Поточний № 15 (1202)

24.04.2018

Пане полковнику


25.01.2017

25 січня голові Новомосковської райдержадміністрації Павлу Селіхову виповнилося 65

У цьому віці він, сповнений сил та енергії, мріє, аби на українських землях запанував мир і спокій, а хлібороби займалися лише своїм одвічним ремеслом – вирощуванням хліба. Понад усе цінує честь, яку він ні за яких обставин не зганьбив у своєму житті.

Офіцер, син офіцера

У родині Селіхових у Перещепиному було неписане правило: ніколи, ні за яких обставин не йти проти совісті. Цьому навчали і батько, колишній військовий льотчик, старший лейтенант Іван Васильович Селіхов, який у мирному житті був техніком з обслуговування дільниці міжнародного зв’язку, і мама, Марія Свиридівна, якій Бог відвів 92 роки життя. А ось батько, на жаль, помер досить рано, у 56 років. Якось взимку поїхав він на мотоциклі оглянути свою дільницю, а після того занедужав. Як з’ясувалося пізніше, захворів на пневмонію і зовсім швидко згас.

Отож саме мамі довелося ставити на ноги обох синів, Павла і Якова.

До п’ятого класу Павло Селіхов був відмінником, а школу закінчив з єдиною трійкою з англійської мови. І не тому, що він не хотів вчити іноземну. Вчителем англійської була тоді випускниця інституту, яка мешкала у його бабусі на квартирі. Тож і вимог до Павла майже не ставила, ніби жаліла його. А коли ж старшокласнику треба була складати контрольні та іспити, великих знань з іноземної не було…

Ще у шостому класі Павло мріяв про навчання у Волгоградській вищій школі міліції. Довідавшись про це, батько нічого не сказав, лише запросив у гості свого друга, який працював на той час дільничним інспектором. «Ти що думаєш, бандитів ловитимеш, бігатимеш за ними з пістолетом і станеш національним героєм? – було перше питання міліціонера. – Здебільшого займатимешся паперовою роботою, протоколами, звітами, романтики мало…»

І тоді вже випускник Перещепинської середньої школи Павло Селіхов їде до Чернігівського вищого військового авіаційного училища, аби стати, як і його батько, льотчиком. На медкомісії хлопця крутять, вертять, дають навантаження, як космонавту, і врешті-решт – висновок медичної комісії: до служби у військово-повітряних силах не придатний…

Спустошений і розчарований, повертається Павло до рідної домівки. Певний час працює на газоконденсатному родовищі, а в травні 1970-го року його призивають на службу в армію. Спочатку - піврічне навчання у сержантській школі, а потім – служба у Козельську Калузької області Росії, де він дослужився до звання старшини. Був у роздумах: продовжувати навчання у військовому училищі чи їхати додому? Аж поки його не запросив до себе армійський кадровик: «Старшина Селіхов, направляємо Вас для вступу до Ростовського вищого командно-інженерного училища ракетних військ».

Після складання іспитів Павла Селіхова зараховують до училища і призначають старшиною курсу. Військова наука давалася легко, а на відміну від своїх однокурсників, він мав суттєву перевагу у вигляді дворічної армійської служби. З усіх дисциплін мав відмінні оцінки, крім іноземної мови. І знову довелося йому згадати свою шкільну молоду вчительку, яка мешкала у його бабусі на квартирі…

Як старшині курсу, Павлу Селіхову надається право вибору майбутнього місця служби. Пропонують навчальний підрозділ у Павлограді Дніпропетровської області, де лейтенант зразу отримує капітанську посаду. Однак молодий офіцер обирає полігон Мирний на Півночі Росії, де того часу на бойове чергування почали ставити нові ракети СС-20.

Етапи росту

«В ракетних військах вважалося, що ти справжній офіцер, якщо отримав допуск на бойове чергування, – пригадує Павло Іванович свою армійську біографію. – Практично через півмісяця склав іспити і отримав такий допуск. Дуже вболівав, адже мав справу з ядерною зброєю…»

Невдовзі у військову частину приїздить поважна комісія, перевіряє бойове чергування лейтенанта Селіхова, відзначає високий рівень його підготовки. Після цього молодого офіцера призначають командиром чергових сил полку, а через два роки достроково присвоюють звання старшого лейтенанта.

