Поточний № 46 (1284)

21.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Не тільки квітка папороті приносить щастя


03.07.2019

Щастя… Яких тільки оповідок не почуєш про нього, – то знайдена підкова, то чарівний цвіт папороті.  І  треба схопити його, коли воно один раз на рік, на свято Купала, приходить вночі. Тоді треба брати із собою все, що в тебе є найціннішого, лягати в одязі, бо щастя прийде, гляне на тебе голого і  чимдуж полине геть. А в юнацькі роки мені довелося почути ще й оповідку про щастя, яке принесла одному хлопцеві степова черепаха.
А було це так. Колись, дуже давно, ще тоді, коли наші степи були ще не обжиті, а хижі  орди степовиків нишпорили по степах, палили хати, старих людей убивали, а молодь, мов ту худобу, зв’язаних сирівцями, гнали через усі степи до себе в Крим, щоб продати їх на невольничих ринках. Тоді багато нашого люду шукало безпечного місця для прожиття.
Прибилася до нашої місцини  якась вдова зі своїм сином Іванком. Говорили їй сторожові козаки, що місця ці небезпечні, нерідко навідуються сюди орди степовиків, та відповідала їм вдова, що краще терпіти біди від чужинців, а не від своїх ополячених панів-гнобителів. Тож залишилася вона зі своїм сином  тут жити. Збудували вони собі невеличку хатинку у підніжжі Монашкиної гори та й живуть.
Одного разу, коли Іванко пас свою худібку, побачив далеко в степу змійку куряви, яка розросталася, як клуби диму. Щось недобре сіпнулося в його серці, – то були татари, і мчали вони до вдовиної хатинки. Скочивши на коня, поїхав він до Макортів, щоб повідомити козаків про небезпеку. Та козаки вже неслися на своїх конях навперейми татарам. Недовгим  бій був, залишивши на  полі майже половину вбитими, нападники поспіхом утікали.
Та не встигли козаки завадити біді. На подвір’ї вдовиної хатинки вже валялися хатні пожитки та курілося згарище.
Забігши до хатинки, Іванко побачив матір, яка лежала на долівці, і кров цибоніла з її ран. Притулився Іванко до матері і заплакав. Аж тут до хатинки зайшли два козаки, положили вони вдову на припічок, що правив їй за ліжко, змазали рани якоюсь маззю, напоїли настоєм цілющих трав та й залишили їх удвох. Тяжко дихає мати, сидить біля неї засмучений Іванко. 
– Синку, – тихо промовляє до нього мати, – недовго вже мені залишилося жити. Йшов би ти, синку, долю свою шукати, бо загинеш тут. 
– Як же я залишу вас одну, мамо? Ні, мамо, я нікуди від вас не піду. 
– Іди, синку, іди, чує моє серце, знайдеш ти своє щастя. 
– Як же я знайду його, що воно в степу валяється?
– У степу, синку, в степу, і принесе його тобі степова черепаха, – затихла вона, тільки важко дихає та стогне. Зібралася вона із силами та каже: 
-Пригадую чорнокнижника,  як  була ще дівчиною,  то він казав, що буде мій син, тобто ти, Іванко, щасливу долю мати. І раду дав, як знайти щастя.
Заслухався Іванко, а мати своє веде: 
– Як стемніє, іди в степ, заплющ очі і йди, траплятимуться тобі всілякі страховиська та марення, а ти не зважай на це, іди, поки не перечепишся та не впадеш у рівчак, а впадеш, то й перевернися, так перевернеш свою долю. От тоді і розплющ очі. Явиться перед тобою черепашеня, то ти перекрути його навкруг себе, обгороди кілочками, щоб не вилізло воно і чекай. Явиться тоді мати-черепаха і буде просити, щоб відпустив ти її дитинча. Буде вона обіцяти тобі все, що хоч, аби відпустив  його. А ти не відпускай, а проси тільки щастя.
Заслухався Іванко вже й підвівся, щоб йти та, глянувши на матір, знову сів.
– А, як же Ви, мамо? Ні, мамо, я вас одну не залишу. 
– Іди, синку, іди, козаки мене доглянуть.
