Поточний № 49 (1236)

13.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Не забувається ніколи про таке


25.07.2018

У Дніпровській районній дитячій бібліотеці пройшов вечір спогадів, присвячений 10-річному виходу в світ книги нашого земляка Андрія Барабана «Не забувається, не забувається ніколи про таке». Історія написання цієї книги заслуговує на те, щоб її згадати. У Андрія Юхимовича померла кохана дружина Галина і, щоб приглушити біль втрати,  він почав записувати свої спогади, які потихеньку обростали цікавими подробицями та життєвими історіями. Так народилася книга, яку він присвятив вірній подрузі життя, дружині Галині, дітям та онукам. 
Щоб зробити книгу більш доступною, наблизити її до україномовного читача, працівники бібліотеки допомогли пану Андрію перекласти його рукопис українською мовою.
Народився Андрій Барабан 6 серпня 1921 року в Підгородному. Його народження співпало з голодним роком в Україні і, це не обіцяло нічого хорошого новонародженому. Як стверджує Барабан, голодовки не могли не позначитися на його розвитку. Він згадує, що період НЕПу він бачив життя в рожевому кольорі, потім колективізація, розкуркулення, свавілля та звірства влади, голодовка 1933 року, не прибрані трупи на вулицях - все це лягло чорною плямою в його душу та пам’ять. 
Для нас, які живуть зараз у Підгородному, цікаво і пізнавально, читаючи його книгу, відкривати для себе Підгородне минулого, тому що крізь призму розповіді про історію свого роду, він проводить паралель з історією всього нашого міста. Ми, ніби наяву, бачимо наше містечко в 20-40-ві роки минулого сторіччя. Так, ми, наприклад, дізналися, хто у нас у Підгородному започаткував традицію мати на присадибній ділянці свій ставок. Ось як розповідає про це Андрій Юхимович:
«Дідусь Тихон Барабан мав город 1 га з широкою балкою уздовж городу. Землю мав під ріллю 10 га, пару коней, корову, 10 вуликів. У балці дідусь разом із сім’єю викопав ставок 20х20 і глибиною 1,5 метра. Обсадив з трьох сторін вербою і лозою, запустив рибу: карасі, лини. Вода була джерельна, завжди свіжа. Дідусь не дозволяв розводити качок, забороняв прання білизни. Решту городу засадив великим садом… А святами, коли збиралася велика сім’я, дідусь дозволяв ловити ругелею на юшку та на сковорідку. Все було художнього вигляду, на заздрість багатьом, бо ставок був тільки у дідуся, один у Підгородному».
Дуже цікаві його дитячі спогади. Не можна без посмішки читати про його літні дитячі обов’язки, коли він був змушений сидіти і спостерігати за поведінкою бджіл, щоб не проґавити виліт рою з вулика та швиденько повідомити про це батька. У той час, коли його ровесники гуляли на вулиці, він сидів, як прив’язаний, у дворі і, як він згадує, вимушений був іти на такий гріх: просив Бога, аби всі бджоли подохли! Та його прохання не доходило до Бога, і всі бджоли були живі та здорові.
До його обов’язків також входило няньчити трьох молодших сестер. Щоб полегшити цю працю, він вдавався до різних хитрощів. По-перше, щипав, аби дитина голосніше кричала, і тоді мати була змушена кидати роботу та заспокоювати малу, але інколи залишалися сліди на тілі сестри – тоді мати давала потиличника. По-друге, треба було колихати дитячу колиску, йому швидко це набридало. І він вирішив це робити не руками, а вдосконалити процес: лягав на спину, і штовхав колиску ногою. Так він для себе «відкрив» закон фізики: чим сильніше штовхнути, тим довше гойдається. Якось штовхнув так сильно, що колиска полетіла з печі вниз разом з дитиною. На щастя, сестра Євдокія залишилася неушкодженою, відбулася переляком. Подібний випадок стався і в полі. Батьки поїхали косити хліб, а оскільки донечці було лише піврочку, змушені були брати її із собою і Андрія в ролі няньки. Поставили колиску під бричку в затінений бік, а Андрій, як завше, влігся і штовхав колиску ногою, поки не виштовхав її на сонце. А сам в тіні заснув. І коли мати прийшла їх відвідати, то побачила страшну картину: маленька Євдокія була ледве жива на спеці…
Читаючи книгу, можна прослідкувати за розвитком шкільної освіти у нашому місті. Дуже багато спогадів пов’язано з розташуванням шкіл у Підгородному. Все це переплетено розповідями про розкуркулених людей, в яких відбирали хати і розміщували в них школи. Незважаючи на те, що свої спогади він почав писати у 87 років, його чіпка пам’ять зберегла імена та прізвища дуже багатьох вчителів та директорів шкіл, однокласників. 
У наш час зібрати малюка до першого класу – ціла подія для сім’ї, а ось як це відбувалося в далекому 1929 році:
«Пішов у перший клас. Урочистості не було. Наділи сумку полотняну через плече, а в сумці олівець і два зошити: один в лінію, другий в клітинку. Мати вивела на вулицю: ось з хлопцями йди до школи…»
Наш вечір спогадів перемежовувався піснями у виконанні фольклорно-етнографічного гурту «Криниця». За чашкою чаю ми згадували епізоди книги та слухали розповіді бабусь, свідків тих подій. І поступово ми відкривали для себе своїх земляків у зовсім іншому ореолі, ореолі їхніх родових легенд. Ми відслідкували родові дерева  підгороднянських родів, таких як Барабани, Поляхи, Кузьменки та ін.
Тож запрошуємо вас прочитати книгу нашого земляка і відкрити для себе старе Підгородне. 
Тетяна РУХЛІНСЬКА, 
заступник директора РДБ 
по роботі з дітьми, 
Юлія РАВШАНОВА, бібліотекар.
Дніпропетровська область.