Сьогодні такий звук можна часто почути з екранів телебачення, радіо тощо… І він вже нікого не дивує, стало звичним, ніби так і треба. А якщо подумати глибше, то виникає питання: куди йде, куди прямує в розумінні культурного розвитку наша українська нація, наш народ? Таке ганебне явище, як нецензурна лайка, зараз повсюди: і у Верховній Раді, депутати так з’ясовують стосунки, навіть пики одне одному іноді дубасять. Міністри теж не соромляться – щойно Володимир Гройсман заявив, що нічого не може сказати про роботу підлеглих, позаяк це буде суцільне «пі – пі – пі…»

ТЕЛЕПЕРЕДАЧІ, фільми, як би там нам хотілося чи ні, несуть виховну функцію у народ. Подивишся, й іноді сором пропікає до мозку кісток: хто виховував цих людей, з яких нетрів безкультур’я вони вийшли, чому собі таке дозволяють? В таких рейтингових телепередачах, як «Стосується кожного», «Говорить Україна» та й інших показують різні життєві ситуації, де запрошені переважно ведуть себе так, ніби й уявлення не мають про пристойну культуру поведінки. В учасників телешоу перекошені люттю обличчя, кричать, плачуть, ображають один одного, мов знавіснілі. Коли так з’ясовують стосунки дорослі, найбільше турбує те, що страждають у більшості ситуацій діти. Травмується дитяча психіка, діти переймають стереотип поведінки дорослих, а виростуть - і знову все піде по тому ж «зачарованому» колу…

«Хата на тата» ніби й непогана з виховної точки зору телепередача, і багато в ній доброго гумору. Але знову та ж проблема: тільки в тата щось не виходить, одразу ж «пі – пі – пі»! При дітях, не оглядаючись, не соромлячись виражає свої емоції татусь, а перекриваючий нецензурну його лайку звук «пі» не завжди й встигає. З огляду на реакцію дітей видно, що вони не дивуються, бо звикли. А це означає одне: в сім’ї так заведено спілкуватися, подібне відбувається постійно.

Виникає запитання: де ж поділися наші добрі українські традиції виховання, коли до тата і мами діти шанобливо зверталися на «Ви», не сміли перебити у розмові старшого? У сім’ях з пелюшок дитину вчили поважати українські звичаї, традиції, норми моралі, які формувалися віками.

Нещодавно в теленовинах показали епізод, коли вчитель струсонув за комірець учня, а інші учні зняли це на телефон і виклали в Інтернеті. Телеведучий аж захлинався: та як так міг вчитель, та рукоприкладство ж заборонене, треба педагога з сорокарічним стажем звільнити! Але коли глибше розглянули ситуацію, виявилося, що учень-п’ятикласник… обматюкав цього вчителя. І тут, що цікаво, ведучий теленовин жодного слова не сказав: що ж то за поведінка у дитини, можливо, треба призвати до порядку і батьків, які «виховують» цю дитину, що вона собі таке дозволяє? В цьому напрямку абсолютна тиша. А от вчителю дісталось «на горіхи». І як ви думаєте, ким після цього відчує себе цей п’ятикласник? Звичайно – героєм! А завтра він ще обматюкає будь-кого, або й стусоне, бо не покараний ані він, ані його батьки. І нехай там вчителі хоч тисячу тих виховних годин проведуть, а приклад батьків, як доказують науковці, є для дитини головним у наслідуванні поведінки! В цій ситуації турбує те, що коли такі тенденції і надалі будуть продовжуватися у суспільстві по відношенню до вчителя, то хто ж надалі йтиме працювати педагогом? Недарма зараз така велика плинність кадрів у цій професії. Директор Могилівської ЗОШ І-ІІ ст шкіл Світлана Машура поділилася своїми міркуваннями:

– У нас була ситуація, коли викликали до школи маму учня, який систематично прогулює уроки, не бажає навчатися, часто вживає нецензурну лайку. Мама учня до школи прийшла (з етичних міркувань не називаю її прізвище), з’ясувала ситуацію і… одразу накинулася на дитину з матюччям і ляпасами! Потім почала бити сина ногами, вчителям довелося втручатися і вгамовувати знавіснілу маму. На жаль, така і подібні ситуації не поодинокі в нашому шкільному житті. Тому ми часто проводимо індивідуальну роботу з батьками, безліч виховних годин з дітьми. Нещодавно відбувся тиждень правознавства. Але життя показує: цього всього замало, оскільки на формування особистості впливає і багато інших чинників у нині бурхливому житті суспільства. Соціум може робити революції, перевороти, повстання, намагаючись змінити діючий лад чи політичний режим. Але якщо відсутня загальна правова культура народу, внутрішня культура взаємного спілкування, поваги, то «віз залишатиметься і надалі там», а то й скотиться у прірву.

Я, звичайно, не виключаю поодиноких випадків, коли у педагогічне середовище потрапляють випадкові люди не за покликом душі, а примхою долі. Але повірте моєму досвіду, в школі вони довго не затримуються: вчителі, колектив батьків і учнів їх просто виштовхують! Саме тому нинішні загальні настрої у суспільстві щодо вчителя мене дуже турбують.

У наш час багатьом сім’ям варто виправити допущені у вихованні дітей помилки.

