Як часто доводиться чути від людей похилого віку, що люди зараз не ті, особливо молодь. Заворожують розповіді бабусь про те, як весело жилося в селах раніше, як співали дівчата, їдучи з роботи, як ходили на вечорниці гуртом, як гуляли весілля - всім селом, а то й двома. Як допомагали одне одному і житло будувати, і городи обробляти. А на свята - якщо паски пекти, то всією вулицею: у когось піч більша, хтось тісто смачне робить, у когось форми зручні. Заздрості не було, зла - всі як один жили.

«Село за тих часів живе було, веселе, – згадує Микола Брижа, інженер-механік, викладач Дніпропетровського державного аграрного університету. – По-перше, до 1961 року сільські жителі не мали паспортів, а без паспорта особливо і не поїдеш нікуди із села. Отримати його можна було, тільки як юнак в армію йшов або вчитися їхав. А тоді вищу освіту отримувати молодь не дуже квапилася. У селі робота була: після війни відбудовували все, хати нові зводили. Бувало, зберемося усім селом, за один день одному поставимо стіни, на другий день - наступному. Дівчат багато, хлопців, після роботи до місцевого клубу ходили, або в «клинчики» збиралися, співали, на гармошці грали. У нас в сім’ї четверо дітей було, батько загинув, брат – за старшого, бо мати працювала тяжко. А тоді хіба як зараз було: що старший сказав - те й робили. Горілку не пив ніхто, бо ганьба на все село піде».
А тепер село вимирає потихеньку. І люди інші, й цінності, й пріоритети. Молодь – майбутнє України. А чим вона живе зараз, як себе у цьому світі бачить, чим займається, чого прагне? Особливо гостро ця проблема постає у селах, де немає особливих умов для розвитку багатогранної особистості, здатної конкурувати з молодими людьми із міст чи такими ж молодими людьми із-за кордону.
За статистичними даними на сьогодні в Україні проживає близько 14,5 млн. чоловік сільського населення, що складає близько 31,4 відсотка всього населення країни. З них близько 6,3 млн. – молодь віком від народження до 34 років. В Україні, як і в більшості країн світу, спостерігається тенденція зростання міського населення і на цьому фоні деградації та повного винищення сіл. Молодь – найбільш працездатна, перспективна ланка населення. І зараз настає саме той час, коли країні просто необхідно готувати кваліфіковані кадри для розвитку того ж сільського господарства. Старшим людям важче опанувати новітні технології. Хіба не працювала б молодь у селі із задоволенням, маючи там влаштований побут?
У нинішніх умовах сільська молодь після закінчення школи змушена шукати роботу в містах, щоб мати хоч якусь перспективу. У селі залишаються ті, хто не хоче ні вчитися, ні працювати. Та й навіщо, якщо держава «подбала» про безробітних, відкривши центри зайнятості. Молоді здорові люди потихеньку «спиваються», сидячи вдома і отримуючи щомісячні дотації як безробітні. А хто й хотів би працювати, так нема де, якщо і є робота, то сезонна і не завжди добре оплачувана.
Для того, щоб оцінити майбутні перспективи сільської молоді, ми відвідали невеличке село Володимирівка Межівського району Дніпропетровської області. Найперше зустрілися з головою селищної ради Катериною Загорулько (селищна рада включає три села – Демурине, Володимирівку і Василівку). З розповіді дізналися, що у Володимирівці проживає близько 150 молодих осіб віком від 18 до 35 років. «Село в нас поки що не газифіковане, але я вважаю, що не найгірше для життя. Маємо два діючі дитячі садочки і дві школи. Та й працювати є де: аптека, амбулаторія, незабаром відкриється ТОВ «Демуринська збагачувальна фабрика», куди вже набрали працівників. Навряд чи можна сказати, що село вимирає, і думаю, що в майбутньому відтік молоді із сіл зменшиться».
Але попри ці запевнення, картина не здається такою райдужною, коли дізнаємося, що за останні 5 років у селі зареєстровано лише 6 шлюбів. Не викликає оптимізму і розмова з директором Володимирівської середньої загальноосвітньої школи Валентиною Сидоренко. «Наша школа розрахована на 400 дітей, а навчається - 98, і це з урахуванням учнів із навколишніх сіл. З них 9 – у випускному класі. Торік було 15 випускників і жоден з них не залишився у селі. Та й чим тут займатися молоді, якщо функціонує в нас тільки школа і один магазин. Навіть місцевий будинок культури відремонтувати не можуть».
Трохи згодом у супроводі Валентини Іванівни проходимо до класу, де навчаються цьогорічні випускники. Після запитання про те, яким бачать своє майбутнє, задумуються і дещо невпевнено відповідають: «Майстром манікюру хочу стати», «А я кондитером», «У педагогічний вступати буду, - каже одна із майбутніх випускниць Мирослава Ярова – і якщо можливість буде, то хотіла б працювати вчителькою у своїй же школі».
- А ще хто в село повернутися планує? – питаємо. І бачимо дві невпевнено підняті руки. «Але, - кажуть випускники, – не думаємо, що це можливо. У місті все ж таки робота є».
А тепер підсумуємо побачене. По-перше, дитячі садочки є далеко не у всіх селах України. Цей заклад, може, не такий уже й важливий, але початковий рівень соціалізації, як кажуть психологи, проходить саме у цій дошкільній установі, де дитина бачить навкруги не тільки рідні обличчя членів своєї сім‘ї, а ще й своїх однолітків, вчиться пристосовуватися до оточуючих, виходити із конфліктів, чимось поступатися – це є позитивним моментом. Після вдалого проходження випробування дитсадком дитина вже з дещо сформованою особистістю вступає до школи. І ось тут починається найцікавіше. Особистість треба розвивати та готувати для подальшого життя. А що маємо ми? Дуже рідко сільські школи можуть запропонувати високий рівень знань та вмінь. Після школи діти не займаються практично нічим, бо із розваг у селі є тільки дискотека на вихідних, комп‘ютер – у кого він є, та горілка. Про музичну школу, танці чи акторське мистецтво можна тільки мріяти. Більшість часу молодь, якщо не допомагає по господарству, витрачає безцільно. У нашій країні, на жаль, немає ніяких широко відомих програм для підтримки та розвитку саме сільської молоді. Та й самі юні громадяни чомусь не квапляться чогось в житті досягати, ідеї генерувати.
Незвично спостерігати постійно активних бабусь та дідусів і пасивних молодих людей, які ні до чого не прагнуть. Хоча, на мою думку, повинно бути все навпаки. А якої думки дотримуються наші читачі? Можливо, ви зі мною не згодні? Тоді давайте дискутувати. Чекаємо ваших листів!

Анелія СЕРГІЄНКО. Фото автора. Дніпропетровська область.