Не дай, Боже, ще й цієї війни…

Бо тоді буде щось страшне. Дві великі держави, Україна і Росія, можуть зійтися вже не у гібридному донбаському, а повномасштабному нищівному герці. Для простого люду обох країн це стане черговим величезним випробуванням, ніякого покращення життя в цей час годі й чекати. Так однозначно, спираючись на власний життєвий досвід, вважає 93-річний учасник Другої світової Григорій Ляшенко з Царичанки Дніпропетровської області. Перемігши у війні з німецьким фашизмом саме завдяки єднанню і дружбі людей різних націй, сьогодні ветеран переймається найбільшою українською бідою - як могли рік тому росіяни взяти зброю в руки і піти на українців, піти завойовувати нашу землю…

- Українці і білоруси, росіяни і грузини, - всі національності брали участь у війні з німцями, - розповідає Григорій Іович. – Тоді дружба була велика і взаємодопомога, лише середньоазійські народи трималися дещо відокремлено. А торік у Криму не було кровопролиття, бо Путін використав перехідний період в українській владі і тодішню прихильність до нього частини етнічних росіян, прямо ввівши війська і окупувавши півострів. У Донбасі застосували інший, дуже хитрий підхід з місцевими «республіками», затуманили мізки проведенням «виборів», наче все демократично. У такий хитромудрий спосіб маємо зараз на території власної країни війну, вбитих і покалічених, сплюндровані міста і села. Цю криваву бійню необхідно якнайшвидше загасити за допомогою всього миролюбного світу.

Та чи дійде свята правда Григорія Ляшенка і десятків тисяч його українських побратимів-звитяжців у рік 70-річчя Перемоги над німецьким фашизмом до тих, що й тепер підступно сіють зерна фашизму російського? Чи задумуються вони над тим, що «вродить» після цього і якими будуть «жнива»? На ці питання усі громадяни України прагнуть знати правдиву, а не облудну відповідь від східних своїх сусідів. Особливо прикро відчувати пряму агресію «братів» і упередженість до себе людям старшого покоління, які проливали за колишню імперію і піт, і кров… Чого варта лише заява Путіна кількарічної давнини про те, що «Росія перемогла б у війні і без України»!

Життя всього українського покоління, яке перемогло у страшній Другій світовій війні, без перебільшення є легендою. Бо воно вистояло в неймовірних випробуваннях, спланованих тодішнім «вождем народів», і зберегло свої ментальні особливості на власній землі. Типовим прикладом цієї героїчної стійкості є і життя Григорія Ляшенка. Ось його власна розповідь:

- Народився я в Царичанці 1921 року у звичайній селянській родині. Був шостою дитиною, мав чотирьох сестер і брата. Тато, коли був час, читав Євангеліє, і нас навчив. Як почалася колективізація в тридцятих роках, труднощі були дуже великі. А 33-й рік – ой, Боже ж мій! Нічого було їсти абсолютно… У 32-му голоду ще не було. А далі… Від недоїдання у всіх ноги були пухлі – у мами, тата… Почали помирати люди в Царичанці. Страшною голодною смертю померли батькові родичі з Юр’ївки… Весною мене врятувало болото на Глинищі - бродив по воді і збирав пташині яєчка крячків, диких курочок, мама щось з того готувала. Рогіз, очерет починали рости з-під води, витягаєш і їси. Далі шовковиця, зелень усяка. Голодні й холодні всі були, важко те й згадувати…

Після закінчення семи класів 1936 року пішов до колгоспу. Учись, не вчись – будеш волам хвости крутити, так тоді говорили. Бо ж бідність – як далі вчитися? Працював на конях, возив кухню, державну поставку зерна кіньми доправляли за 30 кілометрів на пристань в Орлик. Парою коней обробляв чорний пар боронами тощо. Якось задумався – а що далі? А в Царичанку приїхав тоді вербувальник з міста. Ми з товаришем пішли до нього, а він каже: «Як неповнолітніх можу взяти вас лише учнями». У Дніпропетровську починалося будівництво житлового масиву, поїхали туди. На будові був набір у ФЗН, та вирішив учитися на електромашиніста на Дніпропетровському металургійному заводі імені Петровського. Після здобуття професії направили в трубопрокатний цех, робота подобалася.

