- ЩО тамечки в городі – важко живеться? – колишній сусід Тихін Іванович, витягнувши свою довгу шию, глянув прямісінько мені в очі, наче гіпнотизер своєму піддослідному. Та погляд цей був якийсь лагідний, а по-качиному схилена набік голова з цікавістю вивчала прибулого гостя.
- Скажіть краще, як ви тут?
- Та нічогенько. Живемо – не тужимо. Оце на пай усе вже одержали, тепер із бабою жир будемо нагулювати.
- Не знаю, як ваша баба, а по вас, Івановичу, щось, звиняйте, приросту не видно, - я оглянув худу та довготелесу статуру дядька. І за молодших літ він мав не вельми рівні ноги, а тепер їх скрутило в обід колеса.
- Ги-ги-ги! Мені не можна товстішати – ще баба розлюбить, - загиготів дядько.
Ноги та руки дядькові Тихону понівечила виснажлива робота на фермі. Від сімнадцяти років і до пенсії вергав він вилами гній, роздавав корми худобі, складав сіно і солому, одне слово, не зраджував своїй непочесній, тяжкій, але конче потрібній на селі «ручній» професії скотаря.
А ось любов у дядька Тихона видалась особливою. І прийшла вона разом із дівчиною Варварою з сусіднього села. Мовчазною, впертою і хазяйновитою, що, як виявилося пізніше, над усе ставила гроші та порядок у домі. З перших днів віжки подружнього життя Варвара впевнено взяла у свої руки і вже їх не випускала, ні коли діти повиростали і роз‘їхались, ні зараз, коли залишилися вдвох.
Не раз у чоловічих компаніях жалівся дядько на свою, пригнічену жіночим диктатом долю, рахував копійки, видані Варкою на дешеве куриво. Але ніколи і ні в чому їй не перечив. Так би і в‘їлася турицею в Тихона Івановича слава безхребетника, якби не викинув він на схилі літ один фортель. Хоча сьогодні достеменно вже ніхто не скаже, де тут чиста правда, а де вигадка...
Стояла немилосердна липнева спека, й у тітки Варки підскочив тиск – мусила лягти до райлікарні. Першого дня від несподіваної самотності дядько відверто занудьгував, а наступного вечора, коли поштарка принесла одразу дві пенсії, якийсь біс штрикнув Тихону Івановичу під ребро й він потрюхикав на своїх вигнутих ногах до сільського кафе.
Отут і почалося!.. Кілька днів поспіль гуляла і веселилася щедра дядькова душа, відкрившись ледь не для всього світу. Випивохам поталанило на дармівщину - Тихін Іванович не жалів грошей на пригощання. А сам ніби спершу і не хмелів.
- Нічого я в своєму житті не бачив, окрім телячих хвостів, ніяких духів не нюхав, окрім гною, - долинав із-під де­рев’яного “грибочка” кафе хрипкуватий голос дядька. - І маю на старість тільки покручені руки й ноги та згорблену спину. Одним лиш можу по­хвалитися - нікому й на мізинець зла не заподіяв.
Але «зелений змій» брав своє, і Тихін Іванович ставав несхожим на себе.
- А отих халамидників я іще знай­ду, - виривалося з його грудей грізним басом. - Ось скажіть, хто це зробив, хто плюнув ветерану ферми у душу?!
І він безперестанку вставав, силку­ючись кудись рушити, та чоловіки садовили його знов, приказуючи:
- Тихоне, пожарту­вали хлопці. Молоді - дурні.
- Еге, молоді, - не вгавав він. - Та я й хлопчаком нестелепкуватим так не капостив.
Треба сказати, десь за рік до ви­ходу дядька на пенсію трапилась із ним неабияка оказія. Та така, що його безмеж­на душевна доброта не витерпіла вчиненої наруги...
Була зима, дядько саме чергував на фермі. І, певно, від утоми заснув праведним сном пря­мо на соломі неподалік годівниць. Отак, в обіймах Морфея, і застали його у ко­рівнику якісь парубійки. Покепкувати б над чоловічою слабкістю - та й піти собі. Але ні. Зняли з дядькової голови шапку, переверну­ли догори і поклали в неї... коров'я­чий кізяк. Тоді тільки подалися геть під дружній регіт…
Прокинувшись, Тихін Іванович відразу не зрозумів, де його шапка, а вгледівши її біля ніг своїх та ще й з отаким “вмістом”, оторопів. Рвучко озирнувся - корови, ремиґаючи на прив’язі, доброзичливо тягли до ньо­го свої вологі морди, розвернутися і наповнити шапку ніяк не мог­ли. Значить, зробив висновок дядь­ко Тихін, це справа рук людських. Схопивши шапку, він майже стрімго­лов помчав у напрямку контори.
... Директор агрофірми геть розгубився, коли побачив на своєму столі шапку з коров'ячим кізяком.
- Оце бачите, до чого дожили! Демократія! - випалив з ходу Тихін Іванович і почав розмахувати пе­ред носом ошелешеного керівника своїми руками-клешнями.
- Я щось не розумію, - спантели­чено відступив на крок назад директор. - Яка демократія?!
- А отака, що розпустилися геть. Це ж треба так поглумитися над ста­рою людиною, - ще більше розпа­лювався дядько. - Знайду тих дурнів - заставлю відвезти шапку в город у хімчистку. А зараз заберіть як вєщдок. На загальні збори.
- Які збори, Івановичу? Схаме­ніться, - допетрав нарешті, в чому справа, директор. - Забирайте шапку додому. Розберемося...
Ніхто, звісно, ні в чому не розби­рався. А село ще довго тішилося цією пригодою. А потім і сам дядько Тихін розказував про те, що з ним сталося, зовсім незлобливо, ли­шень руками розводив. Хоча якийсь осад у потаємних ку­точках його душі все ж лишився, щоб згодом так несподівано вихлюпнути­ся на поверхню у сільському кафе.
А може, то зовсім інше. Може, разом із кілько­ма сотнями гривень виливавсь із ши­рокої дядькової душі тягар прожитих років, злітали тенета неволі та по­кори, якої зазнав він і на роботі, і в сімейному житті?..
Усе пройшло, все злетіло за вітром, як квіт кульбаби, - і мо­лодість, і краса. І здоров'я, як не було. Усе минулося... Ось тільки не минулися так просто дядькові Тихону його волелюбні витівки після приїзду тітки Варки. Кажуть, лемент у їхньому дворі зчинився тоді не­сусвітній. Чувся навіть якийсь тріск, мабуть, дебела палиця репнула навпіл від «контакту» з випнутими кістками хирлявої дядькової спини...
- Ну що, давай закуримо, козаче.
- Кинув я курити, Тихоне Івановичу.
- О, молодець, хвалю. Хоча, мабуть, жінка заставила – своя ж чи чужа? – у почервонілих від сухого колючого вітру очах дядька застрибали хит­руваті бісики.
- Жінка – то велика сила, - багатозначно мовив Тихін Іванович і смачно затягнувся ядучою цигаркою.

Микола Шарий.