Не можу  не поділитися  цими випадками з людьми, бо то буде, на мій погляд, невдячно по відношенню до Ангелів, бо моєї заслуги в тому ніякої немає. Відслуживши строкову службу, працював фрезерувальником на заводі. За допомогою  батьків придбав мотоцикл з рук у гарному стані «ЯВА-250». Із задоволенням їздив не тільки по Дніпропетровську, а й у місця відпочинку за місто «з вітерцем», але ніколи Правил дорожнього руху не порушував. Якось у вихідний день, їду з проспекту ім. Гагаріна на  лівий берег Дніпра. На розі проспекта Пушкіна та вулиці Шмідта (це було у сімдесяті роки) зупиняюсь, пропускаючи трамвай, який повертає вправо на вулицю Шмідта. Позаду чути потужний гуркіт якоїсь великої вантажівки, що швидко наближається,  Ось переді  мною  повільно  пропливає  перший  вагон трамваю, за ним тягнеться другий вагон. Я стою з мотоциклом у лівому ряді біля бордюра. Вантажівка з гуркотом та лязгом наближається, не збавляючи швидкості. «Він що, гальма  випробує, пора ж гальмувати», – подумав я. І в цю мить, внутрішній голос спокійно промовив: «Злізь на бордюр». Майнула думка: «Та він же не дурний, він же бачить трамвай!». Та вантажівка  наближалася, не збавляючи швидкості. Відчуваючи ніяковість, я  швидко встав з мотоцикла і затяг його на бордюр. Почувся шалений гуркіт залізного кузова, скрегіт гальм  багатотонної  вантажівки і  мимо мене юзом пройшла кабіна старого роздовбаного багатотонними вантажами  КрАЗа. Другий вагон трамвая  знаходився  якраз поперек  його шляху. Стогнучи і скригочучи  гумою  по асфальту, КрАЗ, як укопаний, зупинився  у декілька сантиметрів від трамваю.
З  відкритого вікна кабіни  виглянув кремезний, засмаглий  водій і громовим басом промовив: «Спасибі тобі, хлопче, якби  ти не уступив мені місця, то я б умазав би цей трамвай!  Я ж зреагував на твій  рух, бо забалакався з кралею!». Трамвай проїхав, КрАЗ, зітхнувши компресором, рушив далі, набираючи швидкість. Декілька хвилин я не міг зрушити з місця, дивлячись на трамвайні рейки, де могли бути залишки мого тіла та мотоцикла.
Через декілька років у відпустці заходився поратися з вікнами у квартирі, аби їх привести до ладу. Був початок літа, з десятого поверху було гарно видно Дніпро через дорогу, пляж та відпочивальників. Припікало сонечко, і мій син, повернувшись зі школи, потяг мене до Дніпра попірнати, що я і зробив із задоволенням. Розігрітий сонечком, я з ходу глибоко пірнув і довго лежав у прохолодній глибині, допоки вистачало повітря, тоді ще декілька разів повторював цей прийом прохолоди. Минуло два чи три дні, і я відчув сильний біль у лобі, такий, що не зміг нахиляти голову. Звернувся до лікарів і опинився на стаціонарному лікуванні з діагнозом «Фронтит», тобто запалення лобної пазухи. Завідувачка ЛОР-відділення дуже уважно мене оглянула і пояснила, що полікує мене терапевтично, а якщо це не допоможе, то, можливо, буде хірургічне втручання. Вранці наступного дня до мене підійшов молодий лікар і запропонував мені іти до маніпуляційної. Там він  посадив мене у крісло та почав прив’язувати мої руки ременями до підлокітників. «Що ви робите? – запитую його, а він тільки посміхається, та каже: «Що, злякався?» «Та ні, – кажу, - мене злякати важко, але де ж терапія, яку обіцяла  завідувачка?
А тим часом він підкотив стілець на колесах, на якому лежали усякі приладдя для маніпуляцій – щипці, молоток, спиці, пляшки з розчином та інше. Пролунав спокійний внутрішній голос «Жени його, не давай це робити». Він намотав на спицю ватку, мокнув у розчин і впхнув мені в ніс. «Адже, – думаю, – він же лікар, то має знати що робить. Але голос в мені наполягає – не давай це робити! Руки у мене були прив’язані, то все що я міг зробити, аби зашкодити йому, це легенько відштовхнути стілець на колесах ногою. Він узяв з цього стільця  невеликий молоток, присів біля мене, приміряючись, як зручніше вдарити по спиці. Голос мені каже: «Вдар його ногою!» Та не бити ж мені лікаря, але й не виконати пораду «Голосу» я не міг. Я різко відвернув голову у бік. Він випростався і каже: «Ти заважаєш мені робити!» І в цей час різко відкрилися двері у маніпуляційну, і в кімнату  вбігла  завідувачка відділення. Побачивши лікаря з молотком у руці, вона крикнула: «Що ти робиш?»  Він спокійно відповів: «Хочу пробити гайморову порожнину». Пробий собі лоба, дурень! Це ж «Фронтит», ти міг убити людину!».  Вона  відібрала у нього молоток, відчепила мої ремені на руках і повела до свого кабінету. Там вона показала мені на наглядному приладді, що дірка при моєму діагнозі  має бути пробита  у лобі над бровою, щоб викачувати рідину з порожнечі лобної пазухи. А через ніс  попадають у мозок. Так мені відповіла ця шановна жінка, яка врятувала мені життя. А її своєчасно послали до мене Ангели, підказуючи, що мені робити.
І останній випадок, який запам’ятався, – це дорога на Харків на своїй «копієчці», за кермом якої я заснув. Був чудовий ранок вересня, виїхав дуже рано, десь о пів на шосту, бо треба було вчасно прибути до Харкова, не пізніше дев’ятої ранку. Десь вже за Перещепиним прилаштувався до червоного «Ікаруса» і  за ним спокійно їхав зі швидкістю десь під 100 км. Звечора ліг спати пізно, довго не міг заснути, та о п’ятій  піднявся. Отже,  їду та борюся зі сном. Не помітив, як заснув. Голос мені каже: «Прокинься, відкрий очі!» А я йому відповідаю: «Та я тільки-но їх заплющив, ну ще хвилину, тільки одну хвилину - і я проснуся». Голос спокійно так каже: «Нема у тебе хвилини, підведи голову, відкрий очі!». Добре, думаю, зараз гляну на дорогу та знову подрімаю. Розплющую очі і бачу кермо та прилади. Глянув уперед – «Ікарус» мені фарами мигає. «Тю, – думаю, хіба  у автобуса  фари позаду?»  Та раптом  розумію, що  цей  автобус мчить мені назустріч. Мене мов холодним душем облило. Рвонув кермо  вправо  і в ту ж мить  повз мене, добряче  похитнувши мою машину повітрям, промчав великий  автобус. Потужний удар адреналіну миттєво привів мене до тями. Зупинивши машину, я не міг зразу стати на ноги, вони були важкими. Подальшу  дорогу до Харкова  я  провів у  вдячних роздумах про наших Ангелів, про  милість Божу, про життя наше під сонцем на нашій рідній землі. Було таке враження, наче я заново народився.
Шановні  земляки!  Якщо  мої  приклади  допоможуть ВАМ шанувати та спілкуватися з вашими Ангелами, я буду  дуже вдячний ВАМ за це. Бо багато випадків, коли людину рятують Ангели, а вона, не розуміючи цього, думає: «Який же я спритний та кмітливий!»  За самовпевненість доведеться платити. Діліться радістю спілкування з Ангелами з читачами нашої газети!                                                   
Ігор БОГОМАЗ, ветеран праці.
м. Дніпро.