Поточний № 28 (1266)

20.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Побачена дитячими очима війна…


16.06.2011

Чимало завойовників торували шляхи до земель українських у різні історичні періоди. З часу завершення останнього кривавого двобою вже минуло шістдесят шість років. Про те, якими запам'яталися ті лиховісні часи, побачені дитячими очима, йдеться в розповідях кількох жителів Царичанського району. Миттєво їм довелося дорослішати, звикати до нелегкого життя без тата, який пішов воювати і невідомо, чи залишиться живим… Звикати до всього небаченого раніше, що несе страшне слово «війна». До зміни окупаційної влади на свою, теж далеко не завжди прихильну до українців, владу «робітників і селян».
«Зя-автра-а…» і несправжня переправа
Груня Семенівна Волнянська, 1936 р.н., с. Китайгород:
- Жили ми тоді у Цибульківці. Перед війною комуністи залишали на сім‘ю 25 соток городу, іншу землю забирали в колгосп. А як прийшли німці, то дали ще по 25 соток. Худоби не було – колгоспну, ту, що люди назводили, погнали в евакуацію. У кожному дворі була лише корова, люди ними й робили все. Мені ще й семи років не було, а я вже свою пасла. Німці привезли в село своїх коней, з такими товстими ногами. То наші люди ходили до німця, що був комендантом, і просили тих коней, щоб зорати город. А він слухав і, сміючись, казав: «Зя-автра-а…». І поплескував рукою по плечах. Наступного ранку знову «Зя-автра-а…» І так щоразу.
У 1942-му в Крівці було дуже багато води, Оріль розливалась. Троє німців у селі Ягориному вирішили покататися на човні, та посередині перевернулися… Виплисти зумів лише один. Люди тоді дуже раділи – якби потонули всі троє, то б не минути лиха… Багатьох би розстріляли. А так минулося…
А як відступали, то палили хати і худобу відстрілювали. Ми з мамою корову заховали в акацію, то зосталася. А в кого на луках паслися – постріляли… У нас свиня така гарна була, поросна, мама її малою виміняла за пуд жита. Ми прив‘язали її в кукурудзі. Та німець ішов, побачив – і застрелив… А наші як увійшли – позабирали усе, дітей голодних залишили. Чоловіків і хлопців, які були в селі, погнали на Пушкарівку, де була несправжня переправа. Там більшість з них і полягла…
Двічі розкуркулені
Ірина Луківна Куляба, 1933 р.н., с. Могилів-2:

- Запам‘яталося, як заходили німці. Тоді було багато води в балках. Ми з дітьми позшивали ряднинки, зробили «волок» і ловили рибу. Наловили щук, всі замурзані, бо чорнозем, а тут – німці… Побачили нас, регочуть, а ми – в кукурудзу ховатися. У моєї мами Марії Корніївни був батько, Корній Невтриніс, і дідусь – Андрій Сосновий, добрий господар, мав млин, вітряк. У мого дідуся Корнія було два сини й дві дочки, він теж господарював – пара коней, дві корови тощо. Куркулі це були ті, хто вмів добре робити. І зараз, подивіться, є такі, що господарюють у себе вдома і все у них виходить, за що не візьмуться, а є й такі, що не дуже вдатні до роботи. Так і тоді було. Красні розкуркулили обох – дідуся і прадідуся, хоча всі їхні діти трудилися змалечку і малими кулачками глину набивали в стіни на повітки… Дідуся Корнія винесли хворого на сніг. Його дочка, моя тьотя Оля, молодою пішла в Кам‘янське і стала там до роботи. А під війну повернулася в село, і при німцях їй віддали батькову хату. Потім прийшли наші і хату знову забрали…
При німцях робили коровами. У Могилеві комендантом був Греба, здоровий такий німець, страшний… Він дивився у бінокль, хто як робить у степу, і бив, несамовито викрикуючи, людей нагаєм… Як відступали вони, попалили хати. А як прийшли наші, мама вдосвіта до роботи варила велику каструлю борщу, і ми всіх солдатів, що заходили, годували. Час іде, та й досі ніхто й слова не сказав, за що тоді рідню викинули на сніг. І вдруге забрали хату…
Рогатки в п‘ятах
Олексій Ілліч Хорішко, 1935 р.н., с. Китайгород:

- Малим ще був, як німці прийшли, але багато чого пам‘ятаю. Батька, Іллю Даниловича, мобілізували на фронт. Та їхній поїзд з односельцями розбомбили німці на Вінниччині, він там і загинув, не довелося й вистрелити… А ми, троє дітей, залишилися з мамою, Таїсією Пилипівною. При німцях люди так само працювали в колгоспах, як і до них. П‘ятдесят відсотків вирощеного відправляли на фатерлянд, а половина залишалася людям. Це було краще, ніж за червоних, коли з колгоспу забирали майже все. А як вдома свиню хто виростив, то в одного господаря її забирали, в іншого – ділили на двох. Ми жили поруч із Семеном Цегельником, нашу свиню забрали, його поділили на дві сім‘ї. Під війну ми не голодували, а в 46-47-му заледве не померли… Німців у селі не було, комендант приїжджав з Царичанки, там вони стояли. Його возив тачанкою з парою коней наш односелець. А в Китайгороді було декілька поліцаїв, хто сам пішов, кого силою змусили… Казали люди, що вони де в чому допомагали.
У вересні 1943-го німці відступили, палили хати, ми ховалися в кукурудзі. Вони стріляли, кулі свистіли коло вух… Як пішли німці, за Калитвою залишилось ціле поле великих кавунів. Мама й каже: «Поїхали, візьмемо собі, воно ж тепер ніби нічиє…» Люди теж брали. Взяли ми возика і потягли його через гору. Ходили тоді всі босоніж, я поколов п‘яти рогатками, вони понаривали. Йдемо. А я все сідаю перепочити, бо на пальцях йду, на п‘яти не наступаю… Мама просить: «Ой, ходімо, синку, бо сонце вже сідає!» Сонечко вже так низенько… Коли зайшли на гору, там трохи росло акації, бо Калитва тоді була ще лиса. Попереду внизу за посадкою був баштан.
Раптом летить німецький бомбардувальник і наш винищувач. І як зчепилися вони прямо над нами – так і січуть кулемети… Ми попадали, мама накрила мене, страшно було. Стріляли вони і загорілись обидва. Бомбардувальник летів бомбити переправу на Дніпрі, але наш літак не дав. Одну бомбу він скинув у Цибульківці. А в Китайгороді під горою на вулиці Піщаній (зараз Фрунзе) бомба впала у двір, де жив Володимир Прокопенко, і вбила його маму і сестру, а дитину сестри у колисці поранило в груди. Ще на баштані було декілька вибухів… А наш літак упав за селом, неподалік сучасної ветлікарні. Упав у воду, а там – трясовина, лише хвіст залишився зверху. Льотчик вистрибнув з парашутом поранений, приземлився в баби Андронки на яблуні (зараз вул. Крупська). Його повезли в госпіталь.
Як прийшли ми після всього на баштан, а там – ями від бомб і все поле червоне від кавунів розбитих… Мама перехрестилася та й каже: «Слава тобі, господи, що в Льоні п‘яти напухли… А то б ми потрапили прямо під бомби». Вертаємося в село, коли тут - голосять… Повернули на крик, на Піщану. У дворі повно людей, дві жінки вбиті, а мале, всі груденята в крові, ледь хрипить – кінчається… Прийшли ми після побачених жахів додому, я ще побіг до літака, де він упав. Збіглися люди. Літак був у трясовині… Щось дістали з-під води – і все. А через деякий час приїжджала військова комісія на те місце, але літака не підняли.
За літак – церкву…
Борис Іванович Різник, 1938 р.н., сел. Царичанка:

- У Царичанці під час війни був гебітскомісар Беза, невеликий, але строгий німець. За Паращиною греблею на полі посадили баштан. Як почали кавуни доспівати, поставили там трьох сторожів, зробили їм курені. Все, як і завжди. Беза побачив і питає перекладача:
- А що вони там роблять?
- Сторожують баштан, треба, аякже…
- Поставити шибеницю, сторожів прибрати!
Десятою дорогою всі обходили той баштан…
Німці визначили в селищі базарні дні – неділя, середа і п‘ятниця. І так це трималося довго ще й після їхнього відходу. Старші діти ходили до школи. Як відступали німці, палили хати і гарну дерев‘яну Михайлівську церкву спалили, на цьому місці зараз санепідстанція.
Жителі Царичанки з останніх копійок зібрали гроші на бойовий літак для фронту. Про цей патріотичний вчинок багато говорили і писали. Та невдовзі після цього була підірвана церква, де АЗС ТНК зараз. Люди тоді дуже дивувалися – ми їм на літак зібрали, вони нам – церкву підірвали…
Достеменно можна сказати, що ці дитячі спогади – малесенька часточка безміру напруження, злигоднів, смертей і страждань, зазнаних українцями в Другій Світовій війні. Після її закінчення більшість поводирів німецького рейху опинилася на лаві підсудних Нюрнберзького процесу. А кілька років тому Парламентська Асамблея Ради Європи засудила дії обох тоталітарних режимів – фашистського і більшовицького. Бо вони здійснили страхітливі, небачені раніше злочини супроти багатьох народів.
Хай ці дитячі свідчення додають снаги українцям в одвічному прагненні самому господарювати тепер уже в своїй державі – Україні.

Підготував Григорій ДАВИДЕНКО.
Дніпропетровська область.