У радянські часи мало хто ставав без партійного квитка керівником навіть невеликого підприємства чи організації. Це була своєрідна перепустка для кар’єрного зростання. Декому, щоправда, вдавалося обходитись без неї.

ХОРОШІ перспективи відкривалися перед Олексієм Перевізним ще тоді, коли служив в армії, був відмінником політичної і військової підготовки, і тоді, коли після закінчення Марганецького гірничого технікуму працював майстром зміни на Токівському гранкар’єрі, що в Апостолівському районі. Сприймав би правильно тодішню політику партії, був би гнучкішим, пристосовувся б до ситуації, виконував би все беззаперечно, то і швидше, як мовиться, вибився б в начальство. Проте не міг терпіти зайвої балаканини, пустопорожніх рішень, довготривалих неефективних зборів, що просто відволікали від діла.
Молодий спеціаліст повністю віддавав себе виробництву. Належно оволодів його секретами. Жив турботами підлеглих, намагався здобути у них справжній авторитет. Ще його мудрі предки хліборобського роду з Полтавщини повчали: «Коли визначив мету, до неї йди прямим шляхом, яким би важким він не був, не хапайся за все, не надійся на якусь примарну удачу. А поспішиш – людей насмішиш і, врешті-решт, можеш залишитись ні з чим».
Цього правила неухильно дотримувався Олексій. І в юності, і коли став дорослішим. Завис, як кажуть, на своїй скромній посаді. Золоті гори йому не світили та і не могли світити без отієї чарівної перепустки до владного олімпу. Навіть на найнижчих щаблях. Скажімо, керівника середньої ланки. Хоча він за досвідом, організаторським хистом цілком міг претендувати на посаду начальника цеху.
Так склалося, що на той час, а це було двадцять років тому, Склеватський гранкар’єр, що на Криничанщині, залишився без директора. На фахівців такого рангу відчувався гострий дефіцит. Бажаючих працювати у глибинці не знайшлося.
Ось тоді у поле зору обласного керівництва галузі і потрапив Перевізний. Одна проблема – безпартійний. Та і не виявляє бажання вступити до лав партії. Однак, як не дивно, закрили на це очі. Для користі справи.
За таких обставин Олексій Степанович і очолив гранкар’єр, що входив до складу Дніпропетровського каменеобробного заводу.
Підприємство мало велике значення для об’єднання. Адже склеватський граніт відзначався міцністю і надійністю, незвичайною красою. Тому і попит на нього був величезний. Його використовували на дуже солідних і відповідальних об’єктах. Зокрема, на будівництві спорткомплексу в Москві (до Олімпіади у 1980-му), трибуни на Червоній площі, важливих спорудах у Києві, Дніпропетровську, Владивостоці та інших містах і селах колишнього Союзу.
- На той період, - згадує Перевізний, - становище вимагало значного розширення виробництва. За відносно короткий час оновили обладнання, вдосконалили технологічний процес, що дозволило збільшити потужність у кілька разів. Колектив зріс до ста чоловік. Це були майстри, умілі виробники. Кожний добре знав свою справу, з відповідальністю ставився до неї. Не можу не згадати про таких досвідчених спеціалістів, як О. Мерешка (на жаль, його уже немає серед нас), С. Глухого, М. Гуляєва, І. Мельниченка. Власне, було на кого опертися, кому довіряти. Люди мене не підводили, старався для них. І щодо створення належних умов праці, вирішення соціальних питань. Підприємство, зокрема, звело два двоповерхових будинки, десять котеджів.
Для Олексія Степановича гранітне царство – то його стихія, то його життя. Він став одним з його підкорювачів, показав себе умілим керівником. Граніт для нього – не просто шматок каменю, а щось незвичайне, оригінальне, як у золотих руках умільців оживає, співає, сяє, переливається перламутровою красою. І служить усім віки.
Не шкодує Перевізний, що посвятив себе саме цій рідкісній галузі. Він з великою вдячністю згадує про своїх наставників, серед яких заслужений ветеран виробництва Віктор Олексійович Поляков.
Нещодавно Олексій Степанович пішов на заслужений відпочинок. Оскільки у нього душа хліборобська, то на землі нашій святій, годувальниці знайшов відраду і порядкує на ній. Разом з дружиною – Ольгою Петрівною, яка вчителює у Вільногірську. Наприкінці січня відзначили вони свій ювілей, з чим вітаємо, - придбали на околиці Адашівки скромний будиночок. Тут на земельній ділянці вирощують всіляку городину. Є і живність. А ще господар займається бджільництвом, має 50 бджолосімей. Завжди усміхнений, оптимістично налаштований. Гостинний. У його кремезності, непоспішності відчувається впевненість у своїх силах. Він – неординарна особистість, яка пройшла серйозне випробування на гранітну міцність та надійність.
Найбільша цінність для ветерана – це дві дочки – Людмила і Оксана, які подарували йому четверо онуків і правнучку.
Нещодавно в Олексія Степановича співпало кілька важливих дат - 45-річчя трудової діяльності, 20-ліття директорства і чергова річниця свого народження. Активного йому довголіття, богатирського здоров’я, щасливо дожити до сторіччя! Благополуччя і повної чаші достатку у домі.
Побільше таких людей – щирих, відважних, працьовитих, мудрих і процвітатиме наша Україна, матиме міцний і надійний, як граніт, фундамент.

Юрій СКРИПКЕВИЧ. смт Кринички,
Дніпропетровська область.