От і настав час головного медозбору в південних, східних та центральних областях України, де найбільше сіють соняшника – головної стратегічної культури аграріїв.

У лісосмугах, балках і перелісках, не враховуючи невеличких присадибних пасік на селянських подвір’ях, стоять кочівники зі своїми крилатими трудівницями. Ховаючись в затінку дерев від палючого сонця, добувають нектар з жовтогарячих соняшникових ланів. Для багатьох пасічників бджільництво - це справжнє ремесло, яке допомагає виживати і жити. А паралельно вони роблять ще більш важливу справу, ніж збирання нектару, - запилюють ентомофільні культури. Скажімо, той же соняшник при активному запиленні бджолами до п’ятнадцяти відсотків збільшує свою урожайність. Цю обставину, до речі, враховують в багатьох країнах світу і стимулюють пасічників, виплачуючи їм винагороду за проведене запилення. В Україні це лише поодинокі випадки і то на гібридних насінниках. Як не парадоксально, але ще кілька років тому з кочівників вимагали ще й оплату за те, що дозволяли ставити пасіки на полях.
І все ж, незважаючи на відсутність будь-якої державної підтримки, бджолярська справа в нашій державі поступово розвивається.
- Один з факторів такого «ентузіазму», - пояснює професійний пасічник, заступник голови Запорізького товариства бджолярів і керівник новоствореного однойменного братства крупних виробників меду Геннадій Красилець, - відсутність роботи на селі. Щоб хоч якось виживати, багато селян заводять собі пасіки. Але це, вибачте, малопродуктивний труд, хоч і має право на існування. До того ж не обкладається ніякими податками. Враховуючи досвід бджільництва США, перспектива все ж за великими пасіками з низькою собівартістю продукції. Зараз один з членів нашого товариства працює в Америці на промисловій пасіці. Розповідає, що там на одного пасічника припадає більше чотирьохсот вуликів. Завдяки малій механізації при навантаженні і розвантаженні вуликів, транспортуванні з одного точка на інший при медозборах, він успішно справляється з усіма операціями. Найбільш трудомістку роботу (відкачування меду) там здійснюють на основній базі, де мед фільтрують і фасують перед реалізацією.
– Щось подібне ви запроваджуєте і в себе? З чого починали?- запитую я.
- Взагалі-то бджільництвом я захоплююсь з дитинства. Батько Георгій Васильович, хоч і працював шофером, завжди тримав пасіку з кількох десятків вуликів. А я коли відслужив в армії, це було двадцять літ тому, почав створювати власну пасіку. Причому хотілось чогось більшого, масштабнішого. Багато читав спеціальної літератури. Отримав відповідну освіту. Зараз маю, можна сказати, найбільшу пасіку в Запорізькій області. Це кілька сотень вуликів.
– Рівняєтесь на Америку…
- До них мені ще далеко. Але деякі елементи вже впроваджую. По-перше, ми повністю відмовились від дідівських вуликів-лежаків. Вони малопродуктивні і потребують копіткої роботи. Тому створили невеличку майстерню, в якій виготовляємо вулики (не тільки для себе) схожої з американською конструкції. По Україні маємо кілька точків, де збираємо акацієвий, гречаний, соняшниковий та інші меди. Відкачуємо мед, як правило, на стаціонарній базі. Правда, не на механізованій лінії (це поки що надто для нас дорого), але ефективніше, ніж в польових умовах. Розмір корпусних рамок в нас 145 і 230 мм.
– Цікаво, яка середня продуктивність сімей на ваших пасіках?
- Цього року слабка. Акацієвого меду взяли по 15 кілограмів з вулика. Зараз відкачуємо соняшниковий мед. Що буде під фінал, побачимо. Минулого року взяли в середньому по 100 кілограмів від сім’ї. А рекордним видався позаминулий рік, коли вулик дав по 150 кг.
– Це десятки тонн меду. Його непросто реалізувати. Проблема…
- Ніякої проблеми. Проблема для того, у кого висока собівартість. Ми ж йдемо по шляху її зниження. Окрім того, в Запоріжжі створили відомчі магазини «Медовий друг», де в широкому асортименті продаємо практично всі види медопродуктів, обмінюємо вощину, а також реалізуємо вулики та інвентар. Але якщо рядові пасічники повністю звільнені від податків, то тепер нам доводиться їх платити, бо займаємось ще й комерційною діяльністю. Також займаємось і благодійною діяльністю - традиційно передаємо мед для інтернатів і в будинки престарілих.
– Про систему вуликів ви сказали, а якій породі бджіл надаєте перевагу?
- Українській степовій, а недавно почали заводити породу бакфаст. Виведена вона в Англії. Матки невеличкі, але дуже продуктивні. Швидко нарощуються бджолородини. Задоволені ми і їх медоносністю. Звісна річ, самі займаємось і племінною роботою. Одне слово, охопили весь комплекс пасічникування аж до реалізації. За таким же принципом працюють і інші великотоварні бджолярі-практики з нашої області: Олександр Бідний, Олександр Сніжко та інші. Нас вже добре знають і за межами області, бо ж буваємо і на ярмарках, і на виставках, і на семінарах різних рівнів.
– Прогрес і новаторство у вашій справі - це дуже добре. Але без проблем, напевне, не обходиться…
- Україна - одна з небагатьох країн - найбільших виробників меду. У нас перевиробництво цього цілющого продукту. А от з реалізацією за кордон ціла проблема. Через чиновницькі перепони закордонні заготівельники меду не хочуть з нами мати справу. Навіть не так просто самим вивезти мед в ту ж Росію, де є прийнятний ринок збуту.
Ще одна проблема - юридична захищеність бджолярства від недбалих аграріїв, котрі неграмотно обробляють хімічними препаратами ентомофільні культури. Тільки цього року в Запорізькій області є кілька прикладів загибелі пасік.
І насамкінець поки що нерегульована проблема оплати за проведене запилення, яку потрібно вирішувати на державному і місцевому рівнях.
– Дякую за відверту розмову і бажаю успіхів у вашій благородній справі.

Олександр Святина.
Фото автора.
Запорізька область.