг Віктор Гусак з Тернівки, його полоснули по животу, але пощастило вижити. А Микола Шевченко, добрий товариш з Києва, чемпіон Північної групи військ з боксу, загинув. Його машина зірвалася у провалля і вибухнула… Гинули і регулювальники, які певний час залишалися самі, їм вирізали зірки... Були і загибелі від необережного поводження зі зброєю, адже кожен солдат мав автомат з патронами, бойові гранати тощо, а не всі були навчені безпечному поводженню зі зброєю.
Довелося регулювати дорожній рух і мені. Одного разу на мене ззаду направив «Татру» розлючений чех, я ледь встиг виплигнути з-під коліс… Мої товариші з автомобіля неподалік вже схопилися за автомати, подумали, що я не встигну зреагувати на небезпеку. А ще раз був сам, підійшли двоє чехів, а поруч стояла ціла група… Ще в технікумі я займався боротьбою, спортом, тому знав, що з двома справлюся. Але ж інші… Обстановка була дуже напруженою, почали лунати образи, мусив не мовчати і я. На щастя, під’їхав наш автомобіль, і натовп відійшов.
Більше подібних випадків зі мною не траплялося. Ми, радіотехніки, стояли в лісі і несли свою службу – дивилися за небом, або «тримали ключі від неба». А піхота, десантники постійно були серед місцевих жителів, їм було важче. Коли через три місяці поверталися назад, теж провокації були, протести. Могли, наприклад, дати отруєні воду чи вино. Та хто ж і де окупантів любить? – щиро усміхається Микола Архипович, пригадуючи нелегкі шляхи армійських буднів. Все пережите тоді сприймається ним тепер вже дещо по-іншому.

НЕ МЕНШИЙ ЗА ВІЙСЬКОВИЙ ПОДВИГ
Як не дивно це звучить, сьогодні Микола Грисенко вважає, що у мирний час йому вдалося проявити набагато більше звитяги, ніж під час військової операції в чужій країні.
- У Чехії в нас був наказ «вперед!». Куди дінешся? Треба було вижити, і все. А після армії, де я служив два з половиною роки, у Дніпропетровську мені вдалося врятувати пасажирів трамваю. У 1973-му я навчався на вечірньому відділенні Дніпропетровського залізничного інституту інженерів транспорту, а вдень працював складачем поїздів. Якось після зміни сів на трамвай № 15, стояв на передній площадці. На зупинці Кутова трамвай не зупинився – відмовили гальма. Водій в паніці почала кричати і тиснути на гальма, але нічого не допомагало. Трамвай набирав швидкість на крутому Аптекарському спуску…
І тут я побачив біля водія «черевик» - пристрій для гальмування колеса, добре вмів з ним вправлятися. Думка сяйнула миттєво – спробувати зупинити! Кинувши пакет з конспектами на підлогу, схопив «черевик» і з допомогою сусіда рвонув двері вагона. Встиг подумати – хоч би не защемило одяг дверима, бо тоді втрачу дорогоцінні секунди і трамвай вже ніхто не зупинить… Та обійшлося. Вискочив, зробив сильний ривок, щоб обігнати вагон. А ще треба було дуже точно поставити ручне гальмо. І це мені вдалося. Коли трамвай вже зупинився, вийшли люди, і я повернувся за конспектами, аж тоді відчув величезну психологічну напругу…
Може, і нескромно так говорити, та в душі горджуся собою. В тій ситуації я не злякався, не втратив дорогоцінний час і зробив усе, щоб трагедії не сталося, - підсумував Микола Архипович цю частину розповіді. – Ніде у звітах не зафіксований той випадок, ніхто офіційно мені не дякував, та головне – люди залишилися жити. А у 1996 – му у Дніпродзержинську на вулиці Чапаєва трамвай без гальм, набравши на крутому спуску велику швидкість, злетів з рейок і вдарився внизу в бетонну огорожу, десятки людей загинули. Тоді, мало хто про це знає, двічі ставили «черевик», та обидва рази вагон збивав його. От що вартує в наш час точність…