І вдень, і вночі офіцер Павло Селіхов у військовій частині. Живе у казармі із солдатами, бігає разом з ними кроси на ранковій зарядці. До родини, яка мешкає в містечку за 60 км, навідується зрідка. Це дає можливість ще більше часу віддавати службі, вивчати спеціальну літературу, підвищувати рівень знань. Через п’ять років пише він рапорт на вступ до військової академії. На що почув від командира: «Ти молодий ще, послужи поки що тут».

Десь у глибині душі стало прикро, адже йому хотілося і далі зростати, поглиблювати свої знання. Десь через тиждень запрошують старлея Селіхова у кадри. «Прийшла рознарядка, – кажуть йому. – Той за віком не підходить, у того немає вищої освіти, той не може кинути домашнє господарство, виходить, один ти залишився. Їдь, все одно не вступиш, а рознарядку виконаємо…»

Але Селіхов з тієї когорти людей, які роблять все по максимуму. «Треба вступити наперекір всьому», – дав собі наказ офіцер і взявся штурмувати математику.

Серед вступників академії старший лейтенант Селіхов був наймолодшим. І на останньому іспиті головний екзаменатор звернувся до нього: «Зайдете останнім. Адже Ви служили на нових комплексах, про які навіть нам нічого невідомо».

Довго розповідав викладачам офіцер Селіхов про нові ракетні комплекси та відповідав на запитання. А вже наступного дня був зарахований до числа слухачів Московської військової академії.

Крім навчання, Павло Іванович відвідував столичні театри, музеї, виставки. Наповнював своє життя новим, культурним змістом. До цього часу пам’ятає всі спектаклі московських театрів та акторів. Хотів навіть вивчати французьку мову замість англійської, але йому заперечили: «За кордон ракетників все одно не відправляють, так що вчи свою англійську…»

І знову історія повторилася: з усіх предметів у випускника академії, вже майора Селіхова (звання отримав достроково) лише відмінні оцінки, крім іноземної. І пропонують йому на вибір службу у сонячній Феодосії, або ж у суворому Забайкаллі. Павло Іванович обирає Забайкальський військовий округ, посаду заступника командира полку, де на бойовому чергуванні вже були найсучасніші комплекси СС-22.

Американці - звичайні люди

Йшов 1986 рік. Період горбачовської перебудови. СРСР укладає із США договір про обопільне знищення певної кількості ядерної зброї. Майора Селіхова включають до складу комісії зі знищення ракет.

Як пригадує Павло Іванович, група радянських офіцерів поїхала до США, а у Забайкалля приїхали американці. Перед зустріччю з іноземцями цілий місяць з їхньою групою працював КДБ. Давали характеристику кожного учасника американської групи: ось цей – майор ЦРУ, ось ця – експерт з ракетного палива і т.д. «Яким же було наше здивування, коли при зустрічі американці, не ховаючись, назвалися тими ж, ким вони є: розвідниками, експертами, військовими», – згадує той епізод Павло Селіхов. – Згодом ми пересвідчилися, що американці – цілком нормальні люди. У них, як і у нас, є свої проблеми. Особливо відвертими вони були, коли ми запросили їх на річку: наловили риби, зварили юшку, випили з ними спирту. Задушевна, скажу, розмова вийшла. Хоча тоді дуже шкодував, що так і не вивчив як слід англійську і довелося спілкуватися з іноземцями через перекладача. Вони тоді сказали, що боялися нас не через те, що маємо потужні ракети, а через наш авантюризм і непередбачуваність, які могли б закінчитися розв’язанням війни…»

На початку 1990-х Павло Селіхов служив біля Красноярська у Сибірському військовому окрузі на посаді заступника командира дивізії. Був четвертим у черзі на ВАЗ шостої моделі. І ось приходить повідомлення про те, що перші чотири претенденти можуть придбати авто. Яким ж було здивування, коли перші три офіцери відмовилися від популярної тоді «шістки». Як з’ясувалося, внаслідок інфляції ціна на ВАЗ-2106 з 6 тисяч рублів підскочила до 16 тисяч.

Комдив, генерал Анатолій Дорошин порадив Павлові Селіхову взяти гроші з каси взаємодопомоги і поїхати у Новосибірськ за машиною. Довго Павло Іванович вагався, адже його зарплата тоді становила 500-600 рублів, які ще й не завжди виплачували. Але свого командира послухав. А через місяць внаслідок інфляції зарплата підполковника Селіхова стає 20 тис. рублів і він повністю розплачується зі своїм боргом та йде до генерала за порадою: що далі має робити?

