Я хоча й киянин, але мені регулярно надходять вісті від моїх земляків із моєї поворсклянської Старої Рябини, що на Сумщині у Великописарівському районі. Ось і нещодавно надійшла така новина. На старому козацькому цвинтарі, що в центрі мого колись чотирисотенного козацького села, нарешті з’явився сумний меморіал жертвам Голодомору-Геноциду 1932-1933 років. І причетні до цієї знаменної події двоє моїх земляків-ровесників, моїх колег-журналістів: Анатолія Стріляного, кореспондента радіо «Свобода» і Михайла Скорика, власного кореспондента газети Верховної Ради України «Голос України» у Дніпропетровській області (2005-2012 рр.). Виявляється, що з відомого далеко за межами України Скелеватського гранітного кар’єру (це Криничанський район Дніпропетровщини) привезено замовлену восьмитонну гранітну стелу шириною чотири метри й висотою – півтора (див. світлину). Разом із нею й гранітну дошку з написом: «Тут лежать понад 300 мешканців Старої Рябини різного віку, котрі загинули голодною смертю протягом 1932-1933 років. Вічна пам’ять жертвам сталінізму».

Я поцікавився у Михайла Скорика обставинами цієї акції й ось якою була його розповідь:

– У середині 80-х минулого століття за ініціативою тоді відомого московського журналіста Анатолія Стріляного ми зайнялися збиранням спогадів старорябинівців про голод в тридцятих роках. То була непроста справа. Люди, що пережили ті часи, боялися розповідати про те жахливе лихо. Проте майже два десятки громадян усе ж таки засвідчили про ту насильницьку колективізацію, варварську більшовицьку організацію колгоспного руху та боротьбу з куркульством у нашому селі. Анатолій Іванович опублікував у московському журналі «Дружба народов» документальне есе «Без патрона». А оригінали записів тих спогадів збереглися в мене і я опублікував їх лише в 2015 році у своїй документальній книзі «Осінь» у розділі «Україномор».

Я почав так здалеку, щоб засвідчити, що ми давно вивчали цю трагічну сторінку нашого слобожанського села. На жаль, точно не встановлена кількість смертей за наявним списком у сільській раді. Тому – понад триста померлих голодною смертю. Там, наприклад, не значаться мої брат і сестричка...

Нині журналіст і письменник Анатолій Стріляний мешкає в рідному селі, як він каже, що об’їздив увесь світ, а помирати приїхав додому. Він за розповідями ще живих односельців з’ясував, де була викопана та яма, куди звозили зі всього села людей, які мученицькою смертю здихали від голоду. Й їх, як собак, звозили до ями, доки не заповниться вщерть, а тоді прикопували.

Так і знайшлося трагічне місце для меморіального пам’ятника. Облаштовувати його заходилися старорябинівці: брати Іван та Андрій Стеценки, місцеві фермери брати Олександр та Юрій Синьогуби, сільський голова Сергій Павлушенко. А доправили з Дніпропетровщини гранітну стелу великовантажною машиною завдяки громадянським зусиллям керівництва криничанського СТОВ «Лада». За це їм велика вдячність і шана. Обереги пам’яті – священна для кожного з нас, українців, мить життя.

Відкриття меморіалу заплановано на 26 листопада, в день вшанування замордованих людей Старої Рябини більшовицьким Голодомором-Геноцидом.

Микола МИХАЙЛЕНКО, журналіст-видавець, спеціально для газети «Сільські новини». м. Київ.

На знімку: Михайло Скорик і Анатолій Стріляний коло пам’ятника жертвам голоду.