Носівський район

Гірка доля мало не спіткала «солодке» підприємство, засноване 125 років тому графом Мусіним-Пушкіним.
Носівському цукровому заводу було на кого озиратися - яскравим прикладом бездушності й безвідповідальності стояли Новобиківський та Бобровицький цукрові заводи. Про перший на згадку залишилася лише труба, про другий нагадували порізані на металобрухт руїни. На ладан дихало й інше «солодке» підприємство у Парафіївці сусіднього Ічнянського району.
Колись ці заводи входили до одного об‘єднання. Навперебій видавали на-гора «біле золото», ділилися досвідом, виборювали першості у соцзмаганнях. Все минуло, мов одна ніч. Порізали не лише агрегати й механізми, вирізали цілі, немов фрагмент із невдалого кіно, династії цукровиків, понівечили людські долі, знищили роками створювану інфраструктуру, будинки культури, житловий фонд. У Носівці й дотепер кажуть: «Поїхав у завод», бо місто й досі умовно розділене на дві частини - центр і завод…
Цілих два роки так не казали, і «у завод» не їздили, бо й самого заводу не було. Величезна купа металу була приречена на розкрадання. Здавалося, відлік його смертного часу йшов на дні…

- Офіційною датою свого «другого» народження ми вважаємо 15 січня 2010 року, - розповідає директор ТОВ «Носівський цукровий завод» Валерій Марченко.
Новий власник повністю розрахувався з боргами попередника, хоча новостворене товариство не є правонаступником колишнього заводу.
- Та людям цю тезу замість хліба насущного до кишені не покладеш, - розмірковує Валерій Анатолійович. – Їх треба мобілізувати до роботи. За два роки, поки завод стояв, його розікрали відсотків на п‘ятдесят, а фарби й щітки його стіни не бачили щонайменше шість-сім років.
Розруха і запустіння! За часи незалежності завод відчутно втратив колишні позиції в галузі цукроваріння, бо працював, здебільшого, на тростині.
- Позиція нового інвестора Івана Івановича Куровського з перших днів була однозначною – переробляти виключно цукрові буряки, вирощені на землях ПП «Агропрогрес», - розповідає про основні моменти Валерій Марченко. – Ну, і, звісно, людський фактор не можна не брати до уваги.
Самі робітники, дізнавшись, що я з газети, розповіли, як побоювалися нового інвестора.

Пригадали ту першу зустріч з Іваном Куровським, коли завод тільки запустили. Думали, він пальці у двері зачинятиме, бо ж такі гроші чоловік вклав! А він сказав так просто, наче свій – давайте всі разом підніматимемо завод і долатимемо розруху. У багатьох аж сльози на очах заблищали…
- У перший рік ми навіть не думали реконструювати завод, - не приховує Валерій Марченко. – Стояло завдання хоча б його запустити.
Втім, можливості носівських цукровиків виявилися набагато більшими. Всього за рік роботи вони вийшли на п‘яте місце щодо виходу цукру (13,58%) серед 73 цукрових заводів України.
- Результат приголомшливий, - впевнений директор. – Особливо, якщо врахувати, що колишні, по-своєму унікальні майстри-цукровики пішли з заводу. Вузькоспеціальних професій треба навчати. А кого? І головне - коли? І тим не менше, відсотків на вісімдесят ми повністю набрали новий колектив.
- Тоді з чого ж результат? – не втримуюсь, щоб не спитати. – «Лежачий» завод за якийсь рік вийшов на передові позиції!
- Найперша умова для хорошого виходу – якісна сировина, - охоче ділиться секретами Валерій Анатолійович. - Такою сировиною нас забезпечує «Агропрогрес». Вміст цукру в буряках, вирощених на його полях, торік був на рівні 16,7-16,8 відсотка! Друга причина – до мінімуму зведені транспортні витрати, адже відстань від полів «Агропрогресу» до заводу незначна. Торік з чотирьох систем автоматизації, що контролюють основні виробничі процеси, дві замінили на нові, німецької фірми «Шнайдер». Вони відповідають за випарювання цукру і дефектосатурацію. Цього року плануємо вдосконалити саму дифузію і автоматизувати котли, насамперед зробити їх економічними. Бо ж не секрет, що сорок п’ять відсотків усіх витрат «з‘їдає» ціна на газ. І далі вона має невтішні тенденції до збільшення. Тому завдання номер один – звести до мінімуму витрати газу.
Зараз ми міняємо пальники, а всі виробничі процеси робимо автоматизованими. Одним словом, суворий облік і контроль, - підсумовує Марченко. – До речі, щодо обліку. Багато цукру втрачаємо на виході. Тому особливо ретельно контролюємо вміст цукру в мелясі, жомі і так званих побічних продуктах виробництва.
Загалом, виробництво солодкого продукту – дуже трудомісткий процес, високозатратний і складний. У сезон на Носівському цукровому заводі працює півтисячі людей, котрих на роботу за півтори-дві тисячі не дуже заманиш. Важко! Тому не можу втриматись, щоб не спитати Валерія Анатолійовича про соціальну захищеність тих, хто працює. Та ще й з новим інвестором. Та ще й лише через рік, коли, власне, і прибутки рахувати ні з чого.
- Іван Іванович перед початком сезону суттєво підвищив оплату праці. Якщо простежити динаміку, то з січня по серпень вона була на рівні 2100 гривень, у вересні-жовтні – 3200, і нарешті, у листопаді сягнула чотирьох тисяч…
Й тим самим, на думку Валерія Марченка, Іван Куровський повернув людям головне – бажання йти на роботу, власне, те, що безсоромно забрали у них за роки незалежності. А ще - відчуття колективізму, коли разом працюють та досягають реальних результатів, і коли разом відпочивають у свята.
- Ніколи не забуду того дня, як вперше після років простою і занепаду ми зібралися всі разом, щоб відзначити наше професійне свято, – розповідає Валерій Марченко. – Люди під оплески виходили на сцену, отримували грамоти, грошові премії, поздоровлення. Як у старі добрі часи! Зате як це надихає! Практично з перших днів мінімум двадцять і максимум сорок відсотків до окладу доплачували всім, хто відзначився у роботі.
Пити чай з власним цукром – тут теж взяли за правило. За рішенням Івана Івановича всі, хто працює на заводі, отримали безкоштовно по два мішки цукру. Навіть податки за них завод сплатив.
Так носівські цукровики відзначили відкриття першого, після двох років простою, сезону. А на додачу – ще й премія у розмірі окладу.
- Чи не станеться так, що ці акції більше не повторяться? Поманили людей на перших порах і… досить? – питаю Марченка.
- Повірте, що ні! Надалі соціальна захищеність людей буде ще відчутнішою. Адже завод набере обертів, вироблятиме продукцію, і у виграші будуть всі, - впевнений директор.
До речі, безкоштовний цукор отримують ще й ветерани виробництва, а за пільговими цінами – 6 гривень за кіло при собівартості 7,87 – вчителі місцевої школи, власне, всі, хто звертається з проханням до дирекції.