«Буде складна обстановка, проблеми у російсько-українських відносинах. Повертайся додому, в Україну, я ж через півроку звільнюся, а років через два переїду на історичну Батьківщину – в Ізраїль», – сказав тоді генерал Дорошин.

Збройні сили України

Після переводу в Україну Павла Селіхова направляють на співбесіду з Володимиром Мулявою, начальником соціально-психологічної служби, членом колегії Міністерства оборони України. Багато запитань – з історії України, на які Селіхов дає вичерпні відповіді. Тут же зустрічає свого однокурсника по училищу Віктора Чечило, який, як з’ясувалося, вже служив в управлінні кадрів МВС і шукав кандидатуру заступника керівника Одеської обласної міліції.

Павло Селіхов підійшов для МВС за всіма параметрами. Йому також повідомили і про те, що у той же день він пройшов співбесіду в Міністерстві оборони.

За порадою телефонує Павло Іванович своєму братові Якову. А той рішуче: «Ти ж офіцер, а не мент, якщо підеш служити в міліцію, я з тобою розмовляти не буду, а в Перещепиному – ніхто з тобою не вітатиметься…»

Відтак вже через короткий час Павло Селіхов повертається на Дніпропетровщину і обіймає посаду начальника відділу соціально-психологічного забезпечення 6 танкової армії Південного оперативного командування Сухопутних військ ЗС України, а згодом стає заступником командира армії. Можливо, став би Павло Іванович і генералом, аби не вибори 2002 року, коли рада ветеранів армії висунула його кандидатом у депутати до Верховної Ради.

Полковник Селіхов мав неабияку підтримку серед виборців. Але у Міноборони його попередили: станеш депутатом, якщо ввійдеш до президентської коаліції. Оскільки тоді його підтримували інші політичні сили, Селіхов не зміг обіцяти своєї лояльності до майбутньої президентської коаліції, не захотів знімати свою кандидатуру на користь іншого депутата. У результаті отримав на виборах 2-й результат, програвши Віктору Веретенникову менше відсотка голосів. Після цього розпочалися суцільні перевірки на той час вже армійського корпусу. Пропонували полковнику очолити військову кафедру одного з вишів Дніпра. Він не погодився і написав рапорт на звільнення.

Були у житті Павла Селіхова вже як голови виборчої комісії ще не одні вибори. Та найскладнішими виявилися виборчі перегони до Верховної Ради у 2014 році, коли чув погрози на свою адресу, коли ЦВК його звільняла, а через кілька годин поновлювала, коли уночі, ризикуючи своїм життям, наважився доставити бюлетені до ЦВК. «Для мене завжди були і є честь і совість вище за все всього», - каже Павло Селіхов.

Перша Любов і остання

Люба жила з батьками у Дніпрі, а на канікули приїздила до бабусі у Перещепине. Саме там і познайомилася з восьмикласником Павлом Селіховим. У них було багато спільних вподобань та інтересів. У 1975 році вона вступає до Полтавського педінституту, а наступного року Павла забирають до армії. Та навіть відстань не зруйнувала світлі почуття молодих людей. І коли на канікулах після третього курсу військового училища курсант Селіхов запропонує випускниці педвузу зареєструвати шлюб, Люба не відмовиться. Лише попросить, аби ця урочиста подія відбулася не в Перещепиному, а в Дніпрі.

Домовилися про зустріч через два дні, на 10 годину біля пам’ятника льотчику Анатолію Брандісу. Прочекав наречений півгодини, нікого немає, тільки час від часу хтось з вікна будинку, що стояв за пам’ятником, виглядав. Прочекав, напевно, ще півгодини, але нікого так і не було. «Напевно, не хоче їхати у віддалений гарнізон та змінювати Дніпро на Північ Росії», – подумав тоді Павло і вже наступного дня достроково поїхав у розташування училища.

Того ж дня пішов зі своїми однокурсниками до гуртожитку педучилища. «Дівчата, хто заміж хоче? – напівжартома запитав Селіхов. Чотири дівчини підняли руки. Павло обрав одну з них, але попередив: «Про любов не йде мова. Діти, домашнє господарство – ось пріоритети».

