Де я тільки не зустрічав Новий рік: і в поїзді, і в літаку, і в лісі. Позаторік навіть довелось з кумом один одного поздоровляти на зимовій рибалці. Але так, як цього року, ніколи ще не було. А все через Семенову техніку, луснула б вона разом з ним!

Запросив, значить, нас жінчин брат Семен до себе Новий рік зустрічати. У бізнесменах він вже років п’ять ходить. Тут з дружиною в однокімнатній квартирі живемо, а він собі такі хороми відгепав! Там і шпилі, і башти, і колони, і фронтони розцяцьковані. Не раз казав йому: «Був би я при владі, розкуркулив би тебе!». А він зуби шкірить: «Розумні ніде не пропадають, а дурні на чуже зазіхають!»

От і побалакай з ним. І не хотілося до нього йти, так жінка ж причепилась – ходім та ходім, подивишся хоч, як люди живуть. Ну, добре. О дев’ятій вечора приходимо. А там гостей вже повно. І всі, як один, видно, бізнесмени. Бо чоловіки – пузаті й пикаті, а жінки їхні з голими спинами і з перснями та обручками на всіх пальцях та з намистами блискучими на шиях. Ну, а Семенова Ліля та ще й у чудернацькій якійсь сукні з довжелезним хвостом. Буржуї та й годі. Моя Тамара, як сірий горобчик серед папуг.

- Нічого, – кажу їй, – не переживай. У них голі спини та перстні, а в тебе чоловік з чистою совістю!

Сіли за стіл Старий рік проводжати. Ну, тости почали різні там говорити, а я дивлюсь – на столі і балики, і шинка, й ікра чорна, і різні там ковбаси та кальмари, а солоного огірочка – хоч би одного. Думаю собі, може, пізніше принесуть? Де там! Випили по одній, по другій, а огірків нема! Жінка мене тихенько в бік штовха:

- Що ти все головою крутиш та по столу розглядаєш?

- Що, що... Закусити нічим!

- Та Бог з тобою, хіба ж мало їжі?

- Та яка це їжа, коли огірків чортма? Хоч би якої капусти квашеної поставили. Теж мені, бізнесмени задрипані!

Терпів я, терпів, а після четвертої чарки махаю рукою Семенові. Підходить він.

- Що ж ти, – кажу йому, – людей запросив, а закусити нічим!

Він очима кліп-кліп і дивиться, чи не почув хто мене. Аж розсердився вже я.

- Чого розкліпався, як світлофор на перехресті?! Шкода тобі огірків, так хоч розсолу дай якого!

Він тоді тихенько мені на вухо шепоче:

- Не кричи, Володько, вийди в коридор, ліворуч побачиш двері, за ними ляда з кнопкою. Натиснеш на кнопку – відкриється ляда. Опускайся в погріб і бери собі в діжці огірків скільки заманеться, знизу ляди натиснеш кнопку, і вона відчиниться.

- Ну, – кажу, – й піду! Я не гордий якийсь там бізнесмен медикований!

Взяв зі столу тарілку і пішов.

Тільки кнопку на ляді натиснув, вона автоматично відкрилась, і світло в погребі загорілось. Я – в погріб, ляда сама й закрилась. Техніка! Дивлюсь, а в погребі консервів різних із закордонними етикетками, як у магазині якому, понаставлено на поличках. Ковбаси висять, сало, м’ясо копчене. «От, – кажу собі, – капіталіст, бач, як живе! Ех, була б моя воля...»

Знайшов у кутку діжку з огірками, набрав у тарілку, до ляди піднявся, на кнопку тисну. А ляда ні з місця! Знову тисну – нема діла! Стоїть як заклякла. А воно вже й холоднувато стало. Почав кулаками по ляді гатити, кричати. Ніхто не йде. Аж через півгодини чую голос дружини:

- Володю, Володю, ти там не заснув, бува?

- Еге, – кричу, – заснеш тут! Тисни на кнопку, випускай мене, бо на ухналь замерзну! А вона мені:

- Нічого не виходить.

- Ну, так Семена гукай!

Чую, прибіг Семен. Щось товкся, товкся, а потім каже:

- Видно, автоматика відмовила...

- Ну, так ломом відкривай ляду, – кричу йому.

- Аякже! Буду я техніку псувати. Потерпи до ранку, монтера викличу. Бувай, через п’ять хвилин Новий рік.

І пішли. Чую, кричать: «З Новим роком, з новим щастям!» І пляшки з шампанським стріляють. А в мене вже зуб на зуб не попадає і зігрітись нічим. Закуски – море і ні краплі горілки. А наверху пісні вже співають. Що я тільки не робив: і бігав, і скакав, і присідав. А потім, щоб зігрітись, почав консервні банки з місця на місце переставляти і натрапив на зовсім легеньку банку. Глядь, а вона відкрита і в ній листи якісь. Почав читати, аж то від Семенових коханок. І таке в них написане, що я й про холод забув. Аж тут наверху щось шелесть-шелесть. Бачу – ляда відкривається. Я з банкою в руках і вискочив.

Заходжу до зали, банку за пазуху сховав. Побачила мене Семенова Ліля та як засміється:

- Погляньте, Дід Мороз прийшов! А Семен і собі регоче:

- А подарунки нам приніс?

І така мене образа взяла! Ах ти ж, думаю, сякий-такий! Я увесь памороззю покрився, а ти ще й смієшся!

- Аякже, – кажу, – є! – І банку з листами витягую.

Угледів Семен, зблід, як полотно, за руку мене та в коридор.

- Віддай банку. За кожен лист по десять гривень даю.

- Еге, щоб я за три сотні півночі мерзнув у погребі? Плати доларами.

- Скільки?

- П’ятдесят... за кожен лист.

Зубами скреготнув, а заплатив. З цими бізнесменами тільки так і треба…