Поточний № 36 (1274)

17.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Неповага


03.11.2011

Шановна редакціє! Хочу висловитися на заборонену, як мені сказали, але пекучу для багатьох тему. Я - звичайний колгоспний пенсіонер, 1925 року народження, інвалід війни, пережив зі своїм поколінням усе, що судилося на віку. Як згадаю війну, мороз по шкірі йде і зараз. Де в людей бралося здоров’я, сили, щоб усе витримати? І дощі, і спеку, і холод, і оте пекло, яке одні люди влаштовували іншим…

У 1943 році ми були ще хлопчаками, як нас забрали на Дніпро. До штурму трохи навчили володіти зброєю. Бувало, від сіл, які кілька разів переходили із рук в руки, залишалися самі димарі та попіл. Траплялося, що по три дні були під дощем, навіть обсушитися було ніяк. Але молодь з таким ентузіазмом воювала за рідну землю, що зараз, боюсь, так воювати не буде. На Самдомирському плацдармі, де були великі бої, я був поранений і контужений, додому повернувся інвалідом.
У Шевченківці було все зруйноване. Тоді казали: прийшли з війни - і не відпочили. Все довелося відбудовувати – і власні житла, і колгосп. Років з 15 робили все вручну, поки почала надходити техніка. І дітей до праці змалку привчали. Я працював обліковцем, бригадиром. За 45 років трудового стажу мав лише подяки, трудився ще й на пенсії. В 70-их і 80-их роках, як не важко було, а примудрялися щось відкладати на старість, на чорний день.
Та в Україні, як мені здається, з’явилося чимало нехороших тенденцій. З таким трудом були відбудовані після війни колгоспи, а їх без війни знищили. Навіщо було все руйнувати? Невже не можна було розпаювати ті ж ферми, корови? Кому було вигідно вирізати худобу? На селянина тепер не звертають уваги. У Фінляндії, якщо зайде фермер, всі встають - наш годувальник зайшов! А в нас їдять хліб усі, а дякувати забувають, мов воно саме з неба падає.
Про трудові заощадження, які визнані внутрішнім боргом України, тобто боргом держави перед громадянами, згадують здебільшого перед виборами. Нещодавно довелося робити операцію на очах, бо почав сліпнути. Звернувся у Магдалинівку - чи можна провести операцію за власні заощадження? «Це не наше питання», - сказали. Довелося звертатися до народного депутата Миколи Солошенка, який працює вже не одне скликання. Думав, цей чоловік допоможе… Зізнаюся, просити за своє законне якось принизливо. Та і що це за ситуація, коли чиновник вирішує, лікувати людину чи залишити її на поталу хворобі. «Нам заборонено вести розмови про ці гроші», - сказав мені депутат. Довелося залазити у великі борги, так ніхто й не допоміг…. А що ж було робити - операцію не відкладеш на майбутнє.
Двадцять восьмого жовтня, в День визволення України, Президент і прем’єр-міністр привітали і вже вкотре запевнили нас, визволителів, у своїй повазі. Між тим двадцять чотири мільярди державних гривень направили не на погашення боргів вкладників Ощадбанку, а на борги газовим компаніям. Та й в ухваленому в першому читанні проекті Держбюджету на наступний рік про трудові заощадження, як чути по радіо, ні слова. Чого ж нам чекати? Уряд доволі заможної Японії придумав, де знайти кошти - урізав власні зарплати. Наші ж урядовці з депутатами на подібне чомусь не здатні. Вони не придумали нічого кращого, як заборонити саму згадку про трудові заощадження.
Оце така «повага» до селян і фронтовиків - навіть полікуватися за власні кошти – зась. А можна було б ними і побутові послуги оплачувати, придбати холодильники, які виробляються в Україні, тощо. Та чомусь виходить все навиворіт - коли пнуться на виборні посади, заощадження «повертають», а ставши до праці – і гадки не мають.

Іван ФІЛАТОВ, інвалід війни.
с. Шевченківка, Магдалинівський р-н, Дніпропетровська область.