СПРАВА УСЬОГО ЖИТТЯ
Вимогливість до себе, бажання і вміння дійти до всього у механізованому нашому світі власними руками і головою супроводжує Миколу Грисенка все трудове життя. А почалося все…
… - З романтики, - пригадує Микола Архипович. - Народився я в Першотравенці Магдалинівського району у 1948-му році. Батько працював водієм у колгоспі, мама вчителькою у школі. Тоді Чаплинка ще була річкою, а не болотом, як тепер… Мені, сільському хлопчакові, захотілося стати машиністом поїзда. Рух, простір, романтика… Тому після восьми класів влітку 1963 – го з моїм другом Петром Дубовиком ми вирушили з Першотравенки до Дніпропетровського індустріального технікуму. Після його закінчення у 67 – му нас призвали до армії, і у Чехословаччині наші військові частини розміщувалися поряд. До речі, там було набагато більше людей, ніж в Афганістані. В середині сімдесятих закінчив Дніпропетровський сільгоспінститут за спеціальністю «інженер – механік».
На той час ми із Зоєю Василівною були вже одружені. Сім’я, діти, відсутність власного житла змусили повернутися в сільську місцевість. Кілька місяців трудився інженером-механіком у Михайлівці Царичанського району, потім разом із дружиною у Царичанці, на дільниці Фрунзенської зрошувальної мережі. А коли дільниця стала окремим Царичанським управлінням, працював у ньому начальником відділу механізації. Давали, як тоді говорили, землі воду, а хліб – народу, тож набув чималого досвіду у механізації різних процесів.
Так тривало до 1991- го. Можна було б трудитися і далі, були авторитет та ім’я, але цікавість і вдача Миколи Архиповича взяли, як кажуть, гору. Побачив він у Царичанці поруч із автостанцією колишню занедбану кочегарку, і вирішив зробити в ній олійницю. Чимало праці разом з кількома товаришами на це довелося покласти, пережити найважчий період початку нової справи. Та з часом все стало на свої місця, приватне підприємство «Зеніт» розпочало роботу. Тепер «олійниця біля автовокзалу», як звуть її жителі Приорілля, одна з основних у всьому Царичанському районі. Бо і олія добра виходить, і макуха свіжа є, і працівники чемні з відвідувачами.
Мабуть, мало хто сподівався на те, що після кількох років, покладених на «підняття» нової справи, Микола Грисенко «візьметься» за те, що нікому не потрібне - пластик. Тобто організує у сільській глибинці на околиці сусідньої Іванояризівки невеликий цех з переробки полімерів. Роками виношував цю ідею, спілкувався з однодумцями, вивчав хімічні реакції, дізнавався про новинки галузі в мережі Інтернет… Підшукував обладнання, спеціалістів, разом експериментували. І у вельми нелегких буднях таки досягли результату. З нікому не потрібних пляшок, що засмічують довкілля, в цеху виплавляється продукція, необхідна людям – труби, деталі сільгоспмашин тощо.
Здавалося б, от тепер вже можна й перепочити. Тим паче, що й вік вже дозволяє. Але ж…
- Підібрав обладнання до установки, на якій без доступу повітря можна переробляти полімери і виробляти пічне паливо, - з вірою в нову справу говорить Микола Архипович. – Є пластик з-під олії, різносортиця, брудний пластик, поліхлорвініл тощо, це все ніде в нас не використовується. Тому й захопився цією ідеєю. Директором ПП «Зеніт», де на олійниці, в кузні і цеху полімерів трудяться десять чоловік, тепер працює мій син Павло. А я на заслуженому відпочинку, але допомагаю їм, коли потрібно. Їздив у Хмельницьку область, там вже працює така установка. Та без підтримки влади цю справу важко зрушити з місця. Самих лише узгоджень та погоджень треба цілу купу… Добре знаю одне – після себе нам треба залишити чисту землю. Дивує те, чому влада в цьому напрямку нічого не робить?
Так, у діючої української влади, що проголошувала європейські цінності (а це автоматично означає і чисте довкілля), останні чомусь не на часі. За аналогією з радянською владою там на рукава «своїм» (як раніше фарбували башти) чіпляють однакові стрічки… Тепер, певно ж, не до екології. Обласне ж керівництво, коли вряди – годи відвідує Царичанку, почасти буває і у невеликому цеху полімерів. І щиро захоплюється наполегливістю колишнього воїна – інтернаціоналіста, який прибирає від пластикового засилля українську землю. Та далі захоплень справа поки що не йде. А можна ж було б вельми необхідну справу переробки пластику на належному рівні організувати не лише в Царичанському, а і в сусідніх районах Дніпропетровщини і Полтавщини. Бо там такого точно немає. Микола Архипович вірить, що колись ми прийдемо до розуміння важливості проблеми. І вірить, що нову піролізно-ектифікаційну установку таки вдасться змонтувати…

Григорій МИКОЛАЙЧУК.