Створіть у сім’ї атмосферу доброзичливості, попри всі негаразди сьогодення: безробіття, страшні ціни, незахищеність, відсутність стабільності. Адже ваші діти у цьому не винні, не зривайте на них зло і свою безпорадність, турбуйтеся про всебічний розвиток дітей (інтелектуальний, духовний, фізичний тощо). Знаходьте час почитати дитині книжку, пограйте з нею у шахи, або будь-яку іншу гру на свіжому повітрі. Ваша увага до дитини потім окупиться сторицею. Не радійте тому, що ваша дитина мовчки тихесенько втупилася в екран монітора комп’ютера або телефона і не відволікає вас. Знайдіть час і подивіться, що саме там цікавить дитину. Бо часто-густо дитина грає у далеко не розвиваючі ігри, які ніякої користі не несуть, ще й зір при цьому втрачає. Формуйте у нащадків високі духовно-моральні якості своїм власним прикладом (коли батьки вимагають від дитини одне, а самі роблять по-іншому, дитина це швидко відчує і довір’я таким батькам не буде). Піклуйтеся про розвиток трудових навиків і здібностей своїх дітей, їхнє творче ставлення до праці. Якби ви бачили, з яким захопленням у школі діти розповідають: «А ми з моїм татом учора робили… І не так важливо, що робили: чи то макет корабля, чи повітряного змія, чи стільчик, чи велосипед ремонтували удвох) головне, що працювали разом! А це об’єднує, зближує, надихає.

Зрозуміло, що реалізація цих завдань потребує застосування засобів родинного виховання, серед яких на першому місці рідна мова, традиції, звичаї, обряди, символи, природа рідного краю і його історія, приклади героїчного минулого представників свого роду. Батькам потрібні особливі знання, розуміння деталей і подробиць життя для правильної реалізації вказаних засобів.

Найвпливовішими вихователями у родині є батьки. Народ шанує тих батьків, які поряд з вимогливістю і справедливістю проявляють чуйність до синів та дочок і, водночас, засуджує ухиляння від батьківських обов’язків. Про батьківство і материнство поширено багато народних висловів: «мати однією рукою б’є, а другою гладить», «умієш дітей родить – умій же їх і вчить», «гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі», «не той батько, що зродив, а той, що до ума довів», «учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме».

Діти були і є бажаними: про них мріють, їх пестять, за ними тужать, ними гордяться. В українській педагогіці здавна побутують істини, закладені у змісті народних прислів’їв та приказок: «де діти, там радість», «діти – окраса дому», «без гілок не дерево, без дітей – не сім’я», «діти – основа щастя» тощо.

Народження дітей українці розцінюють як особливий «дар Божий». Відтворення себе в дітях було і є мрією кожного з них. Про нащадків говорять: «діти – найбільша радість у світі», «діти, як рожеві квіти», «хата з дітьми – базар, а без дітей – пустка»

Визначний український учений Іван Огієнко писав: «... виховувати своїх дітей треба у повній батьківській любові, з повним терпінням. Світ іде вперед, а з ним і діти наші потребують поступу». Він наголошував на важливості рідної мови, історії, народного мистецтва, народних ігор, національних традицій, звичаїв і обрядів як основних засобів родинного виховання. В його баченні родинне виховання має базуватись на вітчизняному фольклорі, літературних і мистецьких засадах. Це сприяє формуванню основних складових духовності особистості: національного мислення, естетичних смаків, етичних навиків, правосвідомості тощо. Останнє, на думку вчителя історії і правознавства нашої школи Наталії Давиденко, є особливо важливим:

– Значна частина школярів хоча й не знає конкретних правових норм, але не допускає правопорушень. Регулятором їхньої поведінки є дотримання норм моралі та звичаїв. Такі школярі не завдають шкоди іншим, не скоюють крадіжок та інших правопорушень, тому що керуються в конкретних ситуаціях моральними принципами.

Зараз у правовиховній роботі школи є превалювання в її змісті питань кримінального права, надання переваги вивченню прав особистості. Але, вважаю, недостатня увага до вивчення обов’язків, особистої відповідальності людини за свою поведінку. Відсутнє обґрунтування справедливості правових норм, розкриття змісту моральних засад, відповідно до яких формулюються правові заборони, обмеження. Відчутним є розрив між змістом правових норм і конкретною поведінкою учнів. Тому ми намагаємося у різних формах надолужити цю прогалину.

Тобто формуємо в учнів правову свідомість – сукупність правових уявлень, поглядів, переконань і почуттів, що визначають ставлення особистості до вимог законів, регулюють її поведінку в конкретній правовій ситуації. «Становлення правової свідомості, - стверджує відомий педагог Омелян Вишневський, - є одним із основних напрямів формування громадянина. У сім’ї та в школі дитина повинна не тільки навчитися поважати закони, відстоювати свої права та свободи, а й поважати інших, толерантно ставитись до чужих поглядів, шанувати права інших на самовираження тощо. Все це надзвичайно важлива сфера виховання, передусім з точки зору потреб державотворення».

Дитина, мов губка, вбирає в себе все з оточуючого світу. Тільки від нас, дорослих, залежить, що саме вона вбере, а потім віддасть суспільству. Простіше кажучи: сьогодні розумне, добре, вічне повинні сіяти всі – чиновники всіх рангів, депутати, ЗМІ, вчителі, батьки і всі дорослі люди. Інакше ненормативна лексика може стати другою державною. Тоді в цьому разі – згадаймо Сухомлинського - яка нас усіх чекає старість?

Задумаймося, співвітчизники, доки не пізно!

Надія КЕЙДА, педагог-організатор Могилівської ЗОШ І-ІІ ст.

Царичанський район, Дніпропетровська область.