Поточний № 28 (1266)

20.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Несподіванки долі


03.01.2013

ЦЯ ІСТОРІЯ, що трапилася в Царичанському районі, почалася в далеких 50-тих роках. Країна ще не зовсім оговталась від фашистської навали, ледь-ледь спиналася на ноги… Люди жили ще дуже бідно, голодували. Та всіх зігрівала надія на краще майбутнє. Жили тоді дві сестри, Таня і Валя. Валя вчителювала в молодших класах, дуже любила малечу. Вона вийшла заміж за свого колегу Олександра, була щаслива у шлюбі. Таня, інвалід дитинства, здебільшого була вдома. І ніяких ілюзій на своє майбутнє не плекала. Вона була рада спостерігати щастя сестри…
У дівчат квартирував молодий хлопець Микола. Таня не зразу зрозуміла, що він приділяє їй увагу. Та й сама була небайдужа до хлопця… Вона незчулася, як завагітніла. Ця новина її не злякала, а принесла радість. Бо душа прагнула відчути себе повноцінною жінкою, звідати головне таїнство природи - материнство. Таня щодня з любов’ю прислухалася, як росте в ній дитя, і вже подумки пестила його… Вона нічого не сказала Миколі. Він поїхав додому, не відаючи про наслідки свого залицяння…
Медики застерегли Таню, що їй не можна народжувати. Але молода жінка наполягла на своєму. Таня народила хорошого здорового хлопчика і ще встигла потримати його на руках, поцілувати, щасливо зітхнути… Хлопчик залишився в пологовому будинку. В ті часи ще не було матерів-зозуль, що підкидали своїх немовлят у чужі гнізда чи державі. Та малий недовго залишався сиротою. Його усиновило молоде подружжя - Марія та Антон.
На честь батька сина назвали Антоном. Хлопчик ріс у сім’ї, оточений увагою і любов’ю. Він ніколи не відчував себе нерідним і не знав таємниці свого народження. Та, як буває, знайшлися «доброзичливі» люди, які розкрили йому «правду». Для нього ця правда не мала ніякого значення. На той час він мав шістнадцять літ. Любив своїх батьків синівською любов’ю і ніколи не допитувався, щоб не завдати їм прикрощів… Батьки до кінця не розкрили синові таємниці. І Антон свято береже пам’ять про них, як найрідніших йому людей. Разом з цим йому завжди хотілося дізнатися, хто ж його біологічна мама і як сталося, що він залишився сиротою…
Його рідна тітка Валентина народила доньку за два місяці до Тані. Нові обов’язки матері, переїзд в інше село за сімейними обставинами дещо вибили її з колії. Коли кинулася шукати племінника, було вже пізно - його всиновили. І таємницю усиновлення їй ніхто не відкрив… Почуття провини перед сестрою переслідувало Валентину усе життя. І вона заповіла своїй дочці Оленці знайти їхню кровиночку.
Більше десяти років Олена намагалася відшукати двоюрідного брата. Та ні пологовий будинок, ні РАГС не пішли їй назустріч. Та вона не припиняла пошуки. Якось до мене, на ту пору голови Царичанської селищної організації ветеранів, звернулася знайома жінка з проханням знайти людину. Сказати, що я була здивована, - це нічого не сказати. А потім мене взяло за живе: чи ж справлюся? Адже загальних відомостей про людину було обмаль. Не варто розповідати про мої численні потуги… Є факт - мені вдалося його знайти, у що навіть самій не віриться. Тепер добре розумію, як нелегко волонтерам відшукувати загублених в часі і просторі учасників «Чекай мене»…
Зустріч Олени і Антона відбулася через довгих 57 років після їхнього народження. Нарешті в Антона з’явилася рідня по лінії матері. Омріяне диво сталося - він дізнався все про свою рідну матусю, яка ціною власного життя дала можливість жити йому. Він низько схиляє голову перед її материнським подвигом. Тепер Антон став духовно багатшим - у нього є пам’ять про рідних маму і тьотю, є сестра, племінники і онуки.
Радість, як і горе, не буває одна. Зовсім недавно до Антона обізвався і батько. Він переїхав у недалеке село до родичів. Дізнався про Антона, щиро зрадів. За батьковими словами він почув про народження сина надто пізно, не зміг знайти…
Олена - будівельник, Антон - оператор, у них навіть професії близькі. Брат і сестра! Вони й не сподівалися, що доля подарує їм таку несподіванку! Нічого, що так пізно, це краще, ніж ніколи. Рада і я, що змогла доповнити щасливий келих життя цих людей, поєднати родинними вузами їхні власні сім’ї. Усім їм щиро бажаю добра, здоров’я, щастя, бажаю берегти віднайдене почуття родини…
(На прохання родини всі імена змінені).

Алла МАЛЬЧЕНКО.