Не хочеться говорити про цю людину, мого рідного дядька, у минулому часі. Для  мене він завжди був взірцем толерантної, багатогранної і творчо обдарованої людини. Ще коли навчався у Дніпропетровському театральному училищі і впродовж трьох років мешкав разом з нашою родиною у Підгородному, я міг годинами спостерігати за тим, як він вчить довгі монологи своїх ролей, курсових та дипломних спектаклів. Він міг ні з чого зробити диво – щось змайструвати для мене та моєї сестрички, приготувати якусь незвичайну страву. І хоча у його родині, крім нього, було ще дві сестри та брат, найбільше він любив свою старшу сестру, мою маму Віру Григорівну. Вона завжди чекала його в гості, навіть тоді, коли тяжко хворіла. І він завжди приїздив на  Різдво і Великдень, коли за щедрим маминим столом збиралася вся наша велика родина.
Років десять тому зателефонувала Володіна дружина, Любов Іванівна. У розпачі повідомила, що він без свідомості і його треба рятувати. Коли вже збиралися їхати у Павлоград, пролунав інший обнадійливий дзвінок – лікарі врятували життя після перенесеного інфаркту. Видно, дуже близько все приймав до серця Володимир Грогорович, і воно дало збій. Після того щороку він перебував на санаторному лікуванні. Ніби стало трохи краще. Багато працював. Особливо, коли став головним редактором павлоградської газети «ТН-Экпресс».
Кілька років тому не стало його дружини. Але на небосхилі з’явилася нова надія – його однокласниця і перша любов Ольга Орел. Вона ніби вдихнула в нього життя, стало його музою. Напевно, ті кілька років, коли вони спілкувалися здебільшого на відстані – вона мешкала в Івано-Франківську, куди була направлена після закінчення навчання в інституті, були найщасливішими у його житті. Він написав кілька книг, одну з них у співавторстві з Ольгою Орел. Але всі плани двох творчих людей перекреслила невиліковна хвороба його музи. Її не стало. Було видно, як у Володі опустилися крила, але він зміг перебороти важкі повороти долі. 
Років три тому купив стареньку хату у Межирічах. Відремонтував її, замінив вікна, двері, сантехніку. «Ось вийду на пенсію, – буду писати мемуари», – любив він повторювати. І поставив за мету допрацювати до 70 років. Здійснив ще одну свою мрію – вступив до Національної спілки письменників України, у минулому році став переможцем обласного та місцевого літературних конкурсів.
Зиму 2018-го він прожив у Межирічах. Скаржився, що замучився опалювати плиту дровами, ледь дочекався весняного тепла. 14 вересня минулого року Володимир Григорович у приміщенні краєзнавчого музею, який він у свій час очолював, провів свій останній творчий вечір, на якому було багато гостей. Усі вони дякували режисеру, журналісту, письменнику за насолоду чути авторські твори у його виконанні, слухати музику його двох синів – Ярослава та Олександра, насолоджуватися хвилинами благоденства.
Як і обіцяв Володимир Григорович, рівно у 70 років він розрахувався з роботи. Але почав відчувати негаразди зі своїм серцем – ходив на крапельниці у лікарню. Змушений був покинути своє обійстя у Межирічах і переїхати до свого старшого сина у Новомосковськ. Восени минулого року спіткало ше одне горе – не стало старшого брата Олексія.
Цьогорік на поминальні дні Володя зібрався з останніми силами і поїхав в окупований Донецьк, аби пом’янути своїх батьків. Було це на початку травня. Поїздка ця йому далася нелегко.
Після того ми не спілкувалися. Страшну звістку повідомив вранці 1 червня його син Сашко:
«Батька не стало. Коли повернулися з дружиною додому після роботи, а це була перша година ночі, батько як сидів за комп’ютером, так і залишився сидіти без ознак життя…»
Володимир Григорович дуже хотів побачити свого онука, який має з’явитися на початку червня у родині меншого сина Ярослава.
Але не дочекався, не дописав, недолюбив…

 

 

На знімку: 2013-ий рік. Володимир Ніколаєнко під час свого творчого вечора, присяченого презентації книги поезій «Ставнь кольоровим, сіро-чорний світ»,  написаної у співавторстві з Ольгою Орел.  Справа - його брат Олексій.