Поточний № 44 (1231)

16.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Незабутня зустріч через 45 років


29.08.2018

Яскравий літній день. Перед Палацом студентів Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара збираються бадьорі люди зі щирими усмішками, повними здивування очима. Гурт збільшувався, жваво пригадуючи типові риси один одного. Хвилювання вгамовуються, й чути розмови про давно минулі, але такі дорогі для кожного студентські роки, викладачів, лекції й семінари, тривоги й надії, заліки та екзамени, радість і смуток.

  Ніби все вчора було. Успішно склали іспити 44 дівчини і 6 юнаків та одержали право навчатися на історико-філологічному факультеті ДДУ. Найстаріший факультет прилучив наше покоління до науково-педагогічних і творчих традицій. Він довгий час знаходився в красивому, але  аварійному будинку на розі вулиць Т.Шевченка і К.Лібкнехта, уміщуючи навчальні аудиторії, ректорат, деканат, гуртожиток для студентів, бібліотеку, квартири для викладачів. Тут завершував навчання великий український письменник, громадський діяч, духовний авторитет нації  Олесь Гончар, творець роману, сповненого красою вірності, «Прапороносці», «Тронки», «Собору» із закликом: «Собори душ своїх бережіть!» На філфаці навчався майбутній письменник, драматург і сценарист Павло Загребельний – автор яскравих історичних романів «День для прийдешнього», «Диво», «Роксолана» та ін.
Пізніше в аудиторіях лунали молоді голоси поетів Сергія Бурлакова, Віктора Коржа, Наталки Нікуліної. На відміну від попередніх поколінь студентів, нам довелося починати і завершувати навчання (1968-1973 р.р.)  у пристосованому приміщенні на вулиці Громова (нині вул. Володимира Антоновича). На тому місці  тепер знаходиться будинок Дніпровської академії неперервної освіти. 
У двоповерховому корпусі працював деканат філфаку, який очолював Дмитро Харитонович Баранник, кафедри, читальна зала, розміщувалися аудиторії. Окремі предмети вичитувалися у центральному корпусі університету. На фізкультуру їздили до стадіону «Металург», а відпочивати і писати конспекти поверталися до гуртожитку № 2 трамваєм п’ятого маршруту (окремі студенти знімали кімнати).
Пригадали ми, досвідчені ветерани педагогічної ниви, улюблених письменників: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Олександра Довженка, Юрія Яновського, Володимира Малишка, Ліну Костенко…
Не забути, як з’являлися у сірих коридорах великі сонячні стіннівки «Філолога» і «Гарту» - літстудії ім. Володимира Булаєнка, літературознавчий гурток Клавдії Фролової з дискусіями про підтекст твору.
Провели перекличку. Із сумом пригадали імена тих однокурсників, хто вже ніколи не прийде на зустріч. Стали на сходи перед Палацом студентів, до якого нас приводили викладачі на громадські заходи, сфотографувалися напам’ять. Пригадалося, як ми – першокурсники, здивовано оглядали прикрашений прапорами і лозунгами цей величний Палац під час святкування 50-ї річниці заснування університету. І по-доброму позаздрили тим, хто незабаром тут буде відзначати його 100-ліття.
Не забулося, що багато з наших однокурсників, як і передове студентство того буремного часу «шістдесятників», наперекір заборонам і попередженням читали й обговорювали роман «Собор» Олеся Гончара, а через активістів-старшокурсників дізналися про зміст «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», у якому порушувались гострі проблеми русифікації, дволикість моральних якостей компартійної еліти.
