Поточний № 20 (1258)

27.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Не село Соснівка і не місто


29.01.2011

НЕДІЛЯ. Під зав’язку набитий пасажирами «Богдан» старанно об’їжджаючи злегка занесені снігом ями на дорозі, їде по вулиці Котовського. 
- Ну ось, онучко, і починається наше селище Соснівка, - сказала сива бабуся миловидній чорнявій дівчині, що сиділа поруч. - Досить тобі, Оленко, в Кіровограді кутки знімати, як тільки одружитесь з Сергійком, тут на славу заживете. Будинок у мене великий, просторий і школа, в якій вчителювати будете, майже поряд.
- Але ж Соснівка газифікована лише до ось цього залізничного переїзду, - перервала стареньку жінка з величезною сумкою на руках, - і доведеться тобі з Сергійком вугіллям та дровами взимку топити, і щозими витрачати на цю справу по 7-9 тисяч гривень.
- Але ж і нам проведуть газ. Що ти, Марино, залякуєш дівчину, - сказала з докором старенька жінці, - недарма ж Валерій Чалий, якого в депутати міськради обрали, перед виборами обіцяв, що вся Соснівка з газом буде.
- А до Чалого, Савеліївна, скільки кандидатів у депутати нам те ж саме обіцяли?! Та тільки після виборів усі чомусь обіцянки свої забувають, - обурився чорновусий чоловік. Живемо , як у мішку. І не село наша Соснівка, і не місто.
- Так пропонували ж нам розумні люди зібрати гроші на проведення газу. Пожаліли, чого тепер обурюєтеся, - почувся бас звідкись із задніх сидінь автобуса.
- Ну так, пропонували тільки на газову магістраль по 10 тисяч зібрати, а потім ще за підключення будинку до цієї магістралі, напевно, стільки ж заплатити треба, - відповіла басу голосиста жінка в оздобленій хутром шкіряній куртці. - А де ці двадцять тисяч взяти і хто гарантує, що не привласнить їх якийсь підрядник-хапуга? І чому одним газ безкоштовно провели, а ми повинні робити це за свої гроші?
- Згадала баба, як дівкою була, - засміявся чоловік у кожусі і, нахилившись до бабусиної онучки, додав: - Після того, як радянська влада закінчилася, у нашій Соснівці за всі зручності своїми кровними платити треба.
Старенька невдоволено подивилася на чоловіка і неголосно, щоб не привертати уваги інших пасажирів, показуючи на величезні дерева вздовж дороги, сказала онучці:
- Як тільки навесні розпуститься листя на цих тополях, автобус їде по дорозі, немов в якомусь казковому тунелі. Така краса!
Автобус підскочив на вибоїні. Стоячих пасажирів добряче хитнуло, одні навалилися на других. Хтось ойкнув, хтось лайнувся.
- А ось така краса, дочко, у нас щодня, - сказав Оленці чоловік у кожусі. - Після залізничного переїзду дороги в Соснівці що пральна дошка, вибоїна на вибоїні. Тільки перед виборами дороги в нашій Соснівці грейдерами хоч трохи в порядок приводять. Але найнебезпечніше місце для автобусів ось тут, на греблі. Бачиш, автобус їде по насипу, з обох боків тут обрив та ще й ось цей поворот. А тепер уяви, як тут можна їхати автобусу в тумані, у заметіль чи ожеледицю, якщо на такій небезпечній ділянці навіть огороджувальні стовпчики не встановлені? І до того ж ніколи, за будь-якої погоди дороги в Соснівці не посипають...
- А мене в таку погоду під дулом пістолета ніхто не змусить по вашому маршруту їхати, - обізвався водій автобуса. - Водіям, які і в добру погоду на ваш маршрут виїжджають, треба премію видавати.
- Це за те, що кожного ранку давимося у ваших «Богданчиках»? - донісся із заднього сидіння бас. - Що, не можна більшого автобуса на Соснівку виділити?
