Цей приємний серцю вигук боєць 78-го окремого батальйону матеріального забезпечення Олександр Павленко почув у одному зі щойно звільнених від бойовиків сіл Донецької області. Такі щирі слова є незаперечним фактом визнання визвольної місії, яку героїчно виконує українська армія, і нагородою воїнам за всі неймовірні страждання і біль втрат. Олександр Анатолійович минулого тижня побував у рідній своїй Цибульківці Царичанського району в короткостроковій відпустці. У Цибульківській сільраді йому, як учаснику бойових дій, підшукали земельну ділянку до двох гектарів і допомогли написати заяву про її виділення до Держземагенства у Дніпропетровській області, яке замість територіальної громади і досі (!) розпоряджається сільськими землями за межами села. Ось що Олександр Павленко, до мобілізації машиніст екскаватора ВАТ «Сади Приорілля» сусіднього села Молодіжне, розповів «Сільським новинам» про пережите на неоголошеній російсько-українській війні.

- На початку серпня отримав повістку, я 1963-го року народження, родина підтримала мене. Призвали до батальйону забезпечення старшим водієм. Їздив на різних вантажних автомобілях, зараз на «Татрі». Підвозимо на передову снаряди, патрони, гранати, продукти, все, що потрібно. Танкісти кажуть: «Хлопці, не привезете – не стрельнемо!» Намагаємося скрізь встигнути, інколи через обстріли бойовиків це доволі непросто зробити. Одна з неймовірних донецьких картин особливо запала в душу: зліва від траси, по якій нам довелося прориватися, йшов бій, а справа на полі жнивували комбайни… Організована Росією війна вже «дістає» багатьох. Тому й ігнорують її навіть у такий відчайдушний спосіб.
А якось неподалік Донецького аеропорту четверо «сєпарів» помилково пригнали на наш блокпост два броньовані «Крази» і кажуть: «Оце щоб добре укропів били!» Хлопці перепитали: «Кого-кого нам бити?» Аж тоді до них дійшло… - Та ми ж хотіли допомогти українській армії! - почали викручуватись. Передали їх спецслужбі. Тепер, коли веземо вантажі великою колоною, то попереду і позаду, окрім бронетранспортерів, ідуть ці броньовані «Крази».
За чотири місяці з автоматом під пахвою довелося об’їздити практично увесь Донбас. Добре ставляться до нашої армії у Гродовці, Червоноармійську, Пісках, що поблизу Донецького аеропорту, під Маріуполем. А загалом настрої різні є. Допомагаємо місцевому люду, чим можемо, то й вони швидше прозрівають, доходять істини - на чиєму боці правда. Вимушене перебування під суцільним терористичним «пресом» розкриває жителям Донбасу очі на те, що відбувається. Адже бойовики їх залишають практично без засобів до існування, ще й поруч з домівками йдуть бої. Практично вони є заручниками Росії у її підлій війні проти України. Нічого хорошого там тепер немає…
Під Старобешевим та Іловайськом було справжнє місиво, Росія пообіцяла «коридор» нашим військам. А потім розстрілювала їх разом зі своїми заручниками… Росіяни і досі не поховали всіх своїх загиблих. Та поступово вони вже зрозуміли українську силу, бо лише це й здатні тямити. Українські танкісти творять справжні дива, в разі чого йдуть на таран, відстоюючи рідну землю. Нашого командира танка Леоніда Суханського з Дніпропетровщини вони прозвали «Чорна смерть», бо він зі своїм екіпажем вже знищив п’ять найсучасніших російських танків, вороги шоковані цим. Зараз «Непереможний», як звуть танк Леоніда наші воїни, охороняє підступи до Маріуполя.
Тепер на передову пішла нова зброя, з цим стало легше. Більш-менш нормальним є продуктове забезпечення, однак дошкуляють морози, є проблеми. Одяг і взуття в польових умовах постійних бойових дій дуже швидко виходять з ладу, а кожному треба хоча б два комплекти, щоб можна було якось просушитися і не захворіти. Велика вдячність волонтерам - привозять светри, шкарпетки, одяг, їжу. Без волонтерів було б надзвичайно сутужно. З часом і у військовому плані наші частини краще взаємодіють між собою, скрізь порядок і дисципліна. Українська армія – це те зерно, з якого все підіймається і зростає, люди навчилися воювати. А ще з’явилися партизани, місцеві люди беруть зброю до рук проти остогидлих окупантів, які принесли стільки лиха їхньому краю. Та й частина місцевих бойовиків вже сама бачить всю безглуздість своєї війни практично проти власного народу.
Безперечно, 51-річний Олександр Павленко, 47-річний Леонід Суханський з Дніпропетровщини, пенсіонер, відомий снайпер дід Василь з тисячами своїх ровесників зі всієї України є батьками для значної частини наших молодих воїнів. У єдиній монолітній лаві, як буваліші в бувальцях, вони показують, що українці незалежно од віку стають до священного бою за рідну землю. І це дає на фронті головне – високий бойовий дух і віру у власну перемогу.
А скільки ще людей старшого, навіть непризовного віку готові взяти до рук зброю! У Царичанці довелося почути щирі слова 77-річного ветерана праці: «Я мисливець зі стажем, хоча й серце вже не те, та й ноги… Але очі бачать. Тож якщо Путін не зупиниться і здумає прориватися далі, піду у військкомат і попрошу снайперську гвинтівку. Засяду на Калитві, хай спробують мене взяти». А жінка передпенсійного віку з Петриківки заявила: «Мій будинок поруч із трасою. Коли ж російські окупанти лізтимуть і далі в Україну, то візьму у військкоматі гранату і кину на перших із них прямо з двору…» Саме в цьому і є наша українська непереможна сила – і одному, за найскладніших обставин, бути у полі воїном. У всі віки цю силу визнавали всі заброди, які пнулися щось загарбати чи поцупити на нашій землі.
Відомо, що одним із пунктів чергових мирних переговорів у Мінську є прохання так званих «донбаських республік» до України виплатити пенсії та соціальні допомоги на територіях, підконтрольних їм. Довоювалися… Між тим чимало людей знаючих виступають за те, щоб перемовини йшли в іншому форматі – не лише за участі Росії, тобто практично за її диктату, а і Сполучених Штатів Америки. Адже мінські домовленості вже три місяці не виконуються в повному обсязі, бойовики щодня обстрілюють наші позиції, за що отримують у відповідь. Вочевидь, саме на найвищому форматі мирних переговорів і контролю за їхніми рішеннями й слід наполягати нашому уряду.
Сьогодні українці, поза усіляким сумнівом, найбільше довіряють армії. Людям, які зі зброєю в руках героїчно захищають рідну землю від найбільшого й найпідлішого агресора усіх часів і народів – російського фашизму. Від того, як ми усі, на наших благословенних землях сущі, будемо і словом, і ділом допомагати українській армії, залежить доля кожного з нас і наступних українських поколінь. Будьмо непохитними у цій віковічній борні. Недарма ж кажуть – дружній череді і вовк не страшний.

Григорій УКРАЇНЕЦЬ.
Дніпропетровська область.

Фото. Олександр Павленко з дружиною Тетяною Іванівною під час грудневої відпустки в Цибульківці.