Останнім часом на «стріляного солдата», як він себе називав, лягли життєві проблеми. І пов’язані вони були переважно не зі здоров’ям, хоча на війні він втратив око, і час від часу скаржився, що «болять ноги». Не стало сина Бориса, який завжди допомагав йому. Згодом померла дружина. Навіть його захисник, вівчарка Рекс, згинув, і після того у Анатолія Кузьмича почалися проблеми одна за однією.

«Шановна редакціє «Сільських новин»! Я, інвалід Великої Вітчизняної, стріляний солдат, звертаюсь до вас з проханням допомогти подолати те ядуче зло, яке набуло такого розмаху у нашій країні. Я захищав і будував цю країну, радів, коли вона здобула свою незалежність. А тепер на схилі літ не маю від своєї держави головного – захисту. Крадії розгулюють повсюди, замість того, щоб сидіти у тюрмі… У тяжкі часи Другої світової війни, тоді ще юнаком довелось, ризикуючи своїм життям, захищати свою Батьківщину від ворога. Та доживши до похилого віку, поховавши вже свого сина та свою дружину, не маючи ні сили, ні здоров’я, не можу знайти захисту від свавілля грабіжників», – таке звернення Кузьмича було надруковане у «Сільських новинах» 5 лютого 2016 року. На той час двічі було пограбовано обійстя ветерана, цієї зими злодюги втретє вдерлися у будинок, видавивши скло на другому поверсі.

Анатолій Кузьмич намагався достукатися до владних структур, та все марно. Звертався до поліції, аби злодії повернули йому награбоване: велосипед – єдину його опору, насос для поливу городу, 50 м електричного кабелю для газонокосарки, два оприскувачі «Оріон», шкіряну куртку, гроші. 

«Я все одно цього так не залишу, поїду у Київ до Генерального прокурора», – сказав якось Анатолій Кузьмич. Ми його заспокоювали, аби він так не переймався.

Другого травня увесь день, у День його народження ми намагалися додзвонитися до Кузьмича, але його телефон мовчав. Подумали, що, напевно, він працює на своєму городі. Адже  у нього прекрасний садок, виноградник, де зібрані кращі сорти цієї сонячної рослини. Ще минулого року він із задоволенням пригощав нас тим виноградом і навіть дав два саджанці…

Четвертого травня ми знову зателефонували Кузьмичу. На тому кінці дроту почули незнайомий голос. 

– А Кузьмича можна до телефону?

– А що ви хотіли запитати?

– Як він там, як його здоров’я?

– Кузьмича вже немає. Увечері другого травня помер у лікарні.

Це був його онук Анатолій. Він нам і розповів, що останнім часом донька Кузьмича Людмила звала його до себе. Він погоджувався переїжджати, а згодом передумував, пояснюючи, що ще не все встиг зробити. Потім він десь пропав. Як з’ясувалося, він дійсно поїхав до Києва, про що ніхто не знав. Телефон залишив вдома. Родичам зателефонували  із  прокуратури. Розповіли, що Кузьмич приїхав у Київ скаржитися на бездіяльність правоохоронців. Працівники прокуратури відправили його у військовий госпіталь для обстеження. Пізніше допомогли йому дістатися вокзалу і посадили на поїзд. Вже коли Кузьмич повернувся додому, розповідав, що хотів ще потрапити до Яценюка. Їздив він пізніше і до до мера Дніпра, але там повідомили, що на прийом слід записуватися завчасно...

Першого травня родичі не могли потрапити у будинок Кузьмича. А коли заглянули у вікно, то побачили, що він лежить на підлозі непритомний. Однак тоді він ще був живий. Викликали швидку. Лікар виміряв  тиск, який був нормальним і назвав діагноз: «У нього переохолодження, у лікарню везти немає потреби…». 

– Після цього ми були змушені викликати ще одну швидку, – розповідав онук Анатолій. – Вже інша лікарка повідомила, що дідусь може впасти у кому, тому його треба госпіталізувати. Добре, що зі мною були ще кремезні чоловіки, які допомогли завантажити дідуся до швидкої. Ось і виходить: вам треба везти хворого до лікарні – самі вантажте. Сьогодні ми говоримо про європейські цінності, а елементарних медичних послуг отримати неможливо. Невже для цього мій дід вижив після кривавої переправи через Дніпро у 1943-му? Гірко і тяжко.

Поховали фронтовика, кавалера ордена Червоної зірки, багатьох медалей на цвинтарі у Дніпрі, за масивом Лівобережний-3. Там, де спочиває його дружина Уляна Антонівна, з якою вони прожили понад 70 літ. Тепер вони знову разом…