У лютому виповнилось 20 років, як не стало відомої української журналістки Тетяни Чуприни. Саме у цей час до обласної організації Національної спілки журналістів на вечір пам’яті Тетяни Іванівни зійшлися її вже немолоді колеги, з якими вона розпочинала свою творчу роботу в обласній молодіжній газеті «Прапор юності» та з якими її зводила доля на життєвих перехрестях.

Доля відвела їй всього 54 роки, але встигла Тетяна за цей час чимало – народила п’ятьох дітей і залишила добру пам’ять про себе серед тих, з ким жила і працювала. Народилась у селі Варварівка Синельниковського району у сім’ї Ілленків. Її мати, Софія Іванівна Ілленко доводилась двоюрідною сестрою Гарасиму Ілленку, батьку відомих українських кінематографістів – Вадима, Юрія та Михайла Ілленків. Синельниківська десятирічка з золотою медаллю, два роки праці кранівницею сортопрокатного цеху заводу імені Петровського, факультет журналістики у Києві. У 1967 році відмінниця денного відділення Київського державного університету ім. Тараса Шевченка була направлена на роботу у газету «Прапор юності». Там 18 років працювала коректором, літпрацівником відділу учнівської та студентської молоді, а потім – завідувачкою цього ж відділу. Багато їй вдавалось зробити корисного: впродовж тривалого часу очолювала журналістську організацію редакції газети «Прапор юності», на доброчинних засадах вела «Школу юнкора», звідки в журналістику пішло чимало її обдарованих вихованців.

Та були в її житті і важкі часи. Приміром, коли вона публічно відмовилась брати участь у написанні статей до книги першого секретаря обкому партії В. Бойка «Село смотрит в будущее». А в 1984 році її звільнили з посади за подачею доповідної записки редколегії газети «Прапор юності» до бюро обкому комсомолу нібито за «ідейно-шкідливе виховання сина-восьмикласника Матвія». А заступник завідувача відділу пропаганди обкому КПУ Віктор Петренко разом з редактором газети «Прапор юності» Марією Зобенко намагались обґрунтувати дії «по устранению Татьяны Чуприны из коллектива редакции».

Майже чотири роки Т. Чуприна працювала літпрацівником обласних газет «Днепровская правда» и «Днепровская панорама».

Під час навчання в університеті й після повернення до Дніпропетровська перебувала під негласним наглядом КДБ. У 1969 році в її помешканні у Дніпропетровську та в помешканні матері у Синельниковому були проведені обшуки у виявленні антирадянської самвидавчої літератури.

Зі щемом у серці згадує початок своєї журналістської роботи Наталя Гармаш,  нині власний кореспондент газети «Факты»:

«У ті далекі роки завершувала навчання на заочному відділенні факультету журналістики. І вже треба було думати про роботу за фахом. Куди піти? У Дніпрі було всього три газети – «Зоря», «Днепровская правда», «Прапор юності». Так ось взяла я тоді молодіжну газету у руки і телефоную у редакцію, аби запропонувати інформацію про свій технікум, де працювала тоді секретарем комсомольської організації. Трубку підняла Таня і запропонувала мені написати про піонерську організацію однієї з дніпропетровських шкіл. Перша моя замітка була «Твій товариш комсомол». Потім – інтерв’ю з начальником обласної освіти. А після цього вже мені зателефонували з редакції і запросили на співбесіду до редактора Володимира Кузьмінецького, аби взяти на роботу. Яке то було щастя працювати поруч з Танею Чуприною. Це вона мене навчила української мови, і вже через рік я не лише писала українською, а й думала нею.

