ХАРАКТЕРНИК З МОКРОЇ СУРИ
Бог створив землю, а все інше
на ній – будівельник.

Можна знати людину, як кажуть, вздовж і впоперек усе життя. І навіть не підозрювати, наскільки вона багата своєю непересічністю. Так і з Олексієм Прокоф’євим. Знайомство з ним веду ще з початку 70-х минулого століття. Коли він як начальник Софіївського райкомунгоспу провів «косметичний» ремонт щойно одержаних мною від місцевої влади комунальних хоромів трикімнатки... А потім і в Криничках один ряст проклятого «застою» топтали. Куди партія, «розум, честь і совість» тієї доби, кинула нас на зміцнення нових трудових колективів.
...Заново відкриваю для себе образ і постать О. Прокоф’єва. З діда-прадіда будівельник, народний умілець і цілитель, місцевий «прогноз погоди» (криничанці вже давно відправили у відставку Писанку і Дівєєва-Церковного). А ще Олексій Пилипович – токар, тесля, муляр, кіномеханік, столяр, слюсар, радіо- й електротехнік. І в усіх цих ділах раціоналізатор. Безумовно, що й глава сімейства та щасливий дід кількох онуків.
Живе він на лівому березі Мокрої Сури. А ще в Криничках О. Прокоф’єва знають як людину, від котрої ніхто жодного разу не почув щонайменшого «кривого» слова. І завжди він до всіх звертається на «ви».
– Такий простий вияв поваги до людей, – говорить, пригощаючи мене у своєму привітному обійсті картоплею «по-домашньому», нехитрим кулінарним шедевром господині дому Емми Валентинівни, – я перейняв від свого батька. А дід Василь і взагалі мудрим чоловіком був. Зріс у сім’ї з 13 душ одних тільки дітей. Проживши 89 років. І коли, бувало, вже дуже розсердиться на котрогось зі своїх 5 синів, тільки й зітхне скрушно: «От уже «Гнатко» на мою голову...».
Так ото всі ці полум’яні роки «застою», «перебудови», «ринкових реформ» і фронтального наступу «соціальних ініціатив» я, повірте, навіть і не підозрював, що маю справу з... характерником. Он погляньте хоча б, яку домашню повітряну електростанцію він воздвиг разом зі своїм сином Ігорем.
Прямо біля хати й поставили у дворі.
– Повітряна, багатолопатева, з фіксованою стабілізацією трифазна електроустановка з розмахом лопатей 3,58 метра і загальною їх площею 6 кв. м, які з’єднані з підвищуючим у 25 разів її потужність редуктором та двома карданними валами, висотою щогли 9,5 метра, потужність генератора...
– А щоб на вас, Олексію Пилиповичу, гаразди напали і завжди Бог любив! – зіштовхую «технаря» з любимого «коника». – Оце так параметри!.. Проте ліпше скажіть, навіщо взагалі вам ця «бандура»?
Бачу – трохи аж наче образився за таку інвективу:
– Людина розумна не може з виходом на пенсію обмежувати себе диваном, телеящиком і доміно з пивом в холодку. – Оптимістична переконаність співбесідника, відчуваю, передається будь-кому з вас. – А ще коли тобі дано голову не лише під картуз... І руки, як казала моя бабуня, в тебе золоті.
Кілька років Прокоф’єв йшов до цього вітряка. «Захворів» ним від місцевого телемайстра Віктора Кузнєцова. Котрий теж його спорудив. Щоправда, трохи потужнішого. І якщо Олексій Пилипович акумулює енергію на освітлення всього трьох господарських прибудов, то Кузнєцов може навіть гараж обігрівати чи й цілу хату.
Мій давній друг – ще й завзятий мисливець. А як пасічник бджолярську сітку і димарик передав своїй Еммі Валентинівні. Сам же більше клопочеться біля власноруч зроблених коренерізки та міні-млина.
Коли під час розмови О. Прокоф’єв торкається вас руками, мимоволі відчуваєш, як від них іде якесь тепло й аж наче жар. І тоді згадуєш про їхнє... «золото». А я ловлю себе на тому, що ниючий у коліні біль, який не дає мені спокою уже кілька тижнів, десь раптом... зник.
– Людська біоенергетика, – протестуюче здіймає руку, – це таке складне явище, що не будемо навколо нього сьогодні списи ламати, згода?.. Краще візьміть ось іще один шматочок оселедця домашньої засолки. І картопелькою його, картопелькою поштуйте...
Проводжаючи до автостанції на маршрутку, Олексій Пилипович заспокоює, що дощ у дорозі мене не спостигне:
– Всі наші опади, – жартує на прощання, – завжди тут проходять за моїм, заздалегідь складеним, графіком.
А я собі подумав: хто б оце й мені скомпонував щасливий графік на всі журналістські зустрічі з такими характерниками?..

