Поточний № 40 (1227)

17.10.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Пересторога всім сущим на Землі


16.05.2018

Цього року ми відзначаємо страшну дату – 85-річчя Голодомору українського народу

Процес відродження історичної пам’яті про аграрні перетворення більшовиків на Дніпропетровщині має складний і суперечливий характер з огляду на те, що упродовж 30-80 рр. ХХ сторіччя партійні ідеологи доклали багато зусиль для формування у суспільства правильної картинки «великого перелому». Оскільки жертвами соціалістичного експерименту стали сотні тисяч українських селян, більшість з яких досить важно було зарахувати до «класово-ворожих» елементів, а відповідно виправдати революційною доцільністю. Кремль жорстко контролював, щоб наукові розвідки з історії суцільної колективізації здійснювалися відповідно до схеми, викладеної в сталінському «короткому» курсі історії ВКП(б). Згідно з нею колективізація розглядалась як одна зі складових частин «ленінського плану побудови соціалізму в СРСР». 
В офіційній історії колективізації стверджувалося, що в 1929 році у свідомості селянства відбувся «корінний перелом» на користь колгоспного руху, а всі прояви селянського невдоволення кваліфікувалися як куркульські. Змушені були мовчати про події 1928-1933 рр. жертви сталінського «великого стрибка», яким пощастило пережити Голодомор або повернутися із місць заслання чи в’язниць, оскільки поширення будь-якої правдивої інформації про розкуркулення, репресії, справжні умови життя у колгоспах загрожувало звинуваченням у контрреволюційній агітації з притягненням до кримінальної відповідальності за сумнозвісною статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР.
«Архівна революція» 90-х рр. ХХ сторіччя відкрила доступ до раніше засекречених документів. Наше видання «Підгородне у вирі голодоморів 1932-1933 та 1947 рр. та політичних репресій» присвячується 240-річчю заснування нашого рідного міста Підгородне та 85-річчю голодомору 1932-1933 рр. 
Буклет складається з розділів: «Репресовані підгородняни», «Згадаємо поіменно», «Свідчення тих, хто вижив», «Свідчення з минувшини мовою документів».
Ця краєзнавча розвідка бібліотекарів буде корисна підліткам та вчителям, всім тим, хто цікавиться історією рідного краю та переймається його історичним минулим.
Збираючи матеріали, ми спілкувалися зі старожилами та вивчили дуже багато архівних документів та книг, присвячених цій темі. Чомусь у нас у Підгородному, коли заходила мова про репресії, завжди згадували Івана Савовича Бута, репресованого 7 грудня 1937 року. Але ми змогли найти ще інформацію ще про 47 чоловік, які були репресовані в 30-роках ХХ століття. І це попри те, що ми не претендуємо на повну та якісну картину тих подій, адже ми прості бібліотечні працівники і не маємо доступу до багатьох архівних документів. Хочеться згадати декілька прізвищ підгороднян, тому що їх долі були типовими для того часу:
Барабич Мартин Дмитрович, 1883 р.н., селянин, позапартійний, малописьменний, селянин-одноосібник. 22.03.1930 р. звинувачений в антирадянській агітації, розстріляний 27.03.1930 р. Реабілітований 13.10.1989 р.
Показово, що обвинувачення в контрреволюційній агітації, освячені політичними мотивами, були в  той час чи не найпоширенішими. Необережне слово, несхвалення колективізації, не говорячи вже про виступ на зборах, кваліфікувалася, як пряма контрреволюція і супроводжувалася суворим покаранням аж до вищої міри. 22 березня 1930 року, наприклад, за цим обвинуваченням рішенням особливо наради ДПУ УСРСР були засуджені до страти мешканці с. Підгородне Дніпропетровського району М. Барабич і Н. Животовський.
Гортаючи сторінки книги «Міста і села Дніпропетровщини у вирі політичних репресій», у 2 томі ми знайшли дуже цікаву інформацію, що стосується Підгородного. 
«Для активізації віруючих у с. Підгородне Новомосковського району у березні 1930 р. швидко поширилась інформація про начебто оновлення скла у церковних вікнах і появу в них різноманітних привидів, що спричинило масове паломництво, причому навіть з інших районів. Але навіть це не врятувало церкву  Євангеліста Іоанна Богослова у с. Підгородне, яка у 1930-1931 була повністю знищена. Цю фантастичну інформацію поширював місцевий батюшка Качан Юхим Федорович». Страшна репресивна машина не оминула і його, ось що ми можемо прочитати в тій же книзі:  «Качан Юхим Федорович 1890 р.н, с. Біле, Гродненської губернії, росіянин, служитель релігійного культу с. Підгородне. 08.04.1930 р. звинувачений в антирадянській агітації, засланий до Північного краю на 3 роки. Реабілітований 08.06.1998 р.»
У розділі «Свідчення тих, хто вижив» на особливу увагу заслуговують спогади корінного підгородянина Андрія Юхимовича Барабана. 
«…Так наступив 1933 рік. Мати, від’їжджаючи у Дніпропетровськ, доручає мені зварити нехитру страву «затірку» із залишків борошна (майже стакан) і без картоплі. Я відібрав великий казан, щоб вистачило всім наїстися. Та страва вийшла прозора, і я вирішив додати кропу побільше. Вийшла дуже густа страва без назви. 
Нагодував я сестер і сам з’їв посилену порцію. Коли мати повернулася додому, то побачила, що діти лежать хворі. Попросила допомоги у бабусі Лукерії Барабан. А та принесла якихось мікстур домашнього приготування, напоїла нас, і наступного дня усі були здорові. Відтоді я на все життя зненавидів запах кропу.
Весна увійшла в свої права. Треба було садити городи. Всі запаси продуктів закінчились і голодомор почався на повну силу. Відвідування школи було погане, давив голод. Багато хто був у стані дистрофії (люди були пухлі). Помирали. Друг мій, Вася Солодкий, пішов учнем на швейну фабрику імені Володарського, Володя Барабан з вулиці Зеленої помер, однокласники із 3 школи Драган Кирило , Рублівський Сеня померли та й багато інших. На нашій вулиці (вул. Мостова), навпроти нашого двору, померло шестеро із сім’ї Волошко: чоловік, дружина та четверо дітей. Махно Семен намолотив влітку 500 пудів хліба (3 т). Сусіди казали, що горища ломилися, та після жнив весь хліб забрали, і навесні 1933 року помер голодною смертю сам господар. Померли і дві його дочки. Одна з них, моя співучениця по навчанню, Варя, була веселою (хохотушкою), улюбленицею всього класу. 
Поряд з нами помер наш сусід Сірик Іван із ними дві його дочки. У Сірика Савки, теж наш сусід, померли два сини, багатьох я встиг забути, а взагалі ніхто не вів облік померлих. По вулиці курсувала підвода і підбирала трупи».
Гортаючи сторінки нашого буклету, відчуваєш гіркий присмак минулого і хочеться, щоб те страхіття ніколи більше не витало над українською землею, але ми мусимо пам’ятати всіх тих земляків, які помирали з єдиною думкою про шматочок хліба. Пам’ять про Голодомор має бути вічною, як реквієм, як пересторога всім сущим на Землі.
Тетяна РУХЛІНСЬКА,
заступник директора РДБ 
по роботі з дітьми. 
Дніпропетровська область.