Поточний № 31 (1218)

21.08.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Oрільський національний природний парк народжується


18.12.2015

Цьогоріч група науковців на замовлення Департаменту екології та природних ресурсів Дніпропетровської облдержадміністрації розпочала роботу з підготовки проекту Орільського національного природного парку. Керує розробкою проекту Вадим Манюк – доцент кафедри фізичної географії Дніпропетровського національного університету, визнаний фахівець в царині збереження біорізноманіття, автор концепції екологічної мережі Степового Придніпров’я. Він належить до категорії людей, які не уявляють свого життя без дикої природи, які (тут цитую класика американської екології Олдо Леопольда) «віддають перевагу гусям, що летять у небі, перед усіма телевізійними програмами світу, для яких можливість знайти ранньої весни фіолетову квітку сон-трави — право таке ж невід’ємне, як свобода мовлення».

Пане Вадиме, якими були передумови створення Орільського національного природного парку.

Зусилля з вивчення заповідних місць Орелі були найпомітнішими в регіоні з-поміж інших природоохоронних ініціатив за останні 20 років. Не без Божої помочі зустрілися на орільському березі зачаровані природою люди – науковці та туристи і створили громадську організацію «Еколого-туристичне об’єднання «Орлан». Не останню роль у цій історії відіграли природні дива й специфіка самої річки, яка є ідеальним і чи не єдиним в області місцем для водного туризму. В 1997 році байдарки першої дослідницької експедиції «Орлану» понеслися стрімкою течією назустріч невідомим і таємничим куточкам Орелі, наповненим не лише міріадами живих істот, але й особливим заповідним духом народного укладу життя.

Підсумок експедиції був однозначний – Оріль треба негайно зробити заповідною зоною! Натхненно писали проекти – спочатку регіонального ландшафтного, потім – національного природного парку, ці проекти представляли громадськості, ЗМІ та владі, проводили семінари, друкували збірники статей, буклети. На тій хвилі ентузіазму було знято кілька фільмів, створено унікальний «Музей річки Оріль» у Дніпродзержинську. В області згодом затвердили ландшафтний заказник «Приорільський» площею 8370 га як перший вагомий крок на шляху до заснування національного природного парку.

Однак з якогось моменту все пішло не так. У державній програмі формування національної екомережі (на 2001-2015 рр.) об’єкту під назвою «Орільський» у списку перспективних національних парків місця не знайшлось. Та ж історія повторилася й пізніше, коли уряд оприлюднив чергові списки пріоритетних для заповідання територій. І так тривало аж до 2008 року – знакового для розвитку заповідної справи в Україні. Тоді за півтора року кількість лише національних парків подвоїлася! В Указі Президента Ющенка за грудень 2008 року таки з’явився поміж інших і Орільський національний парк. Це було основним поштовхом для подальшої кампанії, яка активно розгорнулася у 2009 році. Тоді спроби обласної влади, насамперед Держуправління охорони навколишнього природного середовища, створити Орільський національний парк були як ніколи потужними й наполегливими.

Але деякі треті сили попрацювали досить серйозно і професійно, провівши чорну піар-кампанію серед населення й місцевих депутатів на тему: «Чому не можна створювати національний парк у Приоріллі». Хто був замовником цієї кампанії? По-перше, ті ж самі мисливці (а як відомо – у їх лавах є хлопці дуже «непрості»). По-друге, бізнес-групи, зацікавлені в будівництві елітного житла й розважальних комплексів в екологічно чистому регіоні, і, відповідно, у взятті під власний контроль усіх природних рекреаційних ресурсів. По-третє, вирішення всіх подібних питань пов’язане із землевідведенням, і обіцяло швидке й «конкретне» наповнення як білого, так і чорного бюджету сільських та районних рад і кишень їхніх очільників. На заваді стала й позиція лісового відомства. Шкода, але не вистачило тоді наполегливості для доведення справи до завершення.

Ці негаразди залишились в минулому. Над проектом працює фаховий колектив з різнопрофільними проектувальниками та науковцями у складі. Здійснено близько тридцяти експедицій, опрацьовано величезний обсяг картографічних і супутникових зображень, зібрано нові дані про геологічну і гідрологічну будову долини річки, сучасний стан біорозмаїття та ландшафтів, накопичено тисячі фотографій, описів, гербарних зразків, яких достатньо для створення унікального банку наукових даних про природу Приорілля.