ЗУСТРІЧ – ЧЕРЕЗ УСІ РОКИ, РАЗ НА ВІК
Не цвіте калина на чужині,
не сміються-плачуть солов’ї

І прямо зойкнуло моє перо й мало-замалом геть в осад професійного непотребу не випало, коли дізнався я, що на гостинах у сім’ї Прокоф’єва побувала аргентинська сестра його рідної тещі, Галини Іванівни. Не в тому розумінні, що Раїса була народжена в тій далекій від нас південноамериканській країні. А в тому сенсі, що з нашої України її туди запроторила Велика Вітчизняна. Тільки через дві третини віку сестри у нас зустрілися. І хоч моє, кажу, перо розминулося з тим побаченням на всього, як мовиться, нічого, та все ж, та все ж...
Отже, жили собі в довоєнній Україні, були собі дві сестрички: Галя і Рая. З роду Омельченків. І з різницею в народженні лише 2 роки. Старша, Галя, уже навіть у металургійному вчилась, заміж вийшла і дитинку чекала, а чоловік її на «коксохімі» робив. Аж тут набатом: «Вставай, країно зоряна!..»
Так сталось, як і не гадалось: стократ клята війна розлучила сестер у Дніпродзержинську. Галя дев’ятиденну Еммочку вкинула у вікно останнього вагона останнього заводського евакоешелона і сама якимсь чудом ледве-заледве у нього вскочила.
А 16-річну Раю німці погнали бранкою у свій фатерлянд. Тільки через десятки років виповіла вона сестрі свою одіссею.
Галя ж до тями, як кажуть, тоді прийшла аж під Орджонікідзе, що в Північній Осетії. Коли вже з якогось колгоспу бричками по них до ешелона виїхали. Тут же, в колгоспі, їй для донечки навіть колиску, спасибі рідній владі, виділили. Чоловік, Валентин Пилипович Дніпровський, в армію не призивався. Через поганий зір. І в колгоспі, зрозуміло, робив. Бригадиром тракторної бригади. Освіту ж бо мав «технічну».
У критичний період війни Пилиповича у військо все-таки забрали. Під Таганрог. В армії і пробув чи не до самого 47-го голодного.
Під Бориславом (це той, що у Франка «сміявся») обоє працювали на шахті по видобутку озокериту – мінералу групи нафтових бітумів. Галина Іванівна стала тут уже старшою табельницею шахти. Й разом з чоловіком отримувала навіть продуктові карточки. Що було неабияким – рятівним! – підспір’ям для сім’ї, де крім Емми, вже підростало ще двійко дітей.
Потім комуніста Дніпровського послали працювати старшим механіком МТС. У село послали знакової назви Поповичі, що під Перемишлем. За чоловіком знову «хвостиком» подалась Галина Йванівна і в Самбір. Де три роки працювала медсестрою.
А як захворіла базедкою і перенесла операцію, зглянулись і направили Валентина Пилиповича директором РТС (хрущовський аналог МТСу) у с. Лошкарівку Нікопольського району Майже дома – Дніпропетровщина ж. Тут і на пенсію вийшла. Як ветеран війни. З посади таки ж медсестри місцевої, на 15 ліжок, лікарні. Господи, та ж ні дня, ні просвітлої години! Бувало, що дипломована медсестра й нескладні хірургічні операції проводила.
І рідна держава за 43 роки медичного стажу поклала Г. Дніпровській мінімально-максимальну пенсію. За яку й чоловіка у вирій провела, і сина. Аж поки не забрали її звідси любий зять Олексій та дочка Емма. Хату там майже задурно продавши, – пореформлений мрець не обминув і Лошкарівку, яка ще по війні мала статус селища міського типу... У Криничках окрему кімнату їй у капітально добротному будинку діти ось виділили.
– Гріх скаржитись на долю, – каже Галина Іванівна. – Бо як би там не було, а життя в мене вдалося. Навдивовижу прекрасне! – з піднесенням вигукує. – Незважаючи ні на війну, ні на два голодомори, ні на повоєнну розруху. Та ще недавно зазнала операції на очах. Не забуть би і про свій розміняний десятий десяток.
– Гріх скаржитися, – повторює. – Бо зглянувся Господь на нас із Раєчкою і таки дарував нам зустріч. Хоч і через дві третини віку.
Щаслива і вдячна мені трапилася співрозмовниця. Без перебільшення скажу, що цілком адекватна нашому непередбачливому у своїй швидкоплинності життю. Мова у Галини Іванівни неквапна, але акцентована. Як наче наш Дніпро ллється. Вільно, невимушено. Свіжа в неї пам’ять, скупі жести. Співбесідника бере у свої свідки, ба – в однодумці: ось бачиш...