- Та на ваших дорогах великий автобус на вибоїнах кілька разів підстрибне і надвоє розломиться, - відповів водій. - Скажіть спасибі, що хоч на «Богданчиках» вас возимо…
Виходять на зупинках одні пасажири, заходять інші, а старенька все розповідає онучці про все, що з вікна видно.
- А ось це, Оленко, наша школа, де працювати будеш. Дев’ятирічка, але обіцяли і середню школу в Соснівці побудувати
- Ой, ну навіщо ти, Савеліївно, дівчину обманюєш? - не втрималася Марина. - Хто там буде ту школу будувати, якщо вже скільки років міське керівництво не в змозі хоча б один дитсадок на все наше селище збудувати? І доводиться моїй невістці у переповненому автобусі щоранку свого Мишка в дитячий садок аж у центр міста возити. І старшокласники наші змушені їздити до шкіл у центр міста.
Старенька стурбовано подивилася на свою онуку, чи не засмутилася, бува, і, погладжуючи її руку, спокійно каже:
- Не відразу ж і Москва будувалася, з часом, онучко, і в нашій Соснівці буде все те, що і в місті. А от клуб наш. Тут такі вечорниці проходили, такі концерти влаштовувалися!..
- Тільки було все це років десять тому, - продовжила жінка у шкіряній куртці. - А зараз стоїть цей клуб на замку і нікому до нього немає справи.
- Ну, а де ж ваша молодь збирається, де своє дозвілля проводить? - запитала Оленка жінку.
- А кучкуються то біля правління фермерського господарства «Шахтар», то у дворі школи. А більшість, як і мій Сергій, їдуть на дискотеки до центру міста. А потім пішки близько півночі додому вісім кілометрів пішки топають, бо ж останній автобус на наше селище з міста о дев’ятій вечора їде. І скільки переживань у батьків за дітей! Адже у вересні цього року друга мого Сергія якісь негідники підстерегли, коли він додому йшов, гроші відібрали і побили. А працював би наш клуб, не треба було б молоді вечорами в центр міста їздити та темними вулицями додому йти. У нас же з десяти вулиць тільки три освітлюються, та й то не повністю.
- І взагалі, - зітхнувши, додав вусатий чолов‘яга, - живемо, як відщепенці якісь. І не село наше селище, і не місто. На півтисячі дворів один-єдиний магазин, жодної аптеки, медпункту. Називалися ми колись Хуторами № 2, так хуторами і залишилися…
- Ну, що ви балачками своїми засмутили мені онуку! - обурилася старенька. - Я ж її в свій будинок жити запрошую, а ви залякуєте дівчину.
- Та ні, Савеліївно, просто, наболіле комусь висловити хочеться, - стала за всіх виправдовуватися Марина. - А ти, Оленко, нас слухай, а свою справу роби. Чула я, вчителькою в нашій школі працювати будеш, ну так і вчи дітей наших, щоб домоглися того, чого ми не змогли, щоб життя соснівське змінили.
- Ага, з батюшки нашого Миколи Федоровича Мініна приклад бери, - сказав, просуваючись до виходу, власник баса - маленький щуплий чоловічок у насунутій на самі очі заячій шапці. - Завдяки цьому священикові у селищі минулого року церква відкрилася.
- Всьому свій час, - відповіла бабуся.- Ну, ось і наша зупинка, онучко. Ходімо, золотце, там тебе наш будинок вже зачекався.
Вийшли на зупинці бабуся і Олена, і відразу якось незатишно без них стало в автобусі.
- Не приїде сюди Оленка після всього почутого, - сказав вусатий чоловік. - Наговорили ми тут три торби з хвостиком неприємного про нашу Соснівку.
- А я по її погляду бачила, що в Савеліївну дівчина характером вдалась, значить - буде нашою, соснівською, - впевнено заявила Марина. - От згадаєте моє слово, років через п’ять буде ця Оленка нашим депутатом у міськраді.

Володимир НІКОЛАЄНКО. 
Дніпропетровська область.