Поточний № 20 (1258)

25.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Не забувайте їх, люди!


04.05.2012

Завоювавши майже всю Європу, гітлерівська Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу. Вже з перших днів німецька авіація бомбила Львів, Одесу, Севастополь, Київ та інші міста. Бомбардувань зазнали військові частини, аеродроми, залізничні станції, військово-морські бази в Криму та в Прибалтиці. Гітлер розраховував закінчити війну ще до настання холодів.

Десятого липня німецька авіація бомбила і Дніпропетровськ. Було зруйновано багато житлових будинків та кілька підприємств. 15 чоловік було вбито і кількасот отримали поранення. А 23 серпня фашистські війська захопили правобережну частину Дніпропетровська. Того ж дня авіація бомбила і Підгородне. Але бій за лівобережжя тривав ще цілий місяць. Командувач 6-ої армії, генерал-майор Р. Малиновський у своїм спогадах пише, що його командний пункт знаходився у крайній від дороги хаті вулиці Крайньої села Підгородного, де простежувався шлях на Новомосковськ та Павлоград. Дев‘ять артилерійських батарей були розташовані в різних кінцях Підгородного і вели обстріл по наступаючих німецьких військах. Німці мали перевагу в бойовій техніці та в узгодженні командування. Бо ще задовго до початку війни заслані в наші тили диверсанти руйнували дротовий зв‘язок та вбивали зв‘язківців. І нашим військам через неузгодженість дій доводилося тільки оборонятися та відступати. А 25 вересня, обходячи Підгородне з півдня та заходу, моторизована піхота німців вдерлася у село.
Того ж дня надійшов наказ командувача Південним фронтом залишити Лівобережжя і відійти до Новомосковська, а потім і до Павлограда. Відхід чотирьох дивізій шостої армії був вкрай запізнілий. Міст через Самару вже був зайнятий танковою дивізією Клейста, а моторизовані війська захопили Підгордне. А на горі, де Макорти, німецька артилерія почала обстрілювати шлях на Новомосковськ та східну околицю Підгородного, де знаходилися артилерійські батареї. Шлях відступу залишався тільки через Самару та ще й за осінньої холоднечі. А треба було переправляти артилерію, іншу бойову техніку, поранених. Командування шукало найбезпечніші місця для переправи. Хтось із рибалок вказав на Супрунів брід. Це наймілкіше місце для переправи. Ним ще в давнину користувалися козаки, а потім і чумаки, переправляючи свої валки через річку. За розповідями рибалок, які я чув ще в шістдесяті роки, тим рибалкою був дід Лигай, який все своє життя прорибалив на Самарі. Він знав усі затоки і броди, знав, де яка риба водиться і де зимує. Влітку жив у курені, а взимку – в бордюзі, як і запорожці. Він ніколи не хворів. Так і звікував свої 78 років біля Самари, там його рибалки і поховали.
Я сам бачив той брід, коли ми підлітками ходили рибалити на Самару. Весь він був устелений артилерійськими снарядами. Так і лежали вони, один побіля одного вже розряджені, сполучаючи один берег з другим. Можливо, то і була та переправа, про яку в довідці від військкомату вказано як понтонна переправа. Не така вже й глибока була Самара в той час, щоб наводити на ній понтону переправу. Бо ще 18 серпня 1941 року військовий підрозділ НКВС, який обороняв Дніпрогес від захоплення німцями, переключив генератори на самоспалення і в кількох місцях підірвав греблю. Вода, хлинувши з 37-метрової висоти, змила всі понтонні переправи німців через Дніпро. Загинуло багато німецьких солдат, було потоплено бойову техніку. Після пуску Дніпрогесу всі ті снаряди, як і Супрунів брід, були затоплені.
Та не всім бійцям судилося залишитись у живих. Багато їх загинуло на переправі. Загинули артилерійський підрозділ та частина піхоти, які були залишені на північно-східній окраїні Підгородного для прикриття відступаючої шостої армії. Переправа тривала дві доби, а на третю, 27-го вересня, німці захопили і Новомосковськ. Бійці залишились наодинці серед ворожих військ. Майже тиждень обстрілювали вони ворожі війська. Жителі вулиць Жовтневої та Залізничної допомагали їм житлом, харчами та одягом. На кінець вересня їх залишилося тільки 34. Останній бій відбувся 1 та 2 жовтня 1941 року. Оточені з усіх боків, вже без боєприпасів, бійці Червоної Армії пішли в рукопашний бій, з багнетами та кілками. Загинуло багато німців, полягли смертю хоробрих і 25 червоноармійців. У живих залишилися тільки дев‘ять, зранених, стікаючих кров‘ю. Озвірілі фашисти схопили їх і спалили живцем, обливши бензином.
Такі розповіді я чув ще підлітком, коли ми рибалили на Самарі. У ті роки багато чого можна було почути від рибалок.
