Поточний № 44 (1231)

14.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Незабутні з нашої альма-матер


12.02.2015

Незабутні, неповторні. Такі слова приходять на думку щоразу, коли згадую своїх університетських викладачів. Це зараз скрізь - університети та академії. А раніше університет в нашій області був один – Дніпропетровський державний імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, що нині носить ім’я свого видатного випускника - Олеся Гончара. Тоді ж, коли мені випало щастя вчитися у цьому вузі, він був безіменний. Та особисто я назвала б його іменем всіх моїх викладачів, котрі тоді працювали на кафедрах філологічного факультету.

ЯКІ то були імена! Відомі чи не на всю Україну. Один професор Фелікс Мар’янович Білецький - однофамілець академіка Білецького - чого вартував! Людина енциклопедичних знань в царині літератури, він знав не тільки у якому саме підручнику написано про той чи інший твір, але й на якій сторінці. У це важко повірити, але так було. Наче зараз чую його стишений голос і своєрідну манеру говорити, трохи захлинаючись словами. Був екзаменатором виняткової людяності: йому було незручно ставити на бал нижчу оцінку на іспиті хорошому студентові, котрий з якоїсь причини недовчив щось по програмі. Чи є зараз такі викладачі?..

Чисто зовні нас, студенток філфаку, у переважній своїй більшості вчорашніх жительок села, чи не найбільше вразила викладач сучасної російської літератури Катерина Петрівна Сітнікова. Такої довгої із справжньої норки шуби і прикрас із бурштину ми так близько до того в своєму житті ще не бачили. Вона, вже тоді немолода дама, носила все це з воістину царською поставою і була для нас прикладом справжньої жінки без віку, яка між іншим навчала нас гарним манерам. А одного разу, коли одна з моїх однокурсниць, спізнившись на лекцію, надто голосно пройшла в аудиторію, Катерина Петрівна зауважила:

- Костянтин Федін у своєму романі «Города и годы» писав: «легка хода закоханої». Так-от у дівчини і повинна бути саме такою хода, а ви тупаєте, як кінь.

Навряд чи хто з моїх однокурсниць сьогодні зможе пригадати, про що йдеться в тому романі Федіна, а от завдяки К.П. Сітніковій ту цитату кожна з нас запам’ятала назавжди.

Що вже говорити про її молодшу колегу Валентину Данилівну Нарівську! Ця викладачка – володарка цінного вміння захоплювати в полон літератури навіть закоренілих скептиків, котрі траплялися серед нас, дякувати Богу, у вигляді винятку. Так-от навіть ці винятки після переконливих аргументів Нарівської звертали свою пильну увагу на твори, які й не збиралися читати, а потім на практичних заняттях брали активну участь в їхньому обговоренні. Така вона – тонка майстерність викладача, котрий може стати прикладом для інших.

Зовні строгий, але не вимогливий до студентів на лекціях викладач і відомий поет Віктор Федорович Корж вперше зайшов до нас в аудиторію оригінально – поправивши великі окуляри із захисними скельцями на переніссі, він сказав: «Я буду говорити, як справжній поет: довго і нудно». Обіцянку свою він виконав на всі сто відсотків. Але ми любили його за вірші, сповнені філософського змісту, розуміли, що справжній поет – людина не від світу сього, в голові якої постійно народжуються рими, а не думи про наші лекції.

Фронтовик, викладач української мови професор Дмитро Харитонович Баранник навчав мові не одне покоління студентів. У беззмінній костюмній трійці він стиха диктував нам лекції, на одній з яких про минулий і майбутній час ми чомусь розслабились і слухали його неуважно, поки він не сказав: «Ну, я пішов». Усі ми наче пробудились від сну: як це? посеред заняття? На що Дмитро Харитонович відповів: «Ну, я пішов це – приклад минулого майбутнього часу. А ви що подумали?..» З того моменту ми ловили кожне його слово.