Павло Селіхов під час служби думав не про дружину, а про те, щоб кращим був взвод, рота, дивізія. Хоча не забував і про дітей – Романа та Еліну, які об’єднували родину. Коли ж діти підросли, запропонував дружині розірвати стосунки. Так і зробили, коли вже Павло Іванович став служити в Україні. Ірина невдовзі вийшла заміж вдруге, а Павло Селіхов тривалий час був самотнім. Аж поки після смерті матері на пропозицію брата приїхав жити у батьківську хату. Саме у Перещепиному він знову побачив свою Любов. Виявляється, що і вона тоді вийшла заміж, а через шість років розлучилася. І розповіла, що у день, коли вони хотіли подати заяву до ЗАГСу з Павлом, до її батьків приїхала тітка з дядьком. Захотіли родичі піти до театру, а тітка закомандувала, аби Люба зробила їй зачіску. «Та мене он наречений чекає,– говорила дівчина своїй тітці та час від часу виглядала у вікно. «Якщо любить, чекатиме і цілий день», – заспокоювала її тітка…

У 2012 році Павло Іванович одружився вдруге, узаконивши свої стосунки з Любов’ю , яку кохав усе своє життя. А вона – його.

Всі ми ходимо під Богом

На робочому столі Павла Селіхова лежить Біблія. Він звертається час від часу до Cвятого Письма і отримує відповіді на різні питання. «У мене був період, коли служив заступником командира 6 армійського корпусу і щороку на колегії в Міноборони отримували ми «на горіхи» за те, що у наших частинах – понад 100 правопорушень, – пригадує П.Селіхов. – Прийшов якось до нас у штаб католицький священик з Кам’янського, аби отримати дозвіл на розвезення подарунків у військові частини. Дивиться на мене, а я увесь у турботах, аналізую звіти з правопорушень. І тоді священик каже: «А Ви до Бога зверніться і помоліться!» Послухав я священика і звернувся до Бога. Через рік кількість злочинів зменшилася до 21.

Коли мама у 92 роки впала і зламала стегно, лікар лише розвів руками і сказав: «Ви ж розумієте, у такому віці процес затягнеться надовго». Молилися з братом за неї. І лікар був дуже здивований, коли через рік мама командувала: «Везіть мене у село, картоплю треба садити».

Прийшли якось до мене як голови РДА баптисти. Кажуть, що хочуть збудувати дитячий будинок сімейного типу у Меліоративному, а певні служби їм «палки в колеса» ставлять. Допоможіть. Зібрав усі служби, причетні до цього і кажу: «Люди добру справу хочуть зробити, а ми їм забороняємо». Підписали тоді всі дозволи, і тепер служба у справах сім’ї та молоді каже мені: «Добре, що ми тоді дали згоду на те будівництво, тепер у нас наскільки менше проблем з дітьми з неблагополучних сімей».

Як очільник району Павло Селіхов радіє, що вже цьогорік з районного бюджету виділено 10 млн. гривень на закупівлю ліків для райлікарні, районна поліція щомісяця має понад 100 тис. грн. для придбання паливно-мастильних матеріалів, канцтоварів та ін. Зараз думають, як знайти покинуте житло, відремонтувати його та надати дільничним, вчителям, лікарям. У 70% шкіл замінені вікна, ремонтуються дитсадки, заклади культури. І коли Селіхов чує «А навіщо ви на клуби гроші витрачаєте?», розуміє, що люди ті недалекоглядні, адже сам виріс у селі і знає, що клуб – то осередок спілкування для молоді, яка повинна залишатись у селі…

Син Роман у свій час закінчив юридичний університет, але жодного дня у міліції не працював. Пояснював свій вчинок таким епізодом: ще курсантом патрулював місто. Майор, який був з ними наказав: «Он бачиш дівчина за столиком щось продає. Перевір документи на товар, здери 100 гривень». Підійшов хлопець до тієї дівчини, поговорив і повернувся до майора ні з чим, пояснивши, що у неї документи в порядку. «Що ти за мент!» – крикнув роздратований майор…

Півтора року Роман служив командиром групи розвідки в АТО. Можливо, і надалі син продовжить службу, якщо вимагатиме ситуація на Донбасі.

«Кровопролиття на Донбасі можна було б уникнути, – вважає полковник Селіхов. – Напевно, Україна недооцінила Росію, А Росія – Україну…»

Павло Іванович Селіхов напередодні свого 65-річчя зізнався, що нічого б не змінював у своєму житті. Крім одного: 37 років тому він таки б дочекався б своєї нареченої, а нині – дружини Любові Іванівни.

З води та роси Вам, Павле Івановичу, від усіх ваших друзів, колег, близьких.

Років без ліку, а щастя – довіку!

Олександр ПЕТРЕНКО. Дніпропетровська область.