Поточний № 20 (1258)

26.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Нема діла - взялись за слово


14.06.2012

Початок червня струсонув українців до глибини душі – у парламенті силоміць, з побиттям народними слугами одне одного протиснене перше читання законопроекту Колесніченка і Ківалова «Про засади державної мовної політики». У «справжньому свинюшнику», як називає цей склад Верховної Ради її ж голова Володимир Литвин, цього разу замахнулись на святая святих - українську мову, яка згідно зі ст.10 Конституції є державною мовою України. Пониження її статусу відбувається цілеспрямовано створеною в парламенті у неконституційний спосіб «тушкованою» більшістю ЛИКОМПАР, тобто партій Литвина, комуністів та регіоналів. Так само послідовно відбувається і наступ на національні права українців.

Після втрати колоніального статусу двадцять літ тому на основі норм міжнародного права, права націй на самовизначення Україна стала незалежною державою. Та її майже незмінні вожді, схоже, ще й досі сумують за колишнім ярмом. Спочатку з паспортів українців зник запис про національність. Незважаючи на те, що найважливішою ознакою України як незалежної держави є національна мова, робиться все, щоб її значення принизити. Майже увесь український телепростір окупований чужеземною мовою, не набагато кращі справи і у радіоефірі. З року в рік меншає державна підтримка українському друкованому слову, щойно зменшено з 50% до 25 % час української музики в телерадіоетері.
Військовий діяч часів УНР Микола Міхновський зазначав, що головною причиною нещасть нашої нації є брак націоналізму серед ширшого загалу її. Недарма в Радянському Союзі тавро «націоналіст» росіяни чіпляли кожному, хто був не згідний з політикою русифікації, навіть проводили таке собі висміювання кожного українського слова (вставляли епізоди у кінофільми з розмовним українським діалектом, який мав викликати у глядачів сміх), свою мову називали «велікім могучім», а нашу - малоруським діалектом. Хоча добре відомо, що Київська Русь розмовляла українською ще тоді, коли ні Московії, ні російської мови не існувало в природі… До речі, дивні особливості характеру наших північних сусідів яскраво змалював Євген Гуцало у статті «Ментальність орди».
Взаємодію української і російської мов видно з такого прикладу. Коли до українця звертаються російською, той почасти відповідає… теж російською. Чому? У Прибалтиці, наприклад, більшість росіян на таке не зважуються, бо їхнє запитання просто–напросто зігнорують. А у нас з цієї малюсінької поступки і починається ота велика ганьба, коли від імені вісьми мільйонів українських росіян за походженням (більшість з яких до того ж є українцями за ментальністю!) намагаються узаконити якісь «регіональні мови», тобто російську. Неважко передбачити, що це може розмити нас як націю і запрягти до новітньої євразійської імперської колісниці. От якою може бути ціна нашої, здавалося б, невеликої дружньої поступки.
Витоки російського націоналізму в Україні яскраво видно з історії, записаної наприкінці 90–х років від майже столітнього Петра Мазана в Романковому (Дніпродзержинськ) :
- Я з молодих літ працював на металургійному заводі (зараз ДМК) Кам’янського, а жив у селі Романкове, як і багато моїх товаришів. Після зміни ми господарювали вдома – тримали корів, обробляли городи тощо. На роботу на завод ставали і росіяни, які приходили з Росії в лаптях і довгих сорочках. Вони нічого не вміли, ми їх всьому навчати. Після двох – трьох місяців роботи вони топили лапті у Дніпрі, купували собі галстуки і після зміни та у вихідні пили – гуляли в своїх бараках… А коли через кілька років радянська влада утвердилася в Україні, то навчені нами росіяни прийшли нас розкуркулювати. Це мене пекло усе моє життя. – ми трудилися на заводі і вдома, світу Божого не бачили, а вони, нами ж виведені в люди, приходили по наше добро від імені «робітничої» влади…
Ще одну характерну рису російського шовінізму автору цих рядків довелося побачити на початку дев’яностих років під час відрядження до Криму. У Сімферополі в тролейбус, що їхав до Ялти, зайшов п’яний росіянин з великою сумкою горілки і, зачувши українську мову, заволав: «Хахли і татари, вон с Крима!». Першими зреагували три жіночки старшого віку, які сиділи поруч:
- Ти в Криму народився?
- Здесь!
- А батько?
- Тоже здесь!
- А дід?
- Дед приехал…
Далі Василь (так назвався наш попутник), після розпитувань жінок про сім’ю тощо геть розчулився і почав…плакати. Як з’ясувалося, через надмірне вживання алкоголю дружина вигнала його з дому, а підприємство позбавило роботи. А заробляв він тим, що стояв у «мішковських» пікетах за «права руських». Здається, саме з тих кримських пікетів примчав до Києва і депутат Колесніченко. Його, як і кримчанина Василя, теж розпирає своє «російське право». Окрім нього, він знати нічого не хоче про права людей на робочі місця, достойну соціальну політику, забезпечену старість тощо. Він хоче таким чином «заболтать» увагою до мови такі економічно важливі, інші значущі для всіх питання. Окрім того, він нічого й знати не хоче про права титульної нації, 32 з половиною мільйони громадян, для яких українська мова є рідною за переписом 2001 року. Дивлячись на те, з якою затятістю він молотить колег-українців, мимоволі пошкодуєш, що брати Клички ще не в парламенті…
Між тим, законопроект про «засади державної мовної політики», за експертним висновком вчених Київського національного університету ім. Шевченка, містить низку нечітких формулювань і суперечностей. В ньому зазначено «громадяни України різних мовних груп незадоволені політикою держави у мовній царині». Це явна нісенітниця, адже чинне українське мовне законодавство, як стверджують фахівці, за своєю суттю і змістом визнане одним із найдемократичніших у Європі. Воно передбачає органічне поєднання у свідомості кожного громадянина України трьох «Я» - державницького, етнічного і мовного. Київські вчені стверджують, що до створення недолугого законопроекту ніхто із філологів не залучався, оскільки, окрім концептуальних не наукових тверджень, його текст містить логічні, стилістичні та мовні помилки. Ось такий «прорив» від ЛИКОМПАР, що розмиває етнічне лице держави і ослаблює її. Чи хоч розуміють це його творці?
Між тим впадає в око, що одіозний мовний законопроект ЛИКОМПАР підготував і озвучив саме перед осінніми парламентськими виборами. Уже зрозуміло, що діюча більшість українцям нічого, окрім підвищення цін, збільшення безробіття, пенсійного віку, наступу на соціальні права не дасть. Тому й почалася «болтологія з мордобитієм». От і виходить: нема діла – взялися за слово. Навіщо? Та щоб знову отримати політичні дивіденди і далі «рулювати» парламентом лиш однією рукою «соб, цабе…».
Від силового ухвалення мовного законопроекту віє диким кочовим середньовіччям. Наче відбувся завойовницький набіг – налетіли, натиснули кнопки – і гайда гуляти… «Ми перемогли!» - волали на провладному мітингу штатні крикуни. А тих, хто виступав проти законопроекту, якнайщиріше дубасив «Беркут». І подумалося, а скільки українців у парламенті, таких, як Володимир Литвин, натиснули кнопку «за»? За зашморг українській мові, нації і державі? Мимоволі спадають на думку знамениті слова Ліни Костенко:
Доборолися, добалакались,
Досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти
була колись
Незалежною хоч на мить?
Від кайданів, що
волю сковують?
Від копит, що
у душу б’ють?
Від чужих, що тебе
скуповують,
Від своїх, що тебе
продають?

Григорій ДАВИДЕНКО.