Щоб зробити книгу більш доступною, наблизити її до україномовного читача, працівники бібліотеки допомогли пану Андрію перекласти його рукопис українською мовою.

Народився Андрій Барабан 6 серпня 1921 року в Підгородному. Його народження співпало з голодним роком в Україні і, це не обіцяло нічого хорошого новонародженому. Як стверджує Барабан, голодовки не могли не позначитися на його розвитку. Він згадує, що період НЕПу він бачив життя в рожевому кольорі, потім колективізація, розкуркулення, свавілля та звірства влади, голодовка 1933 року, не прибрані трупи на вулицях - все це лягло чорною плямою в його душу та пам’ять. 

Для нас, які живуть зараз у Підгородному, цікаво і пізнавально, читаючи його книгу, відкривати для себе Підгородне минулого, тому що крізь призму розповіді про історію свого роду, він проводить паралель з історією всього нашого міста. Ми, ніби наяву, бачимо наше містечко в 20-40-ві роки минулого сторіччя. Так, ми, наприклад, дізналися, хто у нас у Підгородному започаткував традицію мати на присадибній ділянці свій ставок. Ось як розповідає про це Андрій Юхимович:

«Дідусь Тихон Барабан мав город 1 га з широкою балкою уздовж городу. Землю мав під ріллю 10 га, пару коней, корову, 10 вуликів. У балці дідусь разом із сім’єю викопав ставок 20х20 і глибиною 1,5 метра. Обсадив з трьох сторін вербою і лозою, запустив рибу: карасі, лини. Вода була джерельна, завжди свіжа. Дідусь не дозволяв розводити качок, забороняв прання білизни. Решту городу засадив великим садом… А святами, коли збиралася велика сім’я, дідусь дозволяв ловити ругелею на юшку та на сковорідку. Все було художнього вигляду, на заздрість багатьом, бо ставок був тільки у дідуся, один у Підгородному».

Дуже цікаві його дитячі спогади. Не можна без посмішки читати про його літні дитячі обов’язки, коли він був змушений сидіти і спостерігати за поведінкою бджіл, щоб не проґавити виліт рою з вулика та швиденько повідомити про це батька. У той час, коли його ровесники гуляли на вулиці, він сидів, як прив’язаний, у дворі і, як він згадує, вимушений був іти на такий гріх: просив Бога, аби всі бджоли подохли! Та його прохання не доходило до Бога, і всі бджоли були живі та здорові.

До його обов’язків також входило няньчити трьох молодших сестер. Щоб полегшити цю працю, він вдавався до різних хитрощів. По-перше, щипав, аби дитина голосніше кричала, і тоді мати була змушена кидати роботу та заспокоювати малу, але інколи залишалися сліди на тілі сестри – тоді мати давала потиличника. По-друге, треба було колихати дитячу колиску, йому швидко це набридало. І він вирішив це робити не руками, а вдосконалити процес: лягав на спину, і штовхав колиску ногою. Так він для себе «відкрив» закон фізики: чим сильніше штовхнути, тим довше гойдається. Якось штовхнув так сильно, що колиска полетіла з печі вниз разом з дитиною. На щастя, сестра Євдокія залишилася неушкодженою, відбулася переляком. Подібний випадок стався і в полі. Батьки поїхали косити хліб, а оскільки донечці було лише піврочку, змушені були брати її із собою і Андрія в ролі няньки. Поставили колиску під бричку в затінений бік, а Андрій, як завше, влігся і штовхав колиску ногою, поки не виштовхав її на сонце. А сам в тіні заснув. І коли мати прийшла їх відвідати, то побачила страшну картину: маленька Євдокія була ледве жива на спеці…

Читаючи книгу, можна прослідкувати за розвитком шкільної освіти у нашому місті. Дуже багато спогадів пов’язано з розташуванням шкіл у Підгородному. Все це переплетено розповідями про розкуркулених людей, в яких відбирали хати і розміщували в них школи. Незважаючи на те, що свої спогади він почав писати у 87 років, його чіпка пам’ять зберегла імена та прізвища дуже багатьох вчителів та директорів шкіл, однокласників. 

У наш час зібрати малюка до першого класу – ціла подія для сім’ї, а ось як це відбувалося в далекому 1929 році:

«Пішов у перший клас. Урочистості не було. Наділи сумку полотняну через плече, а в сумці олівець і два зошити: один в лінію, другий в клітинку. Мати вивела на вулицю: ось з хлопцями йди до школи…»

Наш вечір спогадів перемежовувався піснями у виконанні фольклорно-етнографічного гурту «Криниця». За чашкою чаю ми згадували епізоди книги та слухали розповіді бабусь, свідків тих подій. І поступово ми відкривали для себе своїх земляків у зовсім іншому ореолі, ореолі їхніх родових легенд. Ми відслідкували родові дерева  підгороднянських родів, таких як Барабани, Поляхи, Кузьменки та ін.

Тож запрошуємо вас прочитати книгу нашого земляка і відкрити для себе старе Підгородне.