Поточний № 23 (1261)

16.06.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Не стало великої людини


03.06.2019

Уночі 31 травня перестало битися серце Володимира Григоровича Ніколаєнка –  режисера, члена Національної спілки журналістів України, члена Національної спілки письменників України, колишнього власного кореспондента газети «Сільські новини».

Не хочеться говорити про цю людину, мого рідного дядька у минулому часі. Для  мене він завжди був взірцем толерантної, багатогранної і творчо обдарованої людини. Ще коли навчався у Дніпропетровському театральному училищі і впродовж трьох років мешкав разом з нашою родиною у Підгородному, я міг годинами спостерігати за тим, як він вчить довгі монологи своїх ролей, курсових та дипломних спектаклів. Він міг ні з чого зробити диво – щось змайструвати для мене та моєї сестрички, приготувати якусь незвичайну страву. І хоча у його родині, крім нього, було ще дві сестри та брат, найбільше він любив свою старшу сестру, мою маму Віру Григорівну. Вона завжди чекала його в гості, навіть тоді, коли тяжко хворіла. І він завжди приїздив на  Різдво і Великдень, коли за щедрим маминим столом збиралася вся наша велика родина.
Років десять тому зателефонувала Володіна дружина, Любов Іванівна. У розпачі повідомила, що він без свідомості і його треба рятувати. Коли вже збиралися їхати у Павлоград, пролунав інший обнадійливий дзвінок – лікарі врятували життя після перенесеного інфаркту. Видно, дуже близько все приймав до серця Володимир Грогорович, і воно дало збій. Після того щороку він перебував на санаторному лікуванні. Ніби стало трохи краще. Багато працював. Особливо, коли став головним редактором павлоградської газети «ТН-Экпресс».
Кілька років тому не стало його дружини. Але на небосхилі з’явилася нова надія – його однокласниця і перша любов Ольга Орел. Вона ніби вдихнула в нього життя, стало його музою. Напевно, ті кілька років, коли вони спілкувалися здебільшого на відстані – вона мешкала в Івано-Франківську, куди була направлена після закінчення навчання в інституті, були найщасливішими у його житті. Він написав кілька книг, одну з них у співавторстві з Ольгою Орел. Але всі плани двох творчих людей перекреслила невиліковна хвороба його музи. Її не стало. Було видно, як у Володі опустилися крила, але він зміг перебороти важкі повороти долі. 
Років три тому купив стареньку хату у Межирічах. Відремонтував її, замінив вікна, двері, сантехніку. «Ось вийду на пенсію, – буду писати мемуари», – любив він повторювати. І поставив за мету допрацювати до 70 років. Здійснив ще одну свою мрію – вступив до Національної спілки письменників України, у минулому році став переможцем обласного та місцевого літературних конкурсів.
Зиму 2018-го він прожив у Межирічах. Скаржився, що замучився опалювати плиту дровами, ледь дочекався весняного тепла. 14 вересня минулого року Володимир Григорович у приміщенні краєзнавчого музею, який він у свій час очолював, провів свій останній творчий вечір, на якому було багато гостей. Усі вони дякували режисеру, журналісту, письменнику за насолоду чути авторські твори у його виконанні, слухати музику його двох синів – Ярослава та Олександра, насолоджуватися хвилинами благоденства.
Як і обіцяв Володимир Григорович, рівно у 70 років він розрахувався з роботи. Але почав відчувати негаразди зі своїм серцем – ходив на крапельниці у лікарню. Змушений був покинути своє обійстя у Межирічах і переїхати до свого старшого сина у Новомосковськ. Восени минулого року спіткало ше одне гору – не стало старшого брата Олексія.
На поминальні дні Володя зібрався з останніми силами і поїхав в окупований Донецьк, аби пом’янути своїх батьків. Було це на початку травня. Поїздка ця йому далася нелегко.
Після того ми не спілкувалися. Страшну звістку повідомив вранці 1 червня його син Сашко:
«Батька не стало. Коли повернулися з дружиною додому після роботи, а це була перша година ночі, батько як сидів за комп’ютером, так і залишився сидіти без ознак життя…»
Володимир Григорович дуже хотів побачити свого внучка, який має з’явитися на початку червня у родині меншого сина Ярослава.
Не дочекався, не дописав, недолюбив…
Олексій ГУДЕНКО.
На знімку: 2013-ий рік. Володимир Ніколаєнко під час свого творчого вечора, присяченого презентації книги поезій «Ставнь кольоровим, сіро-чорний світ»,  написаної у співавторстві з Ольгою Орел.  Справа - його брат Олексій.
***
Прийшла, порожнім підморгула оком:
- Ну, ось і я, твій час уже настав
- Та я ж іще…
- Збирайсь, - кажу я, - з Богом!
І цей канючить… 
Що ото ти взяв?
 
- Вірша. – Що-що? 
– Ну і глуха ж тетеря!
 Вірша, мого, що дописать не встиг.
- Про що ж той вірш? 
І причинила двері,
- Дивак… Давно 
не бачила таких.
 
Почав вірша їй неспіхом читати,
В нім про любов 
у кожному рядку.
Вона беззубо стала усміхатись:
- Навіщо казочку придумав отаку?
 
Та ти ж давним-давно вже сивий,
Тоді любов – 
ну як мені весло,
На той світ шлях тобі єдиний,
Куди тебе на старість занесло?!
 
- Не встиг, - кажу, вірша я доскладати
І той куплет іще не написав,
Де розкажу, як треба покохати,
Щоб той, хто любить, молодіти став.
 
Задумалась. 
- Ну, добре, почекаю,
Тобі відстрочку 
зараз підпишу,
Секрет отой 
від тебе лиш узнаю
І в молодість 
нікого не пущу!
 
Вірш безкінечний мушу я писати,
Шукати звучні рими знов і знов,
Щоб не могла вона куплет діждатись,
Де молодість дарує нам любов…
Володимир НІКОЛАЄНКО.
З книги “Моєї долі рушники”, 2018 рік.