А й, справді, під’їхали два козаки, а з ними і жінка якась, забрали вони матір та й повезли кудись. 
Залишився Іванко один. А вже й смеркатись почало. Заплющив Іванко очі та й пішов степом.
А діялося це в ніч на Івана Купала, коли, як оповідають народні повір’я, все оживає, а трави набувають цілющих властивостей. В цю ніч ходить і щастя, та спробуй впіймати його. Ходить і нечиста сила. Але не серед людей, які завжди сіяли ворожнечу, а по темних хащах та безлюдних степах. 
Іде Іванко степом, а його смикають різні чудища та гигочуть в обличчя. І такий на нього страх напав, що вже хотів вертатись додому та враз причепився через якусь гілляку та впав у рівчак. Перевернувся навкруг себе й розплющив очі. Коли дивиться: повзе  черепашеня, схопив він його, обкрутив навколо себе та й обгородив його кілочками. Воно туди-сюди, а вилізти не може. Минув деякий час, а там і мати-черепаха прилізла. Побачивши, що її дитя не може вилізти, стала прохати вона Іванка, щоб відпустив він її дитя.
– Ні, – каже Іванко, не відпущу.
– Хочеш золото-срібло, покажу, де воно заховане в степу.
– Ні, – каже Іванко, – не відпущу. Щастя мені дай, щастя. 
– Відкрию тобі високі степові могили, в яких заховані величезні багатства.
Тільки хотів Іванко сказати: «Показуй могили», як хтось як штовхне його:
– Не треба, Іванку, вони задавлять тебе, там і залишишся, в могилах тих. Щастя проси, щастя.
Стріпенувся Іванко. І так легко стало йому на душі:
 – Щастя мені, щастя, – шепоче.
Притихла черепаха, довго мовчала, вовтузилася:
 – Добре, Іванку, буде тобі щастя, не позарився ти на золото-срібло, тож слухай: їхатимуть тут чумаки, то ти приставай до них, а там і щастя своє знайдеш.
 Відпустив Іванко те черепашеня,  сам подався степом. А тут і чумаки нагодилися. Побачили вони одиноку людину в степу, то й зупинилися. 
– А що, парубче, далеко мандруєш? – запитав його отаман чумаків. 
– Та йду, куди очі дивляться. 
– Та приставай до нас, будеш нам за помічника.
Пристав до них Іванко, так їдуть вони, вже смеркати стало. Тепла ніч червнева, на небі світять зорі.
Тягнеться битий Шлях Чумацький, бредуть воли, похнюпивши голови. Їдуть чумаки, їдуть, по зорях шлях звіряють. А степ широкий, неосяжний. Наводить на думи.
Ой, ви, степи, степи половецькі, стрілами усіяні, копитами коней утоптані та кістками хоробрих воїнів усіяні, віють на вас вітри буйні, гонить по вас негода, миють дощі. Бачили ви навали диких орд степовиків, ятагани турків та шаблі знавіснілих поляків. Гнали по вас жінок та сиріт нещасних, закутих в колодки чоловіків. Гнали через усі степи – і в дощ, і в завірюху, і в мороз, босих, голодних, виснажених. Ой, ви степи, степи українські.
Розлігся молодий козак на возі та й затягнув пісню. І тиша навколишня навіяла на думи.
Про що він співав, цей молодий неборака? Про сплюндровану нашу землю українську чи про дівчину, яку татари забрали в неволю, – не відомо. Але пісня була дуже сумною. 
– Та досить тобі, не ятри душу, – обізвався один з чумаків, – дай намилуватися красою нашого степового краю.
І замовкло  все навкруги. Стали під’їжджати до байрака, а в ньому і мову почули, – нашу, не чужинську.  Зупинилися чумаки та назирці стали вдивлятися, що воно за люди такі. Та враз серця і похололи, коли побачили, що то були татари. Та ще й не самі, а з цілою вервечкою бранців.
Позадкували чумаки разом зі своїми возами та так тихо, начебто їх там і не було.
Побачив татар Іванко, і серце жалем наповнилося до нещасних бранців. І нібито хтось в плече штовхнув: «Залишайся тут, Іванко». 
– Не поїду я з вами, – сказав отаману чумацькому, – буду людей визволяти. 