Восени 1940-го призвали до армії. Потрапив до 32-го Новоросійського морського загону НКВС, три місяці навчався в школі молодого прикордонника. Служив у Лазарєвській прикордонній комендатурі, охороняв державний кордон на заставі Ольгинка. Потім направили в Анапу до школи радіотелеграфістів на три місяці. А тут війна… Її почали відчувати днів за десять до початку – в Чорному морі з’явилися невідомі катери і підводні човни. Всі ці дні навіть відпочивали одягнені, зі зброєю. У момент початку війни я стояв на посту, раптом сигнал «бойова тривога!», відтоді все й почалося…

Посилено охороняли узбережжя Чорного моря, мене перевели до взводу зв’язку штабу Лазарєвської комендатури. Німець підходив до Кавказу, наш 32-й прикордонний полк направили в зону бойових дій, обороняли Новоросійськ. З побратимами-зв’язківцями були кур’єрами, під вогнем ворога доставляли пошту тощо. Ми забезпечували тил діючої армії. Був поранений в голову, після одужання повернувся у свою частину. У 1942-му, коли на фронті була найбільша напруга, подав заяву до партії, залишався в її лавах до 1990-го.

Після вигнання німців з Кавказу наш полк передислокували на північний захід. Воювати довелося в Білорусії. Тоді розпочалася операція «Багратіон». Під ударами наших військ німці розбігалися по білоруських лісах. Ми очищали територію від фашистів. Прочісували ліси й болота Білорусі, далі Литви, Латвії. Коли вийшли до кордону з Польщею, було сформовано 94-й прикордонний загін Литовського округу. Мені, тоді старшому сержанту, довелося закінчити війну, як і розпочати - охороняючи державний кордон. Демобілізувався 1947-го у званні лейтенанта.

Повернувся у рідну свою Царичанку. За порадою військового комісара пішов на службу в правоохоронні органи. Познайомився тоді зі своєю майбутньою дружиною Марією Пантелеймонівною, вона працювала в банку. Голі як бубон були… У мене - шинель з армії, у неї з мішковини щось вишите. У травні 1948 року одружилися, про весілля й гадки не мали. Але прожили дуже добре, виховали доньок Валю й Аллу, є онуки і правнучка.

У правоохоронних органах я трудився на різних посадах і у званні полковника МВС пішов на пенсію. За бойові заслуги нагороджений орденами Богдана Хмельницького та Перемоги і медалями, є нагороди і за сумлінну службу в МВС

Час іде, не стало вже вірної моєї дружини і більшості бойових ровесників… Такі закони життя. Вірю в Творця нашого світу, в добре призначення кожної людини на Землі! А ще вірю в Ангела-охоронця. Були такі випадки, коли він мов брав за руку і виводив на спасенну дорогу. Читаю газети, інколи й книги, маю хорошу пам’ять. Щодня встаю о шостій годині, роблю зарядку. Але не ту, що руки вгору-вниз, а беру лопату, граблі, обробляємо 8 соток городу з донькою Валентиною, взимку відкидаю сніг… Цікавлюся політикою. Певний час симпатизував Володимиру Литвину, він начебто боровся за українське село. Нещодавно побачив у пресі його декларацію: за минулий рік він, депутат парламенту, отримав 2 мільйони 650 тисяч гривень доходу, має два автомобілі, квартиру 259 квадратів тощо. Люди добрі, звідкіля це все? За які заслуги? А в інших його колег є й серйозніші «досягнення» в боротьбі за права українських громадян. Яка довіра може бути до таких депутатів? Наслідки їхньої «праці» видимі - Литвин отримує 10 тисяч гривень щодня, а пенсіонерам вони призначили по одній тисячі на цілий місяць… Ще й ціну на газ накрутили, а потрібно прозоро все аналізувати і визначати.

…У моєму взводі на Кавказі воював Василь Дерев’янко з Кубані. Жодного російського слова від нього ніхто не чув, говорив лише українською. І грамотний був. Його призначили на посаду командира, ніякої дискримінації не було. Хто б що не говорив, а тоді на фронті були дружба і братство. Що тепер робиться в Донбасі? Чому незаконні «республіки» силою зброї пнуться розширити свої «території»? Чому Росія втручається і допомагає їм? Може, досить вже перекраювати кордони? Невже та війна декого так нічому і не навчила?

Справді, сімдесятий рік завершення Другої світової – це не лише «свято зі сльозами на очах», а й зайвий привід задуматися – чому на українських землях знову гримотить люта битва? У Другій світовій на наших землях воювало чотири Українських фронти. Сьогодні, за словами бойового генерал-майора запасу Володимира Лішавського, 5-й Український фронт визволяє Україну і Європу від фашизму російського.

…Здоров’я Вам, Григорію Іовичу, і всім Вашим бойовим побратимам тієї і сьогоднішньої воєн!

Підготував Григорій МИКОЛАЙЧУК.

На знімку: ветерани Другої світової, добрі друзі-ровесники Григорій Ляшенко (справа) та Іван Трень (фото 2013 року).