Рідна земля весь час щемом відгукувалася в серці великого письменника. В якомусь інтерв‘ю він зізнався: “Мені й зараз сняться ті стежки з дитинства, згадуються. Найдорожчі спогади, хоч скільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах - моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські…” Довгу-предовгу, глиняну, але на кам`яному підмурку, приховану широкою старосвітською призьбою хату, як писав сам Павло Архипович, хату його дитинства втопило в своїх хвилях Дніпродзержинське водосховище.

МИ Ж із Михайлом Івановичем Задорожним зупиняємось перед білим цегляним будиночком, зведеним ще батьком Павла Загребельного на початку шістдесятих років. Сюди юний Павло приїздив, коли подався у світи за наукою, і пізніше - коли вже став знаменитим письменником. Сам і з дружиною Еллою Михайлівною та дітьми - старшою Маринкою і меншим Мишком.
Із воріт нам навстріч виходить невисокого зросту жіночка. Знайомимось. Людмила Власенко - онучка мачухи Павла - Параски Нескоромної, котра теж, як і рідна його мама, померла рано.
Із чоловіком, Михайлом Власенком, працюють лікарями в Дніпропетровську, але часто навідуються в Солошине, підтримують життя в хаті Архипа Панасовича. Полагодили будиночок зовні й всередині, провели газ. Заходимо до двору в обрамленні сучасного єврозабору. Око вабить чистота і охайність. Обкопані та побілені молоді деревця, що вже “не бачили” Павла Архиповича. Свіжо пофарбований ганок. На тильній стороні будинку розкішно височіє смарагдова смерека. Звідки вона тут?
- Це мій кум, Андрій Іванович Ковальський, працюючи колгоспним водієм, - каже Михайло Задорожний, - привіз два саджанці з Карпат років зо двадцять п‘ять тому. Один посадив у себе вдома, другий – тут. У Ковальського буревій зламав смереку, а ця красуня, як бачите, вистояла.
Вистояла, напевно, під захистом самого Павла Архиповича. Та й саме батькове обійстя збереглося й розчепуріло завдяки рукам добрих людей.
Малий Павло рано залишився без материнської ласки. Тому особливо теплі стосунки у нього завжди були з батьком. Батько для Павла був УСЕ!
Архип Панасович працював у Солошиному комірником. Старожили згадують, що “при ньому з комори не крали, хоч двері особливо й не замикалися”. Поважали люди старого Загребельного.
…Ми вдивляємося в світлину, що на стіні музейного куточку в Солошинській школі. Тут - рідня Загребельних, сусіди, односельці. Збоку - щасливо-юна Люда Власенко. На передньому плані - Архип Загребельний.
- Літні солошинці пам‘ятають похорон Архипа Панасовича, - розповідає заступник директора школи Віра Свириденко. - Людей було дуже багато як для невеличкого села. Про це пише і сам Павло Архипович.
Щемливо-емоційна сцена в розділі “Персоносфера” роману “Розгін” вражала не одного шанувальника творчості Загребельного. “Тисячний натовп” чекає на сина Андрія Карналя (образ списаний з Архипа Загребельного), котрий має приїхати на похорони батька, поки ще не почало заходити сонце. І так було насправді: Павло Загребельний, прилетівши із симпозіуму з Франції, примчавши на авто зі столиці, наздогнав похоронну процесію, коли вже вечоріло. Встиг, попрощався з батьком.
Солошинська школа по крихтах збирала експонати в музейний куточок свого знаменитого земляка. (До слова, в школі чудовий краєзнавчий музей, експозиція якого поповнюється з 1968 року). Викладачі їздили в Конче-Заспу, що під Києвом, де мешкав Павло Архипович, де нині живе його дружина Елла Михайлівна, і привезли звідти побутові речі письменника. Справжні раритети.
І ось перед нами - авторучка, знамениті окуляри Павла Загребельного, чашка, з якої він любив пити чай. А ось - стілець, рушники з батьківської хати, дерев‘яні ночви, в яких купали малого Павла. А ще робота місцевої умілиці Марії Діжі - вишитий портрет Загребельного. І справжній скарб - кахля з гробниці Роксолани - героїні найвідомішого твору письменника.
Павло Архипович беріг глибоко у своєму серці рідну землю. А нині земляки свято бережуть і шанують пам‘ять про того, кому завдячує своєю славою звичайне українське село - Солошине, пам`ять про все, що було колись дуже дорогим для Павла Загребельного. Саме рідна земля подарувала йому хист карбувати своє Слово в історії, сіяти в своїх нетлінних творах людяність, яка, віриться, проросте добром не в одному прийдешньому поколінні.

Микола ШАРИЙ.
Фото автора.
Полтавська область