Поточний № 20 (1258)

24.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

От раніше була молодь…


20.10.2011

Як часто доводиться чути від людей похилого віку, що люди зараз не ті, особливо молодь. Заворожують розповіді бабусь про те, як весело жилося в селах раніше, як співали дівчата, їдучи з роботи, як ходили на вечорниці гуртом, як гуляли весілля - всім селом, а то й двома. Як допомагали одне одному і житло будувати, і городи обробляти. А на свята - якщо паски пекти, то всією вулицею: у когось піч більша, хтось тісто смачне робить, у когось форми зручні. Заздрості не було, зла - всі як один жили.

«Село за тих часів живе було, веселе, – згадує Микола Брижа, інженер-механік, викладач Дніпропетровського державного аграрного університету. – По-перше, до 1961 року сільські жителі не мали паспортів, а без паспорта особливо і не поїдеш нікуди із села. Отримати його можна було, тільки як юнак в армію йшов або вчитися їхав. А тоді вищу освіту отримувати молодь не дуже квапилася. У селі робота була: після війни відбудовували все, хати нові зводили. Бувало, зберемося усім селом, за один день одному поставимо стіни, на другий день - наступному. Дівчат багато, хлопців, після роботи до місцевого клубу ходили, або в «клинчики» збиралися, співали, на гармошці грали. У нас в сім’ї четверо дітей було, батько загинув, брат – за старшого, бо мати працювала тяжко. А тоді хіба як зараз було: що старший сказав - те й робили. Горілку не пив ніхто, бо ганьба на все село піде».
А тепер село вимирає потихеньку. І люди інші, й цінності, й пріоритети. Молодь – майбутнє України. А чим вона живе зараз, як себе у цьому світі бачить, чим займається, чого прагне? Особливо гостро ця проблема постає у селах, де немає особливих умов для розвитку багатогранної особистості, здатної конкурувати з молодими людьми із міст чи такими ж молодими людьми із-за кордону.
За статистичними даними на сьогодні в Україні проживає близько 14,5 млн. чоловік сільського населення, що складає близько 31,4 відсотка всього населення країни. З них близько 6,3 млн. – молодь віком від народження до 34 років. В Україні, як і в більшості країн світу, спостерігається тенденція зростання міського населення і на цьому фоні деградації та повного винищення сіл. Молодь – найбільш працездатна, перспективна ланка населення. І зараз настає саме той час, коли країні просто необхідно готувати кваліфіковані кадри для розвитку того ж сільського господарства. Старшим людям важче опанувати новітні технології. Хіба не працювала б молодь у селі із задоволенням, маючи там влаштований побут?
У нинішніх умовах сільська молодь після закінчення школи змушена шукати роботу в містах, щоб мати хоч якусь перспективу. У селі залишаються ті, хто не хоче ні вчитися, ні працювати. Та й навіщо, якщо держава «подбала» про безробітних, відкривши центри зайнятості. Молоді здорові люди потихеньку «спиваються», сидячи вдома і отримуючи щомісячні дотації як безробітні. А хто й хотів би працювати, так нема де, якщо і є робота, то сезонна і не завжди добре оплачувана.
Для того, щоб оцінити майбутні перспективи сільської молоді, ми відвідали невеличке село Володимирівка Межівського району Дніпропетровської області. Найперше зустрілися з головою селищної ради Катериною Загорулько (селищна рада включає три села – Демурине, Володимирівку і Василівку). З розповіді дізналися, що у Володимирівці проживає близько 150 молодих осіб віком від 18 до 35 років. «Село в нас поки що не газифіковане, але я вважаю, що не найгірше для життя. Маємо два діючі дитячі садочки і дві школи. Та й працювати є де: аптека, амбулаторія, незабаром відкриється ТОВ «Демуринська збагачувальна фабрика», куди вже набрали працівників. Навряд чи можна сказати, що село вимирає, і думаю, що в майбутньому відтік молоді із сіл зменшиться».
Але попри ці запевнення, картина не здається такою райдужною, коли дізнаємося, що за останні 5 років у селі зареєстровано лише 6 шлюбів. Не викликає оптимізму і розмова з директором Володимирівської середньої загальноосвітньої школи Валентиною Сидоренко. «Наша школа розрахована на 400 дітей, а навчається - 98, і це з урахуванням учнів із навколишніх сіл. З них 9 – у випускному класі. Торік було 15 випускників і жоден з них не залишився у селі. Та й чим тут займатися молоді, якщо функціонує в нас тільки школа і один магазин. Навіть місцевий будинок культури відремонтувати не можуть».
Трохи згодом у супроводі Валентини Іванівни проходимо до класу, де навчаються цьогорічні випускники. Після запитання про те, яким бачать своє майбутнє, задумуються і дещо невпевнено відповідають: «Майстром манікюру хочу стати», «А я кондитером», «У педагогічний вступати буду, - каже одна із майбутніх випускниць Мирослава Ярова – і якщо можливість буде, то хотіла б працювати вчителькою у своїй же школі».
- А ще хто в село повернутися планує? – питаємо. І бачимо дві невпевнено підняті руки. «Але, - кажуть випускники, – не думаємо, що це можливо. У місті все ж таки робота є».
А тепер підсумуємо побачене. По-перше, дитячі садочки є далеко не у всіх селах України. Цей заклад, може, не такий уже й важливий, але початковий рівень соціалізації, як кажуть психологи, проходить саме у цій дошкільній установі, де дитина бачить навкруги не тільки рідні обличчя членів своєї сім‘ї, а ще й своїх однолітків, вчиться пристосовуватися до оточуючих, виходити із конфліктів, чимось поступатися – це є позитивним моментом. Після вдалого проходження випробування дитсадком дитина вже з дещо сформованою особистістю вступає до школи. І ось тут починається найцікавіше. Особистість треба розвивати та готувати для подальшого життя. А що маємо ми? Дуже рідко сільські школи можуть запропонувати високий рівень знань та вмінь. Після школи діти не займаються практично нічим, бо із розваг у селі є тільки дискотека на вихідних, комп‘ютер – у кого він є, та горілка. Про музичну школу, танці чи акторське мистецтво можна тільки мріяти. Більшість часу молодь, якщо не допомагає по господарству, витрачає безцільно. У нашій країні, на жаль, немає ніяких широко відомих програм для підтримки та розвитку саме сільської молоді. Та й самі юні громадяни чомусь не квапляться чогось в житті досягати, ідеї генерувати.
Незвично спостерігати постійно активних бабусь та дідусів і пасивних молодих людей, які ні до чого не прагнуть. Хоча, на мою думку, повинно бути все навпаки. А якої думки дотримуються наші читачі? Можливо, ви зі мною не згодні? Тоді давайте дискутувати. Чекаємо ваших листів!

Анелія СЕРГІЄНКО. Фото автора. Дніпропетровська область.