Тихо плине Самара, несучи свої води в Дніпро-Славуту. Їй байдуже, що відбувалося на її берегах. Хіба мало полягло воїнів у всі віки, захищаючи свою рідну землю? Та не байдуже людям, які самі захищали свою землю і бачили те страхіття. Ще у 50-ті роки житель Підгородного, військовий льотчик Павло Павлович Корнієнко марно домагався від влади спорудити пам‘ятник загиблим воїнам. Куди він тільки не звертався – і у військкомат, і до місцевої влади, писав в обласні та республіканські інстанції, і скрізь одержував тільки відписки та мовчанку. Тоді Павло Павлович самотужки зробив пам‘ятник, обіклав його цеглою, червону зірку прикріпив зверху обеліска. Поки живий був, приходив до бійців, приносив їм квіти, поминав. Привозив і молодь. А коли помер, то й пам‘ятник заріс бур‘янами, пооблуплювався.
Та, мабуть, сама земля, полита кров‘ю, оберігала воїнів від забуття. Ще 2007 року звернувся до голови Підгородненської міськради Іван Васильович Ткаченко, який підлітком пережив ті жахливі дні війни, щоб увічнити пам‘ять про загиблих воїнів, які захищали нашу землю, щоб нам жилося на ній вільно. Але голова міськради тільки відмахнувся. Звернувся він і до районної газети, але ті відповіли, що нема такого пам‘ятника в архівах. Тоді Іван Васильович звернувся до всеукраїнської газети «Сільські новини». І редакція розпочала пошуки. Спершу звернулися до районного військкомату, і там підтвердили, що пам‘ятник, який самотужки зробив П. Корнієнко, існує, тільки треба взяти його на облік. А для цього потрібно звернутися до відповідних управлінь та організацій. І редакція звертається до обласної ради ветеранів війни, а ті відсилають до обласного відділу культури. Там відповіли, що спершу необхідно віднайти документи, які б підтверджували місце захоронення радянських воїнів. Які документи? Які підтвердження? Хто їх хоронив у тому поспішному відході шостої армії, коли німецька артилерія та авіація бомбили переправу? То вже наші жінки після того, як німці зайняли Підгородне, ходили понад берегом Самари та по місцях боїв і хоронили солдатів, не тільки в братських могилах, а хто де лежав убитий.
І знову редакція звертається до районного військкомату та відділу культури. А там сказали: якщо вже є місце захоронення, хоча і не законне, то необхідно провести тендер на побудову пам‘ятника і обов‘язково повідомити обласній центр з охорони історико-культурних цінностей (І придумають же таке – цінності). А на це потрібні кошти. І порадили звернутись листом до голови Підгородненської міськради, яка і повинна виділити кошти. Але коштів так ніхто і не виділив. Голову міськради невдовзі засудили за оборудки із землею, а принишклим міськрадівцям було не до пам‘ятника.
Редакція газети і тут допомогла. Вона звертається до тодішнього заступника голови облради Дніпропетровська Івана Ступака. За його сприяння і були виділені кошти на реконструкцію пам‘ятника та облаштування місця біля нього. Але на надмогильній плиті не було вказано, хто тут захоронений і за яких обставин. Тож ветерани, які в роки війни були ще підлітками, вирішили за свій кошт виготовити ще одну плиту з написом: «Вічна пам‘ять загиблим воїнам 215, 230, 261, 275 стрілецьких дивізій, які вели оборонні бої на північно-східній околиці Підгородного, під командуванням генерал-майора Р.Малиновського, з 9 по 26 вересня 1941 року». Тільки не вказали ветерани, що останній бій відбувся 1-2 жовтня 1941 року. Про той останній бій розповідали і рибалки.
Плита з написом обійшлася в 515 гривень. 340 гривень зібрали ветерани, а 175 – благодійний внесок самих виконавців напису. Обійшлися і без Підгородненської міськради.
20 серпня 2009 року відбулося освячення пам‘ятника воїнам. Вічна їм пам‘ять.
Одиноко стоїть пам‘ятник захисникам Вітчизни. Тільки чайки пролітаючи, скиглять, наче плачуть, що невдячні ми, нащадки. Хіба не заслужили ці загиблі воїни, щоб шанували їх на людному місці на Соборній площі Підгородного, де покояться інші захисники Вітчизни, а не самотньо, на землях якогось фермера та ще й іншого району?
Тихо плине Самара, несучи свої води в Дніпро-Славуту. Не може вона розповісти про все, що відбувалося на її берегах. Нехай люди самі вирішують свою долю і не втручаються в її життєдайні води.

Леонід СІДАК, краєзнавець. Дніпропетровська область.

До 1987 р. ці землі належали Підгородному. Після горбачовської розрухи, коли земля стала товаром, землі, прилеглі до Самари та Кільчені, були захоплені Ноовосковським та Дніпропетровським районами і роздані під дачі, здебільшого районним чи обласним чиновникам. Навіть землі колгоспу-мільйонера «Перемога» відійшли до невеличкого селища Ювілейного. І Підгородне залишилося ні з чим. Хоча, як кому: хто - з чим, а хто - і ні з чим.