Дуже м’який у своїй манері теж фронтовик і викладач усної народної творчості Іван Тихонович Клименко, який один з-поміж усіх інших носив на своєму костюмі планки нагород, одного разу вразив мене назавжди. Вже не пригадаю у зв’язку з чим, але впевнена, що доречно він процитував слова Максима Горького, котрих не знайдете в жодному підручнику: «Література – це брехня, але ти мені збреши так, щоб я повірив». Хіба таке можна забути?

Впевнена, що про викладача вступу до літературознавства і в минулому драматичну актрису Клавдію Павлівну Фролову можна написати цілу колективну книгу спогадів. Завжди усміхнена, з яскраво-червоною помадою на вустах і зачіскою, яка вповні відображала її буремну вдачу, ця жінка щоразу дивувала нас цілою купою по-справжньому чарівних речей у літературі. Чого вартував її тільки один літературознавчий аналіз поеми І.Драча «Балада золотої цибулини»! А як вона вчила нас думати тільки над однією художньою деталлю!

Як зараз бачу золотим соняшником, котрий щораз повертав свою голову до нас, допитливих студентів, які мріяли про фах журналіста, Володимира Дмитровича Буряка, що дочасно пішов за обрій. Приходячи двічі на тиждень на заняття журналістського факультативу, він щоразу змушував нас нетривіально думати і дивував якимись психологічними завданнями на кшталт описати героя за фотографією або дати собі характеристику очима сторонньої людини. Наче диригент оркестром, він впродовж років керував нашими юними душами.

Шкода, що цих чудових людей уже немає поміж нами. Інші тепер зігрівають теплом своїх душ рідні нам стіни, сіючи поміж сьогоднішніми студентами розумне, добре, вічне. Але й нині тут ще викладають ті, хто прокладав нам стежку любові до рідної мови і літератури. Зокрема, викладач історії української літератури Нінель Іванівна Заверталюк. Ця тендітна жінка так натхненно і пристрасно розповідала нам про «розстріляне відродження», що не перейнятись цією темою було просто неможливо. Тим більше, що тоді, на зламі епох, незнайомі нам досі імена Епіка, Еллана-Блакитного, Йогансена з її вуст звучали, мов чарівна музика.

А аналіз художнього твору, якому навчала нас Надія Миколаївна Мисливець! Це ж треба вміти так захопити студента такою творчою роботою, щоб кожному з нас закортіло розкладати на атоми будь-який роман чи новелу. Водночас завдяки цьому можна було і собі навчитися азам справжньої письменницької роботи, коли тропи нанизуються, наче намистини на нитку.

Лірик і поет, мрійник і літератор. Ці слова приходять на думку, коли згадую Костю Семеновича Дуба, доцента кафедри української літератури. І приємно, що вже і після роботи у нашому університеті Кость Семенович активно шукає себе в літературі, видавши вже не одну дитячу книгу, оформлювачем яких є його донька, випускниця філологічного факультету 1986 року, а нині – доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету, кандидат філологічних наук, мати-героїня Ірина Костянтинівна Цюп’як.

Понад два десятиліття тому кожен з нас сів у свого човна і поплив рікою життя у своєму напрямку. Тільки наш корабель – наш любий університет – залишився стояти на своєму надійному якорі Науки. Тепер рідний нам навчальний корпус №1 змінив своє обличчя, бо одягнений у сучасні шати. Але переконана, що його характер завдяки викладачам залишився таким же, як і раніше: інтелігентним і доброзичливим до студентів. За це ми його і любимо і цю любов пронесемо через усе життя.

Олена ЧЕРНЯВСЬКА (Булава), випускниця 1993 року. м. П’ятихатки, Дніпропетровська обл.

На знімку: вітальний адрес з нагоди ювілею професора кафедри української літератури Нінель Заверталюк зачитує випускниця 1986 року, а нині – кандидат філологічних наук, доцент Національного гірничого університету Ірина Цюп’як.

Фото Олексія Гуденка.