– Та куди тобі, – сказав Іванку отаман чумацький з посмішкою, – ще й сам у халепу втрапиш.
Нічого не відповів йому Іванко, тільки зліз з воза та й подався до того татарського збіговиська.
Присів він за кущем та й став видивлятись, що ж воно за татари? А татари сидять собі, п’ють та гуляють. Понаставляли різних напоїв та й веселяться, вихваляючи свого Аллаха. А невільники, зв’язані між собою, прилягли на траву та слізьми вмиваються.
Побачив він неподалік того лігва татарського джерельце з прохолодною водою та й думає, що ж його зробити, щоб визволити бранців.
А тут, як на те, побачив він біля себе сон-траву, яка сріблилася своїм листям проти місяця. І осяйнула його думка: «А що, як я підложу тої трави під джерельце, зморю татар, а там і бранців визволю».
Підкрався він до того джерельця, колопнув чистий пісок та положив під нього те зілля, а сам приліг за горбком та й дивиться – що ж воно буде?
Недовго і чекати довелося, приходить один татарин до того джерельця, напився води, пошмакав своїми губами  її  на смак, а потім набрав води в глек та й почимкував до свого збіговиська. Попили тої води татари, і такою вона їм доброю здалася, що випили з того глека всю та й полягали спати. Навіть сторожа татарська і та поснула.
Діждався Іванко, коли вони дружно захропіли, та й вийшов зі своєї схованки. Позв’язував татар їхньою ж сирицею та й став підтягувати їх до дерев, щоб прив’язати. А коли вже поприв’язував, то вони й прокинулися. Стали просити Іванка, щоб відпустив їх, а за це дадуть вони йому викуп, який тільки він забажає. І стали знаками показувати, щоб порозв’язував він їхні торби – там все є. Порозв’язував Іванко їхні торби та й висипав все те на купу. Як зірки, заблищали дорогоцінне каміння та золото. Все мерехтить, переливається, аж очам боляче. А татари кричать:
 – Бери, бери, то все твоє, тільки відпусти нас.
 Очі розбігалися в Іванка від такого багатства. А татари зиркають своїми очищами та валають:
 – Бери, бери. А з другого боку, наче в сутінках, юрби бранців, зв’язаних між собою та заплаканих, охлялих без їжі та води, руки простягають:
 – Виручи нас, Іванко.
Явилася тоді перед ним черепаха в подобі молодої дівчини та й говорить: 
– Вибирай Іванку, що тобі до вподоби: золото-срібло чи воля людей наших, українців.
Стрепенувся Іванко, глянув на бранців, на їхні протягнуті руки: 
– Не треба мені такого багатства, набутого важкою працею трудового народу, я ж не пан якийсь, – і з огидою штовхнув ногою ту купу золота та самоцвітів. І враз де й поділася та купа, одні лише черепки та камінці лежали та ще похнюплені обличчя прив’язаних до дерев людоловів.
Просяяла дівчина-черепаха, ласкаво посміхнулася та й мовила: 
– Молодець, Іванку, багатство на людському горі не здобудеш, а тільки зневагу людей. Правду сказав ти, Іванку, – ти ж не пан.
Порозв’язував Іванко бранців та й пустив їх степом, – хай повертаються вони до своїх родин  і домівок. Та й сам пішов степом до своєї оселі. 
Бачить Іванко: вже відбудована їхня хатинка. Мати здорова та весела, обнімає вона свого Іванка і ніяк не може надивитись на нього – таким він красенем став. А біля нього і дівчина якась, щось надто знайома, усміхається вона йому: «А що, Іванку, знайшов ти своє щастя?
А тут ще й козаки під’їхали до їхнього двору.
І так легко стало йому на душі, бо щастя не в багатстві, а в здоров’ї та в добрих справах для людей. Бо немає більшого щастя, як робить добро для свого народу, а не обкрадати його.
Леонід СІДАК, краєзнавець,
м. Підгородне, Дніпропетровська область.
 
Бажаю щастя народу нашому, нашій державі.  Україна має бути незалежною, багатою та могутньою.
Щоб люди гордилися своєю державою, а вороги боялися. Щастя нам усім.
Леонід СІДАК.