Через кілька хвилин ми перемістились до сучасного затишного приміщення, оформленого в українському стилі. Згадувалось студентське минуле, миттєвості щирого кохання, сподівання на великі звершення. І вони не забарилися, збулися. Наші здобутки тісно пов’язані з невтомною працею професорсько-викладацького складу, викладачами, які навчали, не принижуючи закликами берегти особисте призначення, – нести рідне слово до сердець вихованців. Багатьох наставників уже немає, але у нашій свідомості вони залишатимуться живими. 
Із вдячністю пригадали Валентину Височину, Марію Калиниченко, Поліну Мішуренко, Миколу Прядка, Леоніда Сахна, Клавдію Фролову, Василя Хоменка, Марію Шевченко та інших.
Не підвели ми своїх викладачів, адже більшість працювали до заслуженого відпочинку вчителями у школах чи викладачами середніх спеціальних  навчальних закладів області. Разом із тим не загубилися обдаровані однокурсники. Зокрема, Юрій Буряк постійно писав вірші, а з часом видав ряд самобутніх книжок поезій «Амальгама», «Коло навколо», «Тисячосвіччя», «Не мертве море». Його творча праця гідно оцінена громадськістю. Він став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. 
Глибоко цікавився проблемами мовознавства Олександр Тараненко. Він за ці роки досяг успіхів у вивченні багатств української мови, став професором, доктором філологічних наук, членом-кореспондентом АН України, мешкає і працює в м. Києві.
Тетяна Рига присвятила себе науково-методичній і виховній роботі, стала одним із найдосвідченіших працівників Дніпровської академії неперервної освіти педагогічних кадрів. Вона пригадала, що наш курс відзначався товариськістю, оптимізмом і довірою до порад педагогів. Доповнюючи ці слова, Лариса Латенко розповіла, що їй, як активістці, доручили зібрати бригаду для роботи в корпусі №1, що будувався тоді в Ботанічному саду. Всі однокурсники прийшли до новобудови, щоб працювати. Це було круто!
Тепло відгукнувшись про студентські роки, Ліда Білан висловила вдячність університету, що дав міцні знання, адже завдяки диплому опинилася, як вона вважає, у найкращому куточку на землі – селі Чумаки Дніпровського району. «Тут привітно зустріли нашу родину. Забезпечили житлом і роботою за фахом. Чоловіку довірили керувати середньою школою. Роки швидко минули серед працьовитих людей, квітучих садів, багатих ланів. Діти виросли. Час відпочивати, але продовжую працювати в Чумаківській ОТГ на посаді діловода». 
Неля Таратуніна прилетіла на зустріч із далекого Еквадору, де нині проживає, і привезла кожному по мушлі. Вона сказала, що власноруч назбирала їх на березі океану. «Притуліть до вуха – і ви почуєте шум, хай він завжди нагадує про цю незвичайну зустріч», – порадила вона. А ще Неля написала вірш, присвячений 45-річчю нашого випуску.
Мій ДНУ, ти чуєш наші кроки?
Мені здалось, що час пішов назад,
Щоб повернути юність нам сьогодні.
По двадцять – нам, тобі – ще п’ятдесят…
Мій ДНУ, ти чуєш наші кроки?
Ми молоді! Попереду – життя…
Ми мріємо, чекаємо, сміємось…
У юних німф філфаку – відчуття,
Що назавжди збережемо безпечність.
І так і сталось… Раді ми рокам…
Що нам вони? Ми молоді душею.
Столітній ювілей нас всіх зібрав,
Щоб у танці закружляти над землею.
Для цього, залишивши Еквадор,
Я з вами, щоб обійняти всіх за плечі.
Ми в ДДУ отримали диплом
І зберегли цю мить навік у серці.
Неля Таратуніна.
Поділився своїми спогадами про студентські роки і я. Наголосивши, що найголовнішими вважаю сімейні цінності, навчання і патріотичне виховання молоді на засадах козацької педагогіки. 
У затишній кімнаті лунали студентські пісні, тости, пересипані жартами, спогадами про минулі роки й таке дороге і безцінне, зі сльозою смутку на очах наше сьогодення.
Анатолій ХУДОКОН,
вчитель-методист,
відмінник освіти України.
смт Слобожанське,
Дніпропетровська область.