Вже давно хотіла написати до газети про своє сокровенне. А потім думала, а кому потрібні думки старої бабці? Адже наш час вже нібито минув. Дивлюся, он вже і в політиці замість Литвинів, Ляшків, Ківалових прийшли зовсім молоді слуги народу. Молодий президент Володимир Зеленський, молодий прем’єр Олексій Гончарук, молоді депутати та міністри. Може, хоч вони виведуть нашу багатостраждальну Україну із прірви.

А переді мною – моє рідне село. Воно як писанка. На річкою – великий луг. Звідси, як на долоні видно все: он – нова церква (стару зруйнували комісари у 1933 році), он – млин, он – стара школа, зведена ще паном у 1890 році, он – клуб…

При спогаді про наш клуб навертаються сльози. Оскільки перед моїми очима постають мої подруги, з якими доводилося ділити і горе, і радість. Напередодні великих свят ми збиралися у клубі і вечорами допізна готували свою програму. Наш художній керівник Василь Васильович, інвалід Другої світової війни, вправно грав на баяні і зупиняючи наш хоровий спів уявляв себе диригентом ансамблю ім. Верьовки. Інколи навіть покрикував на нас, що ми «не туди тягнемо». Може, і не туди, адже більшість з нас тяжко працювали на фермі та городній бригаді. Через це наші руки були більше схожими на чоловічі – кремезні, з покрученими пальцями. А ще у кожної з нас вдома було по 2-3 корови, свині, гуси, качки, кури. Аби прогодувати всю ту ораву, треба було з колгоспної ферми принести дерті, а після на колгоспному полі, яке починалося за нашими городами, наламати качанів. Адже працювали тоді за копійки, і без худоби та птиці нашій родині, де зростало четверо дітей, важко було б вижити.

А ще зі своїми подругами ми щонеділі збиралися на галявині біля річки. Хтось принесе домашнього перваку, хтось – сала, хтось – домашньої ковбаски, хтось солоних огірочків. Погомонимо, повечеряємо, а потім як затягнемо нашу «Коли калина не цвіте, то не ламай калину», і на душі ставало легше. Кожна з нас розповідала про свої жіночі мрії. 

З тих пір пройшло майже сорок років. Нашу галявина заросла бур’янами, кущами та деревами. На місці сільського клубу – звалище. У селі майже не залишилося молоді, здебільшого такі, як я – 70-річні та ще старші. Не чутно тепер українських пісень, а відтак нема веселості на душі.

Немає вже на цьому світі моїх найкращих подруг Зої, Катерини, Марії, Марфи, Любові, Зінаїди, Надії, Раїси, Олександри, Ганни, Одарки. Немає мені з ким погомоніти – чоловік помер, а діти – хто де…

На згадку про всіх моїх подруг надрукуйте для всіх слова моєї улюбленої пісні «Коли калина не цвіте». Можливо, це моє останнє прохання на цьому світі.