Соціальних благ для працюючих на заводі стільки, що й перерахувати важко. Приміром, забезпечення фірмовим одягом і комплексними обідами вартістю у п‘ять гривень. У сезон – ще й вечерею. Практично з перших днів на заводі запрацювали душові – елементарна потреба зняти втому після трудового дня. Заводський гуртожиток, відремонтований заново, гарантує європейський рівень життя з сучасними умовами побуту.
- Він у нас не пустує, цілий рік заселений, - розповідає Валерій Марченко. – Чотири кімнати облаштовані під житло для сімей. Приміром, головний технолог приїхала сюди з Черкащини, завідувачка лабораторії переїхала з Парафіївки Ічнянського району, разом із чоловіком.
- Інвестор вкладає колосальні суми у розвиток виробництва, і при цьому – не забуває про людей. Таке бачу вперше, - зізнаюся Марченку. – Суму можете озвучити? Чи це комерційна таємниця?
- Чого ж, можу! – підхоплює мою ініціативу Валерій Анатолійович. – Лише на реконструкцію та ремонт витрачено понад 12 мільйонів. І це тільки початок. Попереду – ще мільйони гривень. Десятки мільйонів! Загальна сума капіталовкладень за цей період сягнула сорока мільйонів. Причому все абсолютно прозоро. Маю на увазі податки й відрахування.
- Тоді, може, будете відвертим до кінця?
- Минулого року завод виробив 15300 тонн цукру. Цьогорік плануємо двадцять – двадцять три.. Відповідно й податків за минулий рік сплатили 3 мільйони 39 тисяч. Соціальних зборів, мається на увазі Пенсійний фонд, фонд тимчасової втрати працездатності – 3 мільйони 394 тисячі гривень. Надали спонсорської допомоги більш як на сто тисяч. Без перебільшення скажу, що на одному Носівському цукровому заводі тримається весь бюджет району – у процентному відношенні це п‘ятдесят два відсотки!
Страшно навіть сьогодні подумати, що було б із столітнім заводом і з людьми, коли б не ця доленосна зустріч з Іваном Івановичем. Прийшов справжній господар, патріот своєї землі, людина надзвичайної широти душі. І тому я навіть не сумніваюся, що старий завод чекає попереду довге й щасливе життя.

Лариса НЕСІНА. Фото автора. Чернігівська область.

На знімках: Завідувачка виробничої лабораторії Тетяна Максимча. На підприємстві серед бетону та металу впорядковують і затишні місця для відпочинку.