21 лютого - День рідної мови

Якось у потязі «Київ-Хмельницький» я стала свідком класичної для нашого часу сцени. Молода жінка, що їхала з маленьким сином, зателефонувала мамі, з якою спілкувалась українською. А точніше – суржиком. Далі протягом всієї подорожі моя сусідка по купе не мовила жодного слова українською. З маленьким сином вона розмовляла виключно російською. На жаль, це не поодинокий випадок, коли україномовні батьки надають перевагу російській навіть у побутових стосунках зі своїми дітьми.  Не думаю, що бодай хтось із них ставить собі за мету зректися рідної мови. Дехто пояснює свій вибір тим, що, мовляв, російською послуговуватись зручніше. Адже в Інтернеті, періодичних виданнях, на телебаченні та в книговидавництві очевидна перевага саме на боці російської. Ще хтось, як приміром молода жінка із села на Хмельниччині, вважає, що російська для неї, тепер уже столичної мешканки, – це умова власного престижу. Але жодна з подібних мотивацій не є приводом стверджувати, що ми не любимо рідної мови. Проблема в іншому: ми не знаємо української! Суржиком розмовляти соромно. Та й серед тих, хто літературною солов’їною володіє добре, не кожен зважиться звернути на себе увагу в такий спосіб. Простіше бути одним із натовпу, послуговуючись «вєлікім могучім».
То як і де нам оволодіти українською, щоб рідне слово прижилося у нашому повсякденні? Питання, на тлі сучасних реалій, непросте. Тривалий час я мешкала  у Дніпродзержинську. Понад 70% населення цього міста металургів – українці. Однак українську там можна почути здебільшого на околиці - у Романковому, Карнаухівці, Тритузному. Гордість міста – драматичний театр – російський. Вже кілька років дніпродзержинці не мають жодного україномовного періодичного видання. Більшість публічних заходів теж проводяться російською. Але що насправді шокує, це заходи для дітей. У Палаці культури металургів, найпопулярнішому в Дніпродзержинську, принаймні протягом останніх 15 років не було жодної новорічної вистави українською! Постановки російських народних казок супроводжуються знову ж таки російськими піснями, частівками, народною хореографією. Під час такого дійства у глядача виникають асоціації, ніби він перебуває на святі в російській «глибинці». Але лише в дорослого глядача, бо малеча сприймає нав’язану їй чужоземну культуру як свою, рідну. І це набагато серйозніше, ніж свідомий вибір мови спілкування у дорослому віці. Адже, на думку психологів, виховання патріотичних рис у дитини відбувається саме через вплив національної культури. Вірогідно, що в майбутньому покоління, виховане на «валєнках»,  кадрілі та «Іванушке-дурачкє», навряд чи прагнутиме вивчати українську мову. Чи спонукатиме до цього й своїх дітей. Очевидно, саме народ, з культурою якого він обізнаний з раннього дитинства, буде йому ближчим та ріднішим, ніж рідна земля, власне коріння.
Однак повернемось  до реалій сьогодення. Більшість українських телеканалів – російськомовні. Щоправда, слід віддати належне іноземним фільмам, що дублюються українською. Зате у вітчизняних шоу-проектах, орієнтованих на масову  аудиторію глядачів, як не парадоксально, перевага на боці російської! Але навіть той мінімум української, який ми отримуємо з екранів телевізорів, навряд чи можна вважати літературною мовою. Швидше дублюванням російської. Випуски новин на центральних телеканалах рясніють не властивими для української прийменниковими словосполученнями на кшталт «подорож по Європі», «вхід по квитках», «прийом по буднях», «їхати у автобусі», «попередити по телефону». Замість «подорож Європою», «вхід за квитками»,  «їхати автобусом», «попередити телефоном». Вже звичним стало неправильне вживання іменників у множині на зразок три літрА, два автомобілЯ, замість: три літрИ, два автомобілІ тощо.     
Однак лідерство зі знущання над  українською мовою, безперечно, утримує реклама. Тут  навіть словосполучення на зразок «виплата ПО депозитах» «удар по грибкаМ» поступаються в «оригінальності» справжньому шедевру суржикового мовлення. «Подарунки близьким ПО цінаМ низькиМ», - пропонує глядачам один із рекламних роликів. Телебачення, зокрема реклама, «збагатили» українську літературну мову словами-мутантами на зразок «винаходження» замість «винахід», «позбавитися» замість «позбутися» та інше. Навіть, якщо у нас немає бажання вникати в рекламні тексти і ми в цей час зайняті іншими справами, подібне зомбування підсвідомості все ж дає свій результат. На превеликий жаль – негативний.
Облишимо телебачення та звернемось до друкованого слова. Про періодику краще промовчимо, оскільки навіть у столиці придбати україномовне видання практично неможливо. Державною послуговуються здебільшого провінційні журналісти. То, може, слід звернутися до художньої літератури? На щастя, книги українською ще є на полицях наших книгарень. Донедавна я теж так вважала. Принаймні, поки читала українських класиків. Але якось в крамниці «Клубу сімейного дозвілля» побачила роман Колін Маккалоу «Дотик». Світова класика в українському перекладі, звичайно ж, справила враження. Я придбала бестселер, про що згодом пошкодувала. Сторінки книги перевантажені русизмами на зразок «повозки», «одарити», «нижня білизна», «грязюка», «порисуватися», «подовгу», «уставившись», «ущерб» «спричинилося до того», «вогнедишний», «вимазуючи шматком  хліба залишки підливи», «тусклих кольорів» тощо. А про недоречне вживання сполучень з прийменником «по» годі й казати. Тут вони чи не в кожнім рядку. «По слідах», «по трубах», «розлити чай по чашках»… Цей перелік можна ще довго продовжувати.  Звичайно ж, цю книгу, що більше нагадує кострубатий рекламний ролик, ніж літературний твір, я не пораджу своїм близьким. Заховала його далеко, як зразок безграмотності перекладачів, коректорів видавництва.
Мабуть, звичайному українцеві, заклопотаному  щоденними справами, не до снаги гортати шкільні підручники з української граматики. Навряд чи їх можна в цім звинуватити. Однак тим, хто несе у маси рідне слово з телеекранів, газет та журналів, варто це зробити.
Розумію, що цей матеріал навряд чи матиме потрібний резонанс серед публічних майстрів слова, до яких належать письменники, журналісти, політики і педагоги. Та все ж хотілося б наостанок дати слушну пораду. Не знаєте, як правильно висловитися - навчайтеся. Але за жодних обставин не засмічуйте, не спотворюйте мову громадян, для яких українська є рідною. Хто, попри брак часу та можливостей, хоче зберегти її красу для своїх дітей.

Юлія ПОДОЛЯНКА, член Національної Спілки журналістів  України.