Поточний № 6 (1193)

19.02.2018

Перекази про скарби


14.09.2017

Про українські скарби
У нас, в Україні, свої перекази та оповідки, і не про державні скарби, десь заховані, а свої, народні, бо держави тоді у нас не було. Хіба що за варягів, які, об’єднавши розрізнені слов’янські племена, утворили державу, назвавши її Русь. Та не надовго. Вже після смерті князя Святослава почалася ворожнеча між його синами, а потім і усобиці між удільними князями. А там і монгольська навала, яка і позбавила нас державності, бо не було єдності між князями. Тягнуться ті міжусобиці і до сього дня, чому й маємо анексію Криму та сепаратистів на Донбасі, та й в інших областях їх вистачає. А ще корупція. Це найстрашніше зло, яке роз’їдає нашу державу. 
Ми найдревніша нація в Європі. Шість тисяч років тому, коли серед войовничих германських племен нерідко виникали людоїдства, бо одне полювання не могло забезпечити всіх їжею, ми, трипільці, вже вирощували хлібні злаки та випасали худобу. Тепер Німеччина  – найбагатша країна в Європі, бо дружна нація, поважає свою державу, а ми найбідніші, бо розрізнені. І це при тому, що маємо найродючіші чорноземи, ліси, річки, корисні копалини, моря, гори, озера. В Німеччині таких багатств немає. В роки війни німці ешелонами вивозили наш чорнозем до себе. Та й в перші роки нашої незалежності наші ж скоробагатьки теж продавали наші чорноземи за кордон. А це ж найбільший гріх. 
Тож і складав наш народ різні оповідки про скарби, начебто десь заховані, а коли знайдемо, то й забагатіємо. Це у нас – в генах, в самій природі українця, хоч в думках побагатіти. Адже Бог наділив нас найбагатшими землями.
 
НАРОДНІ ОПОВІДКИ
Пилипчина могила
Знаходиться вона біля села Котівка Магдалинівського району на Дніпропетровщині, названа так за прізвищем Йосипа Пилипенка, який оселився неподалік тої могили. Ще хлопчиком він жив при Січі, був джурою у якогось козака і став свідком, як козаки ховали свої скарби, коли московські війська захопили їхню Січ та військові паланки. Після зруйнування Січі козаки кудись подалися, чи то до Чорноморя, чи то на Кубань, а Пилипенко залишився, одружився, звів собі зимівник, неподалік тої могили, де козаки заховали скарб, та й живе. Підростали діти, а там і онуки не забарилися. От одного разу дід і розказав вже дорослому онуку про той скарб, який козаки зарили в тій могилі, біля якої вони живуть. Тільки скарб той заклятий, сказав дід. А онук просить і просить  діда викопати той скарб. «Ви ж знаєте закляття,– каже він.
– Та я, онучку, і викопав би той скарб, так очі ж повилазять. 
А онук просить та й просить: «Викопайте, діду, я вас до смерті догодую». Дід і викопав, а як викопав, то й осліп, а онук догодував його до смерті. 
Січовий скарб
Колись в Старих Кайдаках був шинок. А було це вже після запорожців. От одного разу вже за північ приходить до того шинкаря запорожець, в широких малинових шароварах, в жупані та й ще й в смушевій шапці набікрень. Прийшов та й каже до шинкаря: «Дай горілки». Шинкар і налив йому цілу кварту (910 г), випив козак ту горілку та й каже: «Ходімо, я тобі заплачу.» Шинкар і пішов. Приходять вони до могили Близнюки, а вона і розкрилася. Зайшли вони в ту могилу, а козак і каже: «Бери, що тобі треба». Шинкар і набрав золотих і срібних монет. Хотів ще й ікону Божої Матері взяти, оздоблену золотом та самоцвітами, та козак крикнув: «Не чіпай, ще не настала та година, коли наша Україна стане вольною». Та й випустив шинкаря з тої могили.
А то був сторож, якого козаки залишили стерегти січовий скарб. Знудився, неборака, сидячи серед тих багатств, дожидаючи, коли Україна стане вільною, та й не витерпів козак, хоч кварту горілки випити.
Як невістка 
забрала свекрів скарб
Жив біля Дніпра, де тепер село Федорівка Запорізької області, багатий запорізький козак. А в того козака та й був син з жінкою. Тільки дуже ледачим був той син, допомагати батькові не хотів та ще й гроші крав, та й невістка не слухала свекра. А грошей в того козака було багато, та все золоті   таляри та дукати. Гірко було батькові, що не поважають його син з невісткою. «Раз ви такі, я вам нічого не залишу, – сердився батько, дорікаючи їм. Та й пішов одної ночі в садок, викопав яму біля  яблуні та й поклав туди глек з грошима, ще й закляв: «Яка рука загрібала, та й розгрібає» – та й повторив три рази. 
А невістка за ним назирці та й почула, як свекор закляв гроші. От довго чи не довго пройшло після того, аж помер дід. Діждалися невістка ночі, якось дотягла небіжчика до яблуні, поклала його біля схованки,  та його рукою і почала вигрібати землю, а вигрібаючи, ще й промовляла: «Якою рукою загрібав, такою ж вигрібаю». І так три рази. Та й забрала гроші.
Про русалок
Колись багато їх водилося, бо жили ми в обіймах природи, а не сучасної техніки. Було це давно, ще тоді, коли у нас було панство, яке мало свої села та кріпаків, воно й тепер є, те панство та кріпацтво, та тільки осучаснене. Тож, про русалок.
Приснився одному парубку сон, начебто він лежить на березі панського ставка під вербами. А надворі ніч, тихо навкруги, тільки ясний місяць освітлює все навкруги та мерехтять зорі. Раптом з води винирнули русалки, вибігли на берег, оточили парубка та й закружляли в танці. Дивиться парубок, а одна дівчина аж надто знайома йому. Придивився він,  та це ж його Галя, що нещодавно втопилася в тому ставку. Підійшла вона до парубка, та так сумно дивиться на нього. А музика  лине навкруги. 
–   Галю, це ти? – стиха питає її парубок. 
–   Я, милий, я.
–   Так ти жива? 
– Жива, милий, жива, – а сама з таким сумом дивиться на нього. Не витерпів парубок, пригорнув її до себе:  «Галя, моя Галя».
Аж тут з води винирнула старша над русалками. І враз затихла музика.
– Годі вам танцювати, – крикнула вона на дівчат–русалок. – Ідіть заметіть дно ставка, он стільки всякого сміття накидала вчорашня буря.
А побачивши парубка, біля нього і Галю, промовила: 
– Бачиш? – і вона дістала з–за спини глек, наповнений золотом та коштовностями. І враз засяяло все навкруги. Вона трусунула тим глеком і посипались звідти різні прикраси та діаманти.
– Хочеш, щоб Галя була твоєю, знайди той глек, –  і вона поволі пішла понад ставом, освітлюючи все навкруги. Зупинившись біля старої верби, вона знову глянула на парубка: Дістанеш цей глек – Галя буде твоєю, – і вона підняла глек над головою. І враз земля розступилася і коріння старої верби оголилося. Вона ще раз глянула на парубка:
– Дістанеш цей глек, Галя буде твоєю. Це її придане, – і вона кинула глек в саму глибину коріння. І враз, де й поділася та русалка, не стало і Галі, а верба, як стояла, так і стоїть, заросла травою.
Прокинувся парубок, ввесь мокрий. А перед очима все ще стояла русалка:
– Дістанеш глек – Галя буде твоєю. Це її придане.
Леонід СІДАК,
краєзнавець.
м. Підгородне,
Дніпропетровська область.