Якою на сьогодні бачиться територія майбутнього парку за розмірами, конфігурацією?

За оптимістичним сценарієм парк буде мати площу близько 85 тисяч гектарів і являтиме собою майже безперервну «гіллясту» смугу: головний стрижень уздовж русла річки, від нього розгалужуються складної конфігурації відроги. Є й окремі острівки, які будуть репрезентувати степову рослинність лівобережних балок долини і зберігати витоки малих річок.

Які аргументи на користь створення національного природного парку дарує нам сама природа?

З-поміж річок Дніпропетровської області Оріль, напевне, єдина, яку можна повноцінно назвати іменем «річка»: прозора швидкоплинна течія, піщане дно, мальовничі береги, буйні трави на луках, безліч птаства на лиманах, зелені діброви, соснові бори. Долина Орелі якнайбільше відповідає статусу національного природного парку. Вона являє собою строкатий мозаїчний комплекс, в якому природні екосистеми чергуються із агроландшафтами та заселеними територіями з яскраво вираженою лінійною орієнтованістю вздовж русла річки. Заповідними ядрами парку стануть існуючі нині об’єкти природно-заповідного фонду – заказники «Приорільський», озеро Довге, урочище Приорільське, річка Багатенька, заповідне урочище гора Калитва. Еталоном чарівної природної краси Приорілля є пам’ятка природи - урочище Лелія. Саме тут, з високої Турової гори відкривається краєвид широкої орільської долини з дубовими гаями, зеленими луками, звивистою стрічкою річки та численними озерцями. Краєвидами з Турової гори захоплювалися подорожні в усі часи і віки – адже ландшафт цієї місцевості майже не змінився за останні триста років. І дай Боже, щоб таким же його бачили наші нащадки і в майбутні часи.

 

Знаючи Ваше особливе «трепетне» ставлення до дерев-патріархів, не можу не запитати, які нові знайомства подарувала орільська природа?

Мабуть, найяскравіше – верба-цариця біля села Ковпаківка. Вона має в обхваті більше п’яти з половиною метрів і понад три сотні років віку. Цьому дереву не знаю рівних. Розкидавши руки-гілля, височіє воно над відкритим лучним простором. Є в цій вербі неповторна харизма. Трапилися і розкішні дуби, що розміняли вже не одну сотню років, живучи поряд з людьми (як от у селах Орілька, Ковпаківка, Гнатівка). Одні з них у хорошому стані, живі і здорові, а інші потерпають від самих же людей – то кору деруть з них, то обпилюють гілля, то підпалюють. Усе це унікальні живі пам’ятки у скарбниці природних чудес майбутнього національного парку.

Важливою складовою функціонування національних парків є збереження історико-культурної спадщини. Яким вам бачиться організація такої діяльності?

Археологічна знахідка планетарного масштабу – керносівський ідол, кургани та майдани, вали Української укріпленої лінії, китайгородські церкви як унікальний витвір козацького бароко. На всій довжині Орелі відсутні великі промислові підприємства. Натомість по її берегах є села, в яких збереглися цілі ансамблі народної архітектури – глиняні хати, клуні, льохи. Під очеретяними стріхами зберігаються залишки того життєвого ладу, який побутував і сто, і більше років тому.

За останні роки в багатьох приорільських селах з’явились приватні музеї-садиби. Деякі з них вже завоювали славу регіональних туристичних «родзинок» як, наприклад, хутір Галушківка біля славетної Петриківки, який, окрім музеєфікованого подвір’я, пропонує відвідувачам театралізоване «козацьке» шоу і справжні лицарські розваги.

Мені ж особисто набагато цікавішою є садиба видатного митця Володимира Лободи у селі Турове, що під Царичанкою. Тут зберігається багате зібрання старожитностей Приорілля. Його органічно доповнює галерея авторських картин і скульптур, в яких модерн поріднився з фольклором. Усе в цьому домі пронизане глибоким філософським змістом, і відвідання його завжди відриває від буденного і пробуджує тонкі струни душі.