«Пам’ятаю, відчиняються двері – вона влітає з посмішкою на вустах, –продовжує Н. Гармаш.  – Такою вона і запам’яталась… Вона мені задала життєвий і творчий ритм. Двері нашого відділу не зачинялись. Постійно йшли люди. Серед них – Василь Потапов. Він працював на той час викладачем на кафедрі філософії ДМетІ, але знаходив час, аби писати вірші і актуальні статті до газети…»

Але найболісніше було згадувати нелегкі часи її чоловіку й однокурснику по журфаку Михайлові Скорику. Після відходу дружини в інший світ у нього на руках залишились три донечки, з них дві шестирічні. А всього ж у їхній журналістській сім’ї народилось п’ятеро дітей, а Тетяна Чуприна була нагороджена орденом «Материнська слава». Усі вони закінчили Київський державний (Національний) університет й стали достойними людьми. Марфа – докторант, кандидат філософських наук, Матвій – юрист і адвокат, Михайлина, Іванна і Соломія з відзнаками закінчили магістратуру Інституту журналістики й нині працюють у центральних засобах масової інформації у Києві.

«Мені приємно, що сьогодні прийшли ви. Ті, хто був з Танею поруч, – звернувся до всіх присутніх Михайло Тихонович. – Світлана Покутна, тепер Кравець, працювала заввіділом шкільної та учнівської молоді в обкомі комсомолу. І як чесна людина дружила з Танею до останніх днів. Я з вдячністю згадую і Ларису Виблу. Коли нас у свій час викинули з квартири на вулицю, а все майно забрали до ЖЕКу №7, нам дала притулок не на один тиждень саме вона. Я дивлюся на Славу Газду. Він прийшов у «Прапор юності» після Львівського університету. Молодий Ярослав Галан. Писав памфлети. Але потім перестав їх писати. Мабуть, тому, що добре познайомився з Тетяною Чуприною. Пам’ятаю, як Віктор Кудінов у 1964 році приїхав до нас з Кривого Рогу у Київ на Ломоносова, 8. І ми в гуртожитку їли картоплю, яку смажила Таня. Слава Шведун теж працював не один рік із Танею. Як би там не було, але  він ніколи не робив чогось прикрого. Олександр Давидов не працював у «Прапорі юності». Але коли дружина лежала паралізована, я не працював, а трьох дітей треба було водити до школи,  він мене зустрів і попросив зайти до журфонду і виписав матеріальну допомогу. Оленка Десятирик працювала у «Зорі». Вона підтримувала з Танею контакти і була хрещеною мамою Соломійки. Наталя Гармаш була тоді ще Шеховцовою у «Прапорі юності». Працювали дружно з Тетяною Іванівною…

Михайло Скорик видав три книги: «Зима», «Весна», «Літо», на підході – «Осінь». У книзі «Зима» є посвята «Дружині», датована 1970 роком:

Я бачу сонця руки молоді

У дні тривог, настояних на слові,

Надії зерня зріє на любові –

І крила світу дужчають тоді.

Ми летимо, осонцені тобою,

У круговерті радості й журби.

Будь, як і є, невтомною такою

І прапором на полі боротьби.

«Коли нам було важко, коли Таня лежала у лікарні, на хліб і до хліба допомагали брати Микола і Михайло Мариниченки, – згадує Михайло Скорик. – Ось і сьогодні йдемо разом з ними по життю.

А ще Михайло Скорик пригадав, що коли Таню паралізувала ракова хвороба і їй було неймовірно боляче, вона ніколи не стогнала. І навіть не плакала. Натомість брала у руки Біблію. Всевишні сили допомагали долати ту страшну недугу впродовж восьми місяців…

– Думаю, що народжені нею діти продовжують її справу. Зокрема, у свій час наша донька Михайлина Скорик очолювала медіа–профспілку України і гідно захищала професійні інтереси колег–телевізійників, які потрапляли під удар своїх власників...»

Ще довго посивілі ветерани газетярської справи добрим словом згадували талановиту журналістку, чудову людину, мужню колегу Тетяну Чуприну. Напевно, вона почула їхні щирі і правдиві слова. Пам’ять кличе живих до живих. Вічна їй пам’ять…

Олексій ГУДЕНКО.

На знімку: Михайло Скорик читає посвяту «Дружині» зі своєї книги «Зима».