Поточний № 44 (1231)

13.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Один у нас прапор…


13.03.2014

Вже сонце весняне нагадує про себе щодень дужче. Люд після зими з радістю зустрічає його, бере охота до праці, якої завжди багато о цій благодатній порі. У Криму починає все цвісти, та мало хто на це звертає увагу… Бо вже не на порозі, а прямо в хаті непрошені агресивні «визволителі» з сучасною автоматичною зброєю… Кого й від чого вони «захищають»?

ЗНАЙОМИЙ з Котівки Магдалинівського району дивується: 
- Щойно розмовляв з сестрою, яка живе в Саратовській області. Каже – може, вам продуктів передати? Ви ж голодуєте? У вас там таке робиться… Не витримав, засміявся. Для чого їм отак брехати?
Далека родичка з Москви, яка щоліта із сім’єю відпочиває на Орелі, телефонує: «У нас збирають гроші для росіян, які страждають в Україні». На запитання, чи вона хоч раз відчула утиски на прадідівській землі, відповідає - «ні». Але брехні федеративних очільників щиро, по-дитячому вірить…
Звідкіля ж воно взялося, оце азійське лихо, що дурить власний народ і зовсім не по-братньому, абсолютно не по-європейському веде себе на українських теренах? Де його витоки? Дослідники держави Російська Федерація стверджують, що вся її історія зіткана з міфів. Початком зародження Московії відомий історик Ключевський вважав жорстокий напад на Київ суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 року. Саме відтоді почалося безкінечне «збирання земель» за допомогою своєї та армій підкорених народів, яке триває, як бачимо, й досі. За визначенням Євгена Гуцала, Росія здійснювала «поступовий рух» впродовж століть на всі чотири сторони світу від свого протоядра – Московії.
З тих пір її територія збільшилася більш ніж у п’ятсот разів! Московія привласнювала собі не лише землі з автохтонним населенням, а і… чужу історію. Показовою є крадіжка історії Київської Русі. Мовляв, Київ – колиска народів, один з яких російський. У відомій книзі «Країна Моксель, або Московія» її автор Володимир Бєлінський тезу про «колиску трьох братніх народів» переконливо спростовує. І доводить, що походження російської нації не пов’язане зі слов’янською, це угро-фінські та тюркські народи. Про це Бєлінський пише таке:
- У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи, стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана III і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а тотожними… Росія породжена й вихована у потворній приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона і далі залишається країною рабів. Петро I поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингісхан заповів підкорити світ… Політика Росії – незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва.
Відмінність ментальних рис українців яскраво вирізняється не лише в суспільному та політичному житті, а і в побуті. Російський історик М. Погодін писав про свою любов до малоросійських поселень, «до принадних білих осель у тіні зелених пишних дерев на схилах гори, коли видно з першого погляду, що їхній мешканець приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби. Й зовсім не так у Великоросії, де почасти й рослинки не побачиш коло «ізби», й рідко коли сидить удома клопітливий господар, він поспішає з промислу на промисел, у нього хата лише для переспання…»
Надзвичайно цікавою і пізнавальною щодо розуміння природи інколи непрогнозованих дій наших північних сусідів є книга Євгена Гуцала «Ментальність орди». У ній він наводить і численні правдиві вислови росіян про самих себе. Так, В. Налівкін у творі «Туземці раніше і тепер», датованому 1913 роком, пише:
- Наш поступовий рух із Оренбурга та Омська в надра Середньої Азії, що продовжувався протягом декількох десятків років… поступово набув більш і більш енергійного і переможного характеру… до кінця всього періоду цих завоювань він носив відбиток чогось стихійного, фатального. Нас манила сюди та «незбагненна сила», яку, можливо, точніше б назвати фатумом, незвіданою історичною долею, тому що ми йшли і прийшли сюди випадково, без визрілого продуманого плану, без хоча б трохи розробленої програми наших наступних дій, без попереднього ознайомлення з географією країни, з мовою і побутом туземного населення, налаштованого супроти нас безумовно вороже, як до завойовників і невірних.
Чи ж не так само сьогодні йдуть і йдуть навмання російські вояки під ще не надто гарячим кримським сонцем? Прошкують, не маючи відповіді на питання: «Чому я тут, задля чийого порятунку? Де кінець моєї дороги?» І на головне питання – що цей рух принесе кримському багатонаціональному населенню – немає чіткої відповіді. Втім, як і сторіччя перед цим. Колись відомий письменник з українським родовим корінням Федір Достоєвський про «бродячу Русь» (до речі, ймення Русь теж поцуплене у наших прадідів) написав такі слова:
- Вся Росія стоїть на якійсь остаточній точці, коливаючись над безоднею.
Для всього світу вже зрозуміло те, що російські мілітаристи намагаються втілити в Криму щось схоже на абхазький сценарій, де силоміць відірвана від Грузії до цього квітуча земля є тепер найбіднішою в Європі. Немає обіцяної «великої допомоги» Абхазії, як катма її і Південній Осетії, що теж внаслідок російської агресії втратила господарські зв’язки з сусідами. Тепер «допомогу» обіцяють вже жителям Криму, частина якого таки прагне під руку «старшого брата». Вочевидь, гіркий досвід буття Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії, практично колоніальних територій, так нічому й не навчив бундючні гарячі голови…
Світове співтовариство засуджує агресію і допомагає Україні подолати грізні виклики часу. Переважна більшість українських громадян, в тому числі жителів Криму, обурені сьогоднішньою агресією «рятівників». Історія каже, що в тих кількох десятках українсько-московських воєн, де наші прадіди стояли єдиною могутньою лавою, вони перемагали, як під Конотопом 1659 року тощо. Ось які думки довелося почути від новопідкрязького сільського голови Івана Явтушенка:
- Раніше наш Царичанський район шефствував над фрегатом «Гетьман Сагайдачний», возили морякам овочі, фрукти, крупи тощо. Сьогодні також треба організувати таку допомогу, я готовий супроводжувати її до Криму, щоб підняти бойовий дух воїнів, які грудьми захищають наші землі. У нас дуже патріотична армія. Коли побачив, як наші льотчики без зброї, зневаживши смертельну небезпеку, пішли з українським прапором на озброєного ворога, сльози виступили на очах… Ми усі маємо мобілізуватися, забути до перемоги про кольори партійних стягів і об’єднатися навколо свого найріднішого національного прапора. Немає різниці, який окупант прийшов – він є окупант, бо прийшов зі зброєю в руках. Наші військові частини в Криму треба негайно деблокувати, ми на своїй, Богом даній землі, тому будемо захищати її, як наші діди і прадіди.
Так, іншого шляху у нас немає, як і іншої землі. Кажуть, хочеш миру – готуйся до війни. Українська армія вже мобілізується, до її лав ідуть солдати резерву. За словами знайомого офіцера військкомату, ніхто від призову «не намагається заховатися під ослін», всі розуміють, наскільки важливо, щоб окупанти у живі очі побачили нашу збройну силу. А Росія і тепер, як півтора століття тому підмітив Достоєвський, на тій самій остаточній точці коливається над безоднею…

Григорій МИКОЛАЙЧУК.