Відкриттям цього сезону став музей-садиба Олександра Бондаренка у Ковпаківці. Його історія по-своєму цікава: господиня заповіла після її смерті перетворити обійстя на музей, і з Божої милості в селі знайшовся парубок, який зумів провести реставрацію, зібрати за стислий час багату колекцію експонатів і відкрити свій музей-скансен. Допомогли Сашкові природний мистецький хист, особлива любов до всього старовинного і надзвичайна працьовитість. Ну й звісно, люди, які підтримують його старання. В першу чергу дніпропетровський художник Олександр Нем’ятий, який свого часу помітив талант юнака і допоміг йому з вибором професії (викладач образотворчого мистецтва) та й дотепер усіляко підтримує його починання. Музей у Ковпаківці почав приймати відвідувачів лише кілька місяців тому, але одразу став популярним.

Національний парк має бути координатором діяльності з каталогізації історико-культурної спадщини і всіляко сприяти її збереженню. Цікавим напрямком могло б стати матеріальне стимулювання людей, які свідомо підтримують старі хати в хорошому стані. Такі садиби можуть бути водночас і жилими оселями, і музеями.

Оріль, як і багато річок України, тяжко хвора. Як буде вирішуватись ця проблеми в контексті функціонування майбутнього національного парку?

Дійсно, частково через низку жорстоких втручань людини в життя складної системи Орільської долини (в першу чергу будівництва каналу «Дніпро-Донбас», низки рукотворних дамб), котрі накопичувалися десятиріччями, частково через кліматичні умови останніх років річка у нижній течії сильно обміліла. До її лікування пробують підійти радикальним способом – розробляють проекти «оздоровлення», на які витрачають кругленькі суми бюджетних коштів. Насправді такі «рятувальні» заходи є подальшим знищенням річки, оскільки «лікувати» намагаються не причини, а наслідки. Місцеві жителі підсвідомо відчувають небезпеку таких проектів і чинять активний спротив. Навесні цього року від чергового проекту вартістю 2,6 млн. гривень вдалося відбитись. Безумовно, що в майбутньому парк може взяти на себе роль експерта і строгого опонента таких проектів. Потрібні серйозні комплексні дослідження, які б ґрунтувались на басейновому підході – що відбувається на притоках Орелі – Берестовій, Орчику, Заплавці, як формується їх гідрологічний режим? У світі накопичено достатній досвід повернення до життя річок. Варто із ним ретельно ознайомитись!

Проблема будівництва у самому серці майбутнього парку – селі Шульгівка ферми з розведення норок вийшла на всеукраїнський рівень. Хто ж переможе: здоровий глузд чи амбіції та жадоба наживи?

Тут треба дати жорстку оцінку владі, яка не тільки закривала очі, а й напряму лобіювала захоплення території і прикривала всі ті безчинства, які творили з людьми. Зараз, незважаючи на очевидність і масштабність усіх правових порушень, скоєних компанією – власницею сумнівного бізнесу, будівництво ферми таки триває. Проте я не бачу жодних перспектив її подальшого функціонування в такій дуже цінній для охорони природи і розвитку екотуризму місцевості.

Який ваш узагальнений погляд на перспективу відродження природи степового краю і України в цілому?

Лікувати довкілля краще з голови, відновлюючи функціонування основних екосистем макрорівня. Для степового Придніпров’я головною такою макросистемою є Дніпро, отже, необхідно перш за все відновити його природний режим, поступово відмовившись від водосховищ та гребель. Щодо тварин та рослин – їхні популяції можна буде відродити за умов налагодження територіальної системи екомережі, підтримки заповідного статусу перш за все великих за площею природних святинь краю – дніпровських порогів, Присамар’я і Приорілля, базавлуцьких степів, унікального васильківського степу і верхньодніпровських байраків.

Наші нащадки повинні споглядати і мати можливість спілкування з байраками й степами, із дубами та липами, з горицвітами та ковилами, із орлами та дрохвами, з байбаками та сарнами, мати змогу випити води просто з орільської бистрини...

Петро ЧЕГОРКА, головний редактор еколого-краєзнавчого часопису «Свята справа-ХХІ».