Поточний № 46 (1284)

21.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Повернімо жайворонків у своє село!


20.03.2019

Життя наших пращурів супроводжували народні традиції та звичаї, дотримання яких ставало запорукою здоров’я, злагоди, добробуту, гарного настрою, щасливої долі. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для свого народу. 
Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, які об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:                                                        
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Тож , як пише  Тарас Шевченк, не вчити своїх дітей звичаїв – це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Видатний український етнограф Олекса Воропай так написав про духовну культуру українського народу: «Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас  в Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури. 
Зустріч Візантії з Україною – це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня – без писанки, Святої Трійці – без клечання».
Як гарно та затишно можна жити на своїй рідній землі, якщо шанувати традиції свого народу, адже якість нашого життя полягає не лише в матеріальному добробуті. Саме тому я хочу нагадати про одну із весняних традицій – випікати печиво у вигляді жайворонків у день «Святих 40  мучеників Севастійських». Цей день за християнським календарем кожного року припадає на 22 березня, і саме в цей день, за народними віруваннями, сорока кладе на своє гніздо сорок прутиків. 
Та як би воно там не відбувалося в сорочиному гнізді, а ми маємо нагоду порадувати діточок булочками-жайворонками й долучити їх до звичаїв українського народу. Саме діти ставали головними учасниками обряду закликання весни: «Жайворонки прилетіте, весну теплу принесіте!».
Добре, коли село, як велика родина, а тому  народні традиції, виходячи за межі однієї сім’ї, можуть ставати загальною радістю як малечі, так людей поважного віку. Саме бабусі, жінки, та матері можуть відродити цей добрий звичай у своєму селі – дарувати всім діткам жайворонків, а з ними й увагу, любов і турботу за наше майбутнє. Із року в рік така традиція може набути в кожному селі своїх особливостей, бо жінкам притаманна любов до всього прекрасного і, можливо, саме це і принесе добру славу в рідне село. 
А дітки, коли виростуть, то завжди будуть згадувати душевне тепло, яким їх огортали  жінки, пригощаючи смачненькими жайворонками. І повірте, куди б не поїхала наша молодь, вилетівши із рідного гнізда, та завжди  повертатиметься до свого дому, як той жайвір навеcні…
Зінаїда БУБЛЕЙ,
с. Шульгівка,
Петриківський район, 
Дніпропетровська область.