Певно, що одна одну сестри шукали все своє життя. Але згадаймо, яке воно раніше в них було. Спочатку – війна, потім – повоєнне лихоліття. Після якого опустилась «залізна завіса». І так аж до горбачовської «перебудови». Листи, однак, з усіх інстанцій підцензурно вертали: «немає даних», «не проживає».
Але ж не може людина безслідно зі світу згинути! Тим більше, що в середині 50-х прорвалась таки звістка: жива Рая, жива! От тільки – де? Мовчали бездушні двері пильних охоронців державних таємниць, святих хранителів вічно перемагаючого вчення марксизму-ленінізму. В якому навіть щонайменшої шпаринки не було для простої радянської людини. Будь вона хоч тричі Дніпровська (Амурська? Кубанська?) чи мати 5-х дітей Раїса Омельченко.
Кілька разів Галя писала і в Брачківку – село їхнього дитинства. Їхній спільній подрузі безхмарного далекого. Від неї, зокрема, також дізналася, що батьківську хату спалили німці. Ледве устигла з палаючої вискочити їхня мати. Після чого невдовзі й померла.
Та є Бог на білім світі! Через якісь десяті руки і невідомі інстанції дійшла у Брачківку слізна просьба: передайте, люди добрі, моїм рідним, що жива я, Раїса Омельченко, жива! Аж із Аргентини оце я пишу...
Під час війни у кількох концтаборах поневірялася. Поки й американці визволили. Чоловіка маю – наш, з Дніпродзержинська родом. І де нас тілько по Європах й не бувало: і в Швейцарії, і в Італії. Поки не забило в Аргентину. Зараз в одній багатій родині куховаркою тут наймитую, він теж – за старшого куди пошлють.
З часом, як трохи обжилися, скінчила Рая волонтерські курси медсестер. Вчилась успішно, по-нашому кажучи,тільки на «відмінно». За що на тамтешніх святах не раз удостоювалася честі носити прапор міжнародної організації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (що засвідчило мені фото із сімейного архіву Прокоф’євих).
Сьогодні сестри одностайні в тому, що їх довгождана зустріч відбулася завдяки незалежності України. Коли зникли в нас усі надумані заборони і відкрилися кордони навіть найдальших країн.
А ще ця зустріч відбулася завдяки їх двоюрідному брату - Івану Лук’яновичу Лосю, співробітникові «Південмашу». Його син, і колега, Сергій Лось (досі працює на цьому легендарному підприємстві) на прохання батька поїхав у Київ, знайшов там Аргентинське посольство і таки домігся в ньому виклику на поїздку в Україну Раїси Іванівни. А вже громадянин США, капітан дальнього плавання Юрій Омельченко купив мамі авіаквиток і привіз її до літака на Бориспіль. Де тітоньку зустрів і за місцем призначення в нас на Дніпропетровщину доправив коханий її племінник Сергій Іванович Лось.
З хлібом-сіллю на вишитому українському рушникові зустрічали гостю Криничанський характерник Олексій Прокоф’єв, його дружина Емма (племінниця Раїси Іванівни), а найголовніше – сестра, Галина Іванівна. Повірте, що ніяке перо не в спромозі передати хвилюючу атмосферу тієї справді історичної зустрічі. Такі, дійсно, трапляються раз на вік...
Ні, це таки дуже здорово, що сестри зустрілися! Але давайте все ж погодимося, що в нашому житті було б набагато справедливіше, аби в ньому не мали місця причини для тяжких розлук. Хай би в них і сніг ніколи не падав, і мандарини-ананаси двічі на рік продовжували родити, і рідна мова не забувалася, і кризи всіх обминали. Хто, чий і який президент, хай і бозна-який демократ чи диктатор, відповість перед людством за дочасну його сивину, за горе втрат і гіркі сльози гірких обретінь? Хто, який письменник-журналіст виповість усе це, в якій найдостойнішій книзі чи найвишуканішому нарисі? (Діаспорні газети аргентинських українців, росіян і білорусів прямо-таки захоплювалися відчайдушною сміливістю поїздки 88-річної Раїси Омельченко на зустріч із сестрою, з Батьківщиною, мамою-Україною).
Так, життя прекрасне! Але навдивовижу і справедливе.

В'ячеслав БУЛАВА. смт Кринички, Дніпропетровська обл.

Фото. О. Прокоф’єв з дружиною Еммою Валентинівною;
сестри Омельченки (зліва направо) –
Раїса Іванівна та Галина Іванівна.