У щасливі свої дні кожному з нас не завжди спадає на думку вдячним словом озватися до найріднішої в світі людини - рідної мами. А в часи непевні ми не обходимося без її поради і допомоги. Навіть тоді, коли вона зовсім несподівано іде за вічну межу… Бо її мудра вимоглива любов супроводжує нас всюди на життєвій дорозі. З сивої давнини відомо - мамина молитва здатна творити справжні дива. До сьогодні ніхто не може пояснити - чому, коли за тисячі кілометрів у дитини станеться біда, а у мами серце защемить і відчує лихе. А на які дива і самопожертву здатна справжня мама, захищаючи свою дитину! Недарма в народі кажуть: «Немає батька – напівсирота, а немає матері – повна сирота!» Берегинями називають їх українці за мудрість, мужність, самопожертву і вимогливу любов.
Особлива пошана і вдячність українського суспільства до матерів лиховісної воєнної пори. Які під час світового смертельного герцю двох багато в чому подібних, як не дивно й гірко це усвідомлювати, диктатур - нацистської і більшовицької - зуміли фізично й духовно зберегти українську націю від повного винищення й розумової деградації. Саме про це йдеться в листах наших читачів. А ще про величезну повагу і любов до Вчителя, що був і є в житті кожного з нас. Якого заслужено називаємо святим ім’ям Мама…

- Шановна редакціє! Вас турбує давній передплатник «Сільських новин», пенсіонер села Китайгород Царичанського району, випускник Китайгородської середньої школи 1957 року Вілен Іванович ДРУЧІНІН. У мене, як і в кожного мого однокласника, на той час було дві мами. Одна рідна, яка недосипала ночей, аби ми були неголодними, взутими й одягненими. А друга - класний керівник 10-го «а» класу Піскун Віра Омелянівна, яка щиро прагнула вкласти нам часточку своєї щедрої душі і люблячого серця. Щоб і з нас щось вийшло і ми пішли, як кажуть, в люди, кожен своєю дорогою. Їх обох уже давно немає, але в пам’яті все збереглося, наче це було вчора…
Наш випуск до цих пір кожного року проводить зустрічі. Оргкомітет доручив мені навести лад біля могили нашої дорогої вчительки в Китайгороді на Нечаєній. Я вже декілька років цим займаюся. А коли відпочиваю, то сідаю біля її могили, дивлюся на фото на пам’ятнику, поставленому, до речі, на зібрані однокласниками кошти, і подумки веду з нею розмову… І ось що Віра Омелянівна говорить нам у відповідь (на знімку 1977 року вона справа з колегою Марією Микитівною Миргородською):
Давно я лежу у своїй домовині,
Багато води збігло десь за цей час.
Повірте на слово - я згадую часто
Улюблений, рідний десятий «а» клас…
Я тут не одна - поряд тато і мама,
І рідний синок в нас на варті стоїть.
Як жаль, що так рано пішов він у вічність,
Аж тут щоб припасти до маминих ніг.
Пташки дуже часто до нас прилітають,
Співають пісні, і зозуля кує.
Вона нам, сивенька, давно відкувала,
А вам ще хай довго і довго кує…
Та час невблаганний, життя в нас не вічне -
За обрієм десь я «десятий» зберу.
Відкрию журнал і зроблю перекличку -
Останню зі всіх перекличку зроблю…
Урок я почну з української мови -
З тієї, що вчив нас великий Кобзар.
Бо нині її уже так зґвалтували -
Зробили із неї рязанський базар.
Та все це потім, ну а зараз бажаю
Здоров’я і щастя, наснаги усім.
Стрічайтесь в кафе, яке зветься «Лелеки»,
Радійте, танцюйте, співайте пісні.
А школу свою не забудьте ніколи,
Заходьте в теперішні класи її.
Душа моя з неба все буде це бачить,
Школярики рідні, хороші мої…
Переїжджаю з кладовища на Нечаєній на Велике. Підходжу до могили рідної своєї матусі Оляни Василівни і теж з нею розмовляю…
Багато синів своїм мамам писали
Вірші і балади, душевні пісні.
Я вже й постарів, та ніяк не спроможусь
Сказати хоч декілька лагідних слів.
Тебе пам’ятаю я з літ тих воєнних,
Як німець стару нашу хату палив…
Дививсь на вогонь і державсь я за тебе,
Не міг я збагнути - хто ж це натворив?
Затим повоєнні роки наступили,
Коли бригадир під вікном в нас ходив.
Ганяв на роботу, на зиму орати,
Голодні були ми усі, як один…
Ми швидко зростали, на рушник стали,
Діток дарували ми на радість тобі…
Ти їх доглядала, пісні їм співала,
Раділи вони у щасливій юрбі.
Не встигла ти, мамо, дорослих їх бачить,
Як старість навстріч - нехороша пора,
За нею прийшла й та лихая година
Що нас без розбору усіх підбира…
Ти мовчки пішла, не сказавши ні слова,
Життя прожила, всі незгоди знесла.
Ми гірко сумуємо, що більше не буде
Тебе, що найдужче всіх нас берегла…
Прости нас, матусю, дітей своїх рідних,
І спи спокійнісінько вічним там сном.
А ми із сестрою прийдемо весною
Прийдемо, щоб припасти до тебе чолом…

Шановна редакціє! Спасибі за згадку про обох моїх мам. Вони, як і в кожного з вас, найдорожчі… З повагою ваш читач Вілен ДРУЧІНІН.
Які надзвичайно щирі і душевні слова про двох своїх матусь! Вельми вдячні Вам, Вілене Івановичу, за них. У великому люблячому серці вони народилися. Під цими вдячними проникливими словами до своїх обох мам, поза сумнівом, залюбки підпишуться не лише випускники Китайгородської середньої школи багатьох років…
А чарівне поетичне слово пенсіонерки Ніни Іванівни Куляби з села Бігма Синельниківського району вже відоме читачам «Сільських новин». Вона у вічній селянській круговерті теж віднаходить оту золоту часинку, у якій бачить світ ні на кого не схожим поглядом. І віднаходить в ньому те, що близьке і дороге усім українцям… Хоча їй, як і більшості наших пенсіонерів, через добровільно-вимушену працю на городі «і в небо ніколи глянуть…». Писати вірші вона почала ще зі шкільної лави. У Дніпропетровському державному університеті її однокурсником-філологом був поет Григорій Маловик. Її, як і його, хвилювала українська тема в усьому розмаїтті тогочасного буття. Пізніше вони разом з Іваном Сокульським друкувалися в літературному альманасі Придніпров’я «Свічадо». Від поета-перекладача Олеся Завгороднього Ніні Іванівні надійшла добра поетичному серцю звістка-пропозиція видати першу збірку віршів. Сподіватимемось, влітку ця приємна і для читацької аудиторії «Сільських новин» подія таки станеться, про що ми обов’язково повідомимо. А зараз друкуємо її вірш про маму, про власне дитинство, по якому теж безжально «полоснули війни лемеші…». Бо назавжди забрали невідь за що найдорожчу їм людину - в мами чоловіка, а в маленької Ніни - татуся…

Ніна КУЛЯБА.

Незабутнє

Кажуть, час все стирає поволі
Ні - лишає зарубки в душі,
По моїй і по маминій долі
Полоснули війни лемеші.
Не забулося їй до смерті,
Як слізьми заливалось село…
Як у сірім казеннім конверті
Горе в нашу хатину зайшло.
І, здавалося, сонце не встане,
Сад довіку не зацвіте,
А матуся журавкою стане
І за обрії нас поведе.
Тільки сонце не згасло - встало,
Гірко цвів деревій на межі.
На пісній сковорідці мама
Кураями пекла коржі.
Й зараз чую, як мама співала,
Вітер заслухався піснею й стих,
Бо літа вона доганяла
На загнузданих вороних…
Як проміння вже згаслої зірки
До землі довго-довго струмить,
Може, й голос моєї мами
Дотепер в небесах звучить.
А як перші весняні грози
Нам дарують прозорі дощі,
Видається мені - то сльози,
Сльози маминої душі…

Тема війни і світлий образ мами тісно переплелись у вірші-спогаді поетеси Надії Таршин з м. Підгородне Дніпропетровського району.
«Після Великої Вітчизняної війни майже всі фронтовики у нашому селі хворіли на туберкульоз, деякі і померли від цього лиха, хворіла і моя мама, але, на щастя, одужала і прожила ще довге життя», - пише Надія Павлівна.

Мамина груша

Посадила мати
Грушу коло хати.
Загадала мама
На свої літа –
Як судилось жити –
Приживеться груша,
На добро хай доля
Уже поверта:
- Діточки ж маленькі,
Хто ж їх приголубить,
Приживайся, грушечко,
Серце звесели,
Бо тяжка хвороба
Відбирає силу
І від невідомості
Вся душа болить.
Час важкий, злиденний,
Немає чого їсти
І згорають люди,
Мов ті сірники,
З фронту повернулись –
Куля не здогнала,
А від цього лиха
Гинуть вояки.
Прижилася груша,
Одужала мама,
Діти піднялися,
Подались в світи,
Серце материнське
Вслід за діточками
І летять, мов ластівки,
Мамині листи.
А в листах тих – болі,
А в листах – тривоги,
І така турбота,
Що не передати,
І до мами стеляться,
Стеляться дороги,
З кожним роком важче
Маму залишати.
Вже немає мами –
Хата овдовіла,
На подвір’ї порожньо
І незвично тихо.
Груша велетенська
Хату всю накрила,
Білопінним цвітом
Притрусила лихо.

Чимало своїх поетичних творів присвятив матері і класик української літератури Борис Олійник. Один з них ми сьогодні вміщуємо для наших читачів.

СИВА ЛАСТІВКА

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ж ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко.

Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою.
Дивом-казкою,
Юним соняхом, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко...

Не забудьмо у ці теплі травневі дні привітати своїх мам, робімо добрі справи для них, у кого є така можливість. Для доброї пам’яті про них. Встигаймо сказати їм щирі, сердечні слова, яких вони так потребують, ще за життя…

Підготував Григорій ДАВИДЕНКО.