Ось так характеризують пайовики агрофірми «Котівка» Магдалинівського району свого відомого й поза межами краю керівника. Поки є Дробітько, кажуть, поти й господарство тримається купи. Микола Іванович став головою відстаючого колгоспу і майже без втрат робочих місць та майна керує ним (пізніше – агрофірмою) вже двадцять третій рік! Сьогодні таких уцілілих від реформувальних бур господарств в Україні – одиниці.

«Навчишся доїти корову - куплю мотоцикл!»

Дробітьківський рід походить із села Спаське Новомосковського району. Діди Миколи Івановича разом з частиною односельців перейшли 1923 року на нові землі й заснували село Новоспаське, тепер Магдалинівського району. Та в тридцятих роках сімейному господарюванню на землі силоміць був покладений край. І Микола Дробітько 1951 року народився вже у сім'ї колгоспників Галини Григорівни та Івана Гнатовича. Батьки ростили його з братом в любові до праці й людей. Якось батько сказав: «Навчишся доїти корову - куплю мотоцикл!». У шістдесятих роках мотоцикл, поза сумнівом, був вершиною парубоцьких мрій. Тож Миколка хутенько освоїв цю «нехлоп'ячу» справу.
- Я вів уже свого М-104 з Дніпропетровська до Очеретуватого з великою радістю, мов найкоштовнішу річ, - з усмішкою розповів Микола Іванович про свій перший трудовий здобуток. - Влітку в обід мчу в череду, подою корову, молоко ставлю у воду Кільчені і є часинка пограти з хлопцями у футбол, який люблю і донині. Пограв, молоко охолонуло - і додому з вітерцем...

«Їдь у Полтаву, вивчишся, одружишся – і додому!»
Олександрівську середню школу, в яку довелося ходити в старших класах, Микола Дробітько закінчив ледь не зі срібною медаллю. Але до Дніпропетровського металургійного інституту не поступив… Та в житті, кажуть, коли перед тобою загорається червоне світло, то поряд – і зелене.
- Повернувся додому, пішов до колгоспу, - пригадує свої юні літа Микола Іванович. – Працював вантажником, потім призначили завклубом. А згодом голова колгоспу Євген Іванович Кащенко, який знав, що я залюбки пораюся біля корів, каже: «Нам потрібен зооінженер. Їдь у Полтаву, вивчишся, одружишся – і повертайся!» Так і вийшло. У Полтаві, коли був на п‘ятому курсі сільгоспінституту, побралися ми з моєю Катериною Іванівною, вона родом із Миргородського району, син Женя народився ще там. І вже сімейним молодим зоотехніком повернувся до роботи за фахом.

Все у житті згодиться
Іван Гнатович часто казав синові – не цурайся будь-якої роботи, в житті все згодиться. Невдовзі перед Миколою Дробітьком постало нове випробування - служба в армії. Пішов, не підозрюючи, що в документах… немає запису про закінчення інституту. Та військове командування роти охорони полку порятунку космонавтів (Челябінська область) звернуло увагу на ставного, старшого за віком солдата і дало наказ – негайно надати копію диплому. Тож служити довелося… за цивільною спеціальністю – складати і забезпечувати раціон годівлі для 4 корів, 5 телиць, 100 свиней і 100 овець, організовувати випас. Якось комполку поставив «непідйомне» для всіх завдання – підрахувати, скільки вугілля у прибулому ешелоні. А вагони ж не прямокутної форми… І тут Дробітьку згодилося вміння обчислювати масу скирти соломи. За вдало виконане завдання отримав два тижні відпустки. З тих часів міцно сидить у пам‘яті батькова наука, якої і сам навчає молодих працівників – у житті все згодиться.
Не вірив, що доживу,
коли нікому не винні…
Невдовзі після повернення з армії завзятого і тямущого спеціаліста призначили головним зоотехніком колгоспу. Відтоді довелося «скуштувати хліба» на різних посадах.
- Найважче було у 86-му, коли призначили начальником Магдалинівського РАПО, - Микола Іванович і зараз хвилюється, коли згадує ті часи. – Це був «Афган», де рік треба рахувати за три… Відповідальність – за всі колгоспи району, а можливості вплинути на ситуацію – мінімальні. Три роки там відпрацював, а 27 січня 1989-го в тодішньому колгоспі ім. Котовського мене обрали головою. Господарство стабільно посідало друге-третє місця, але… ззаду. Довелося говорити з кожним працівником, доходити до усіх дрібниць – що заважає, чому не виходить? Чим можна, допомагав людям, потроху завойовував їхню довіру. Завів порядок - з четвертої ранку об‘їжджаю ферми, поля, тракторні бригади, щоб все побачити на власні очі. О шостій – нарада зі спеціалістами, далі – робота на дільницях. Щодня зранку приймаю людей, а в понеділок – з четвертої до восьмої. Зі мною секретар, головбух, касир, щоб бабуся, яка щось випише, не тупцяла двічі до контори…
Коли вийшов указ про реформування, я провів близько 30 зборів, кожен день – по троє. Казав: «Хто хоче з Дробітьком працювати – пишіть заяви». Дехто не пішов, особливо ті, хто любив оковиту чи щось поцупити. Важко було… Брав кредити під 40 відсотків, менше не було. Як заставу використовував контору, клуб. Думаю, в разі чого – їх нікуди не перетягнуть. Худобу намагався зберегти. Зарплату виплачували, на податки – не залишалося. Вже не вірив, що доживу до тих часів, коли не будемо нікому винні… Вважаю, агрофірмі «Котівка» пощастило 2001-го, коли ми ввійшли до корпорації «Агро-Овен». ЇЇ генеральний директор Віктор Петрович Заворотній повірив нам і допоміг. Приємно, що пізніше прийшли виноградівці – візьміть, кажуть, нас до себе із нашою землею біля тисячі гектарів… Сьогодні у «Котівці» 270 працівників, обробляємо близько п‘яти тисяч гектарів ріллі, яку орендуємо у 1222 власників. Орендна плата сягає 6,5 відсотка, зарплата – до трьох тисяч, харчування безкоштовне. Маємо п‘ять тваринницьких ферм, де відгодовуємо 12 тисяч свиней. Оновлюємо техніку, є 3 комбайни «Джондіри» і 4 «Кейси». Врожаї цього року хороші – пшениця на 1461 га дала по 36 центнерів з гектара, добрий горох на 271 гектарі. Під зрошенням – 600 га картоплі. Є 700 га соняшнику і дві тисячі га кукурудзи, на ній, сподіваюся, по 100 центнерів буде.

Так, качаниста цьогоріч у «Котівці», мов ліс – годі руками верха дістати. У господарстві збережені на всіх 1640 га труби зрошення, вода іде з каналу Дніпро-Донбас. Добре почуває себе картопля на поливі. Зараз формуються бригади для її викопування. І персоналом, і пайовиками постійно опікується заступник голови Галина Зигар.
- Агрофірма орендує землі у власників із трьох сільрад – Котівської (села Котівка і Степанівка), Заплавської (Заплавка і Минівка) і Новопетрівської (Виноградівка), - розповіла Галина Глібівна. - Скрізь потрібен господар, такий, як наш Микола Іванович. Провели 57 км газопроводів, допомагаємо лікарні, школам, дитсадку. За оренду 5 гектарів виплачуємо біля трьох тисяч гривень, або по тонні пшениці і кукурудзи, 200 кг соняшнику, 50 кг цукру, обробляємо городи. Є у Котівці і дім ветеранів – це теж завдяки Дробітьку і агрофірмі. Раніше районний будинок ветеранів був у Личковому. Поїхали ми провідувати наших на Новий рік, а вони просяться – заберіть нас, ми хоч помремо вдома… Знайшли добрі приміщення, підібрали персонал. Як привезли ветеранів з Личкового, то вони плакали від радості, Миколу Івановича батьком називали… У будинку, коли потрібно, ночують і приїжджі спеціалісти. До речі, Микола Іванович завжди запитає - а чи не забули нагодувати людину? Усі бачать, як він працює, і собі - за ним… Це двигун, який заводить інших.

Земля – не дівка…
І справді, у свої п‘ятдесят дев‘ять Микола Іванович залишається ставним, кремезним, привітним до людей (а суворим – до недбайливців). І легким на підйом – о четвертій уже в полі. Дружина, каже, дивується - як можна бодай раз не проспати? Адже буває, що й лягати доводиться опівночі… Результати видимі: поля «Котівки» - мов картинки, з обкошеними узбіччями. Окрім великого, має Микола Іванович, як і всі у селі, і домашнє господарство.
- Раніше тримали корову, бичка, 12 свиней, - пригадує він. – Зараз 70 індиків і стільки ж курей. З нами вже 35 літ живе теща, Єва Петрівна, а як не стало батька, забрав і свою маму Галину Григорівну до себе. Син Євген і дочка Віта мають власні сім‘ї, працюють в «Агро-Овені». Я підтримую всі способи господарювання на землі. Переконаний – на великих площах ріллі краще працювати разом. Бо де, скажіть, зможе одноосібник провіяти зерно, протруїти насіння? А чи зможе підживити землю гноєм? Земля – не дівка… Дівчину можна обдурити – вона народить, і будуть люди. А землю як обдуриш – нічого не буде. Корпорація «Агро-Овен» має м‘ясний напрямок, весь гній взимку – на поля. Під картоплю вносимо на гектар по 20 тонн курячого посліду, що підвищує врожайність. Я бачу плоди спільної праці – люди мають роботу і зарплату, сплачуються податки і пенсійні внески, пристойна орендна плата. Продажем землі, гадаю, не варто захоплюватися. В інших державах за рік її продається не більше 3-5 відсотків. Якщо ці процеси сприятимуть тому, щоб жили села і родила земля - тоді інша справа. Одним словом, треба думати. Щонайперше варто запозичувати європейський досвід підтримки власного сільгоспвиробника, тоді Україна швидше досягне їхнього рівня. До селянина потрібно ставитися так, як заведено в європейських державах.
У цих словах шанованого людьми директора ТОВ «Котівка», удостоєного ордена «Знак Пошани», депутата Магдалинівської районної ради п‘ятьох скликань Миколи Дробітька селянська правда про життя на землі. Упевнено, з хорошим настроєм зустрічає він і очолюваний ним трудовий колектив 20-річчя Незалежності України. Будуть у селах концерти, такі ж гарні, як дали виноградівські артисти на День Конституції України в Котівці. Окрім виноградівських, є й інші добрі самодіяльні виконавці. Є Котівська музична школа, де діти вчаться грати і на бандурі… Тож хай лелеки не забувають дорогу до цього благословенного мальовничого приорільського краю зі щирим і трудящим українським людом. Щоб жили села і родила земля…

Григорій ДАВИДЕНКО. 
Фото Олександра СТРИЯ.
Дніпропетровська область.

На знімках:
Директор ТОВ «Котівка» Микола Дробітько.
Чисто і затишно на СТФ № 4 агрофірми «Котівка». У тому, щоб свинарство давало прибуток, є заслуга і ось цих працьовитих людей: оператор Тетяна Корчак, ветфельдшер Ольга Головко, оператор Віталій Назаренко, оператор Олена Даргунська.