Поточний № 19 (1257)

22.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Ніколи не забуду ту булочку…


12.03.2012

В одному з номерів «Сільських новин» і прочитала статтю про хлопчиків-розбишак. І мені також захотілося поділитися з читачами моєї улюбленої газети своїми спогадами про дитинство.

НАРОДИЛАСЯ я 27 березня 1952 р. у с. Миколаївка Новомосковського району на Дніпропетровщині. У нашій сім‘ї вже було троє дітей: старша, Лариса, 1948 р.н., та близнюки Вова і Толя, 1950 р.н. Час тоді був тяжкий. Наш тато з 1934 року був на військовій службі. Пройшов і Халхін-Гол, і Фінську, і Велику Вітчизняну. Горя бачив багато. У 1945-му був поранений. Воювати вже не міг. У Чехословаччині його лікували, потім направили в частину на Далекий Схід, де він навчав молодих бійців. З рядових, з освітою всього чотири класи, додому він повернувся старшим лейтенантом, з багатьма медалями і орденами. А ми, голопузі, ті медалі в пісочку заривали і не знали, що ж то таке. 
Тато працював у колгоспі за трудодні, а мама – операційною медсестрою в с. Губиниха. До роботи вона пішки сім кілометрів ходила. Згодом моя бабуся Марія купила хатку в Губинисі і ми переїхали туди жити. Жити було ой як сутужно. На оті палички-трудодні зерно тільки в кінці року давали. А як дітей цілий рік годувати? Їли і макуху, і суп з однієї квасолі… Зате були міцними, здоровими і дружними.
У старенькій хаті тато зранку натопить піч та й підуть з мамою на роботу. Морози тоді такі були, що сьогоднішнім і не снилося. А снігу – під саму стріху. Сидимо ми ото на печі. А так хочеться погуляти на вулиці. Я пропоную хлопцям: «А давайте виб‘ємо вікно і побігаємо по снігу». Так і зробили. І ось вже Толя в маминій шубці, Вова – у валянках, а я у ситцевому платтячку і босоніж біжимо вулицею до якогось стовпа. Потім хлопці перевдягаються, а я знову в тому ж платтячку й босоніж. А сніг аж під шию… Набігались, залізли через вікно до хати, заткнули дірку подушкою. Було дуже весело, поки батьки з роботи не прийшли…
Пам‘ятаю, що в дитсадку через мене ми пробули лише днів десять. Я втечу із садка, побіжу на ставок і купаюсь там, доки хлопці не прибіжать. А яка тоді була одежа? Одні трусенята і більше нічого. А щоб вдома нас не лаяли, ми вирішили повісити труси сушити. У хлопців вони були із сатину, а мої легкі з ситцю вітром здуло у воду. Хлопці мене привели додому, а самі кудись повтікали. А я вся в сльозах заходжу до хати гола-голісінька, падаю перед мамою на коліна і благаю дати хоч якісь трусенята…
Одного разу батьки поїхали до міста, а ми з хлопцями залишилися вдома. Знайшли сірники і підпалили солому біля сараю. Добре, що сусіди були вдома та погасили вогонь, а то наробив би він біди.
Взимку батько зробив нам санчата з ковзанів. Стаєш на дошки навколішки і відштовхуєшся паличками по льоду. Їздили поперемінно. Хлопці катаються, а я за ними бігаю. Та й шубовснула в воду. Витягли мене брати з ополонки, воду з чобіток вилили, а додому йти страшно, бо будуть батьки сварити. То й бігаю, поки не висохне одяг на мені.
У моєї подружки Полінки батько тримав пасіку. І тільки перший збір меду - одразу нас гукає. Дядько Іван медом частує, а тьотя Фрося – домашнім хлібом і молоком. Коли б ми не прийшли до них у гості, ніколи голодними не йшли додому. І коли тільки ті жінки спали?! Працювали в колгоспі. На роботу йшли рано, приходили пізно. У кожної були діти, господарство, город. За ніч побілять хату, наварять їсти, хліба в печі напечуть та ще й дітям виперуть білизну. А самі які охайні ходили: білі батистові хусточки, чисті сорочки. Світла пам‘ять нашим батькам, матерям, сусідам, яких уже немає на цьому світі.
У 1959-му я пішла у перший клас. У Губинисі тоді було три школи. Не знаю, чому, але ми з нашої Кузнечної, минаючи одну з них у центрі села, йшли до другої за п‘ять кілометрів. Доріг тоді не було і, коли сухо, то добре, а якщо дощ, то одну ногу витягнеш з багнюки, а друга вже без чобота. Біля дверей школи стояв тазик з водою і віником, мили хто в чому був взутий. У першому класі було по 5-6 уроків, потім група продовженого дня. Сидимо голодні, бо з дому нічого й взяти. Скінчилися уроки. Заходить вчителька і каже: «Діти колгоспників, мийте руки і на обід». Із 33 учнів 12 не були дітьми колгоспників. Моя мама працювала в лікарні, а тато на той час – на будівництві цукрового заводу. Тож коли діти колгоспників їли, ми мили підлогу в класі. З їдальні не можна було винести навіть крихту хліба, бо вчителі стежили за цим. І ось приходять діти з їдальні, а моя подружка Полінка Гончар дістає з-під фартушка булочку для мене і показує, щоб я, не бай Боже, нікому не сказала. У березні нам з Поліною вже буде по 60. Та я ніколи не забуду ту булочку…
А яка вулиця у нас була дружна. Було і футбольне поле, і баскетбольне. Вся дітвора туди бігала. Та дружба триває і зараз. Телефонуємо один одному, зустрічаємось коли раз на рік, а коли й частіше.
Нехай вам здоровиться, мої рідні, хай ваші діти, онуки і правнуки будуть щасливі!

Любов КОВАЛЕНКО, нині ПАРФЬОНОВА. с. Новолександрівка, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область. 
На знімку: тут нам з Полінкою по 12 років. Це ми йшли з прополювання буряків. Я була маленька і слабша за подружку. То вона свої рядки прополе і йде